Хірургія 2 модуль

Салфетка - одно- або кількарядний шматок тканини (марлі) квадратної форми (20-35 х 25^10 см). Застосовується для ізоляції операційного поля, рани, черевної порожнини при операціях на внутрішніх органах, висушування рани від крові та ексудату.

Косинка - шматок тканини трикутної форми. У косинці розрізняють основу, середину, верхівку й кінці. Біля основи косинка має ширину 180 см і висоту 65 см, кути біля основи носять назву - кінці косинки. Застосовують при накладанні пов'язок на голову, суглоби, копита й копитця.

Лонгет - шматок марлі (тканини) прямокутної форми у вигляді довгого прямокутника (10-15x30-50 см). Застосовують при накладанні затвердіваючих і клейових пов'язок.

Праща - той самий лонгет, кінці якого розрізані в поздовжньому напрямі, а середина залишається цілою. Це широка стрічка із шворками (дві й більше) на кінцях. Її застосовують при накладанні клейових пов'язок, пов'язок на суглоби тощо.

Бинти - довгі стрічки з марлі, гуми, будь-якої тканини довжиною 5-10 м і шириною 7-16 см, скачані у валик. Стандартний бинт має довжину 7 м і ширину - 10 см. Бинти можуть бути одноголовими, двоголовими (скачаний з обох кінців у два валики) і Т-подібними. У кожному бинті розрізняють головку (скачана частина), вільні кінці (початок і кінець), внутрішню (черевце) і зовнішню (спинка) поверхні. Застосовують при накладанні бинтових та іммобілізуючих пов'язок. Бинти випускають у нестерильному вигляді і в стерильній упаковці.

Дренаж, або гурунда - довга вузенька смужка марлі, складена у кілька шарів (2-4 шари) із загорнутими всередину краями. Кінець дренажу захоплюють пінцетом і уводять у рану.

Використовують також гумові або поліхлорвінілові дренажі різної довжини й діаметра. Вони бувають кількох типів. До перших відносяться гумові смужки, які виготовляють із старих порваних рукавичок, і так звані напівдренажі (рис. 156, а), які виготовляють розрізуванням за довжиною звичайних гумових або поліхлорвінілових трубок. Цей вид дренажів використовують для уведення в підшкірну клітковину, невеликі гнійні рани. Вони створюють лише пасивний відтік ранового вмісту. Другий вид дренажів являє собою трубки різного діаметру, кінчик яких зрізають у вигляді "дзьоба" і роб- лять 1-2 додаткових бокових отвори. їх уводять у гнійні порожнини для пасивного або активного відтоку гнійного ексудату.

Третій вид дренажів призначений для промивання гнійної порожнини лікарськими розчинами. Вони складаються з двох трубок (див. рис. 156, б).Через трубку меншого діаметра промивають порожнину, а через трубку більшого діаметра відбувається відтік рідини разом з ексудатом.

Для лікування ран, як правило, користуються трубчастими дренажами діаметром 0,8-1,5 см, рідко - більш широкими. На кінці дренажа, який уводять у глибину рани, роблять кілька отворів, які розташовують по спіралі (див. рис. 156, в, г), причому кожний отвір не повинен бути більшим діаметра грубки. Отвори призначені для полегшення відтоку ранового вмісту. Якщо їх не зробити, тоді дренаж не буде працювати, тому що отвір на кінці може упертися в тканини або закритися згустком.

Кульки ватні - грудочки скачаної вати кулястої форми, використовують для підготовки рук хірурга та операційного поля.

Вата на паличці, або помазок. Кульки з вати намотують на один кінець дерев'яних або пластмасових паличок. Використовують для підготовки операційного поля і рук хірурга. Готують її таким чином: грудочку гігроскопічної вати беруть у ліву руку, а паличку - в праву. Кінець палички покривають ватою, потім паличку крутять, поступово і щільно намотуючи на її кінець вату.

"Ватник" виготовляють з кількох шарів марлі, в середину поміщають шар білої вати або кілька шарів лігніну. Вони дуже зручні при накладанні пов'язок на рани з великими виділеннями ексудату.

ВИДИ ПОВ'ЯЗОК, МЕТА ТА ПРАВИЛА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

Пов'язку, насамперед, слід розглядати як засіб, за допомогою якого забезпечують спокій ураженої ділянки. А тому потрібно уміти накласти пов'язку так, щоб вона добре утримувалася на тілі тварини і в той же час не стискала орган. Пов'язка не повинна порушувати крово- і лімфообіг, рівномірно прилягати в усіх точках, не зсуватися під час рухів тощо! Пов'язка добре утримується, якщо вона накладена з урахуванням анатомічних особливостей даної ділянки тіла.

Пов'язки застосовують з метою: 1) зупинки кровотечі (тиснуча пов'язка); 2) захисту ран і ділянок тіла від дії факторів зовнішнього середовища (захисна пов'язка); 3) лікування ран (лікувальна ранова пов'язка); 4) фіксації ділянки тіла при вивихах, тріщинах і переломах кісток та інших процесах (іммобілізуючі пов'язки); 5) лікування при закритих ушкодженнях і запальних процесах м'яких тканин (пов'язки-компреси).

Пов'язки, які накладають з метою забезпечення лікувального впливу, діляться на: бинтові (загальні і спеціальні), спеціальні небин- тові, іммобілізуючі, тиснучі, оклюзійні, захисні, всмоктувальні, по- в 'язки-компреси.

Бинтові пов'язки накладають майже на всі ділянки тіла тварини. При їх використанні слід враховувати ряд спільних вимог, які об'єднуються в правила накладання бинтових пов'язок.

1. Підготовка ділянки тіла. Перед накладанням пов'язки проводять механічну очистку відповідної поверхні тіла тварини, при потребі видаляють волосяний покрив, миють, висушують.

2. Тримання бинта. Головку бинта тримають у правій руці, а вільний кінець у лівій. Зовнішня поверхня бинта (спинка) повинна бути повернена до тіла тварини.

3. Накладання перших турів. Бинтову пов'язку починають накладати в нижній ділянці тіла і йдуть до верхньої, бинтують зліва направо. Всі бинтові пов'язки починаються циркулярними (коловими) турами.

Першими повинні накладатись фіксуючі тури, які укріплюють вільний кінець бинта. Для цього зовнішню поверхню вільного кінця, дещо під кутом, прикладають до тіла тварини і котять головку бинта по тілу, передаючи її з правої руки в ліву на протилежному боці органа. Наступний тур ведуть суворо поперек органа, далі на нього завертають виступаючий край вільного кінця бинта, який фіксують наступними двома-трьома циркулярними турами.

4. Правила бинтування. Бинт повинен рівно і щільно прилягати до поверхні тіла, бути весь час натягнутим, не утворювати поперечних і поздовжніх складок. Величина ступеня натягу повинна забезпечити, з одного боку, надійну фіксацію лежачих нижче форм перев'язувального матеріалу, а з іншого - не перешкоджати крово- і лімфообігу в ділянках тіла, на які накладають пов'язки.

5. Закінчення накладання пов 'язки. При закінченні накладання бинтової пов'язки виконують кілька циркулярних турів, кінець бинта розрізають ножицями, утворені шворки повертають у протилежних напрямах і зав'язують.

Як початок, так і кінець бинтової пов'язки потрібно розміщувати на боці, протилежному місцю ушкодження!

Бинтові пов'язки

Ці пов'язки застосовують на дистальному відділі кінцівок (до зап'ястного і заплеснового суглобів включно), хвості, голові, а в дрібних тварин, крім того, в ділянці грудної й черевної стінок.

Загальні бинтові пов'язки

За способом накладання загальні бинтові пов'язки поділяють: на циркулярні, спіральні, спіральні з перегинанням і повзучі (змієподібні; рис. 157).

Циркулярну пов'язку накладають у вигляді кількох циркулярних турів бинта, причому кожен наступний тур бинта повністю перекриває попередній. Її, як правило, застосовують для накладання на неве- ликі ділянки тіла.

Спіральна пов'язка. Після накладання фіксуючих турів бинта, бинтування продовжують у скісному (спіральному) напрямі доверху. ІІри цьому кожен наступний тур бинта перекриває попередній на одну або дві третини його ширини. Застосовують при закриванні великої ділянки тіла

. Спіральну пов'язку з перегинанням накладають при бинтуванні нерівномірних за товщиною (конічної форми) частин тіла тварини. Для цього на боці, протилежному місцю ушкодження, бинт ведуть трохи більш скісно доверху, потім великим або вказівним і середнім пальцями лівої руки притримують його верхній край і перегинають у напрямі до себе так, щоб верхній край бинта став нижнім, тобто повертають бинт на 180°. Далі бинтують трохи скісно і донизу. Перегини повторюють при кожному турі бинта таким чином, щоб вони лягали по одній лінії, на одному і тому ж боці.

Повзучу, або змієподібну пов'язку застосовують, головним чином, для фіксації підкладкового матеріалу (сіра вата) при накладанні іммобілізуючих пов'язок. Бинтують спіралеподібно знизу доверху так, щоб кожний наступний тур був віддалений від попереднього приблизно на одну третину ширини бинта.

Спеціальні бинтові пов'язки

їх використовують при накладанні тільки на певні ділянки тіла. До спеціальних бинтових пов'язок належать: вісімкоподібна (хресто-подібна), черепахоподібна (збіжна і розбіжна), пов 'язки на ріг, хвіст, копито, вухо тощо (рис. 158).

Вісімкоподібну пов'язку накладають на зап'ястний або путовий суглоби. Бинтування починають нижче суглоба з фіксації вільного кінця бинта. Далі бинт направляють скісно доверху і роблять два-три фіксуючі циркулярні тури над суглобом, знову скісно ведуть донизу і виконують циркулярні тури. Таким чином, чергують циркулярні (вище і нижче суглоба) і скісні тури бинта, поступово покриваючи останніми всю поверхню суглоба.

Черепахоподібну пов'язку накладають на заплесновий суглоб. Вона може бути збіжна і розбіжна

. Розбіжну черепахоподібну пов'язку починають циркулярними фіксуючими турами суворо посередині заплеснового суглоба (початкові тури бинта проходять через п'ятковий горб і середину згинальної поверхні суглоба). Далі в ділянці п'яткового горба тури почергово зміщують доверху й донизу на одну третину або на половину ширини бинта, тоді як на згинальній поверхні всі тури лягають на ії середину.

Збіжна черепахоподібна пов'язка починається циркулярними турами на межі нижнього краю суглоба. Потім від середини згинальної поверхні бинт направляють скісно доверху, обрамляючи межу верхнього краю суглоба. Всі наступні тури проходять через середину згинальної поверхні суглоба. З протилежного боку вони почергово, зверху і знизу, перекривають попередні тури на дві третини або на половину ширини бинта, збігаючись у ділянці п'яткового горба. Закінчують пов'язку накладанням циркулярних турів бинта в центрі суглоба.

Бинтову пов'язку на ріг починають накладати кількома циркулярними турами на неушкодженому роговому відростку. Далі бинт ведуть навхрест, перетинаючи потиличний (міжроговий) гребінь лобної кістки, до ушкодженого рогового відростка. При потребі роговий відросток покривають складкою бинта (марлевим компресом, салфеткою). Бинтують спіральними з перегинами турами від основи до верхівки рога, закривають складкою бинта верхівку рога, і пов'язку продовжують вниз до основи рога. Після цього бинт переводять (знову навхрест) на неушкоджений роговий відросток, на основі якого закінчують накладання пов'язки циркулярними турами.

Бинтову пов'язку на хвіст накладають як при його пошкодженнях, так і для попередження забруднення ран в ділянці крупа, стегна, промежини. Спочатку вільнолежачу волосяну частину хвоста загортають на ріпицю. Бинтування починають накладанням циркулярної пов'язки на основу хвоста. Далі спіральними (спіральними з перегинами) турами бинт ведуть донизу до утвореної волосяної петлі, пото- вщений кінець якої (з отвором) залишають відкритим. Для попередження сковзання бинта при накладанні пов'язки на хвіст, після кожного туру на бинт поміщають невелику петлю з волосся, яку фіксують наступним туром. Утворені петлі мають бути на одному рівні на неушкодженому боці. Залишена на кінці хвоста велика волосяна петля може використовуватись для його фіксації в одному з бокових положень. Для цього один кінець довгої шворки протягують і прив'язують до петлі, а інший перекидають і зав'язують навколо шиї, користуючись вузлом, який не затягується.

Бинтову пов'язку на копито починають з накладання циркулярної пов'язки над копитом, залишаючи на плантарній (волярній) поверхні вільний кінець бинта довжиною 20-25 см. Підошовну поверхню копита виповнюють ватою. Далі бинт ведуть по підошві, перекидають через середину зачепа і навскіс повертаються до залишеного вільного кінця. У подальшому кожен тур закріплюватиметься (шляхом пере- хоплення) за даний вільний кінець. Наступні тури накладають віялоподібно, почергово відступаючи вправо і вліво від першого туру, таким чином, повністю покриваючи підошву й стінку копита.

Бинтова пов'язка на вушну раковину. У коней перед застосуванням бинтової пов'язки всередину вушної раковини кладуть ватно- марлевий тампон, а зовнішню поверхню накривають марлевою салфеткою. Починають бинтування циркулярними турами на основі вушної раковини. Потім бинт ведуть навколо голови через тім'я, гортань, безпосередньо позаду нижньої щелепи. Повернувшись до вушної раковини, її бинтують спіралеподібними або спіралеподібними з перегинами турами до верхівки і в зворотному напрямі. Ще раз обводять бинт навколо голови і закінчують пов'язку накладанням циркулярних турів на основу вушної раковини. Кінець бинта фіксують вузлом або пришпилюють булавкою. При цьому не можна стискати основу вушної раковини, тому що стискуванням можна порушити кро- во- і лімфообіг.

У великої рогатої худоби додаткові закріплювальні тури бинта ведуть не навколо голови, а вісімкоподібно, навколо рогових відростків.

У собак вушну раковину обгортають салфеткою, кладуть на потилицю й закріплюють спіралеподібною бинтовою пов'язкою навколо голови й шиї.

Спеціальні небинтові пов'язки

До спеціальних небинтових пов'язок належать: косинкові, пращо- подібні, клейові, лігатурні, типові пов'язки, еластичні сітчасто- трубчасті бинти, бандаж, суспензорій тощо. їх виготовляють з полотна, зшитої удвоє марлі відповідно до розміру окремих частин тіла тварини.

Косинкові пов'язки. Довжина основи стандартної косинки 180 см, висота (перпендикуляр від верхівки до основи) - 65 см. Її можна використовувати в розгорнутому і згорнутому виглядах. Косинкові пов'язки рекомендують накладати майже на всі ділянки тіла тварини - голову, потилицю, шию, холку, грудну стінку, круп (рис. 159). На кінцівках вони успішно можуть конкурувати з бинтовими пов'язками і їх накладають на копито, вінчик, путовий, карпальний й заплесно- вий суглоби.

Косинку можна застосувати: а) розгорнутою - для накладання пов'язки на велику ділянку тіла тварини, б) згорнутою - для перев'язування невеликих ділянок; в) скрученою - як джгут при тимчасовій зупинці кровотечі.

Пращоподібні пов'язки широко застосовують у ділянках дистального відділу кінцівок, на зап'ястний і заплесновий суглоби, в дрібних тварин у ділянках голови, грудної й черевної стінок (рис. 160).

Середню частину пращі застосовують для закриття уражених ділянок тіла, а кінці обводять в протилежних напрямах і зав'язують.

Розмір лонгета, розрізуваного на пращу, повинен перевищувати площу бинтованої ділянки приблизно в півтора рази. Тасьми пращі зав'язують над виступами органа, нижче від них, а також у середній його частині, тобто в ділянці найбільшого об'єму органа.

Клейові пов'язки

Ці пов'язки використовують для утримання перев'язувального матеріалу на ушкоджених ділянках шиї, грудної й черевної стінок. Тваринам клейові пов'язки краще накладати на невиголену шкіру, бо клей, підсихаючи, починає стягувати шкіру, чим викликає занепокоєння тварини й часткове або повне відпадання пов'язки. Крім того, волосся здатне швидко відростати і, як наслідок, піднімати й зміщувати клейову пов'язку. Тому краще наносити клей безпосередньо на волосяний покрив за напрямком його прилягання.

Найбільш широко в десмургії використовують клеол, колодій, казеїновий клей та цинк-желатиновий клей.

Для приготування клеолу потрібні: каніфоль - 50,0 г, ефір - 100,0 мл, скипидар - 1,0 мл. Поверхню навколо рани змащують клеолом і чекають, доки він трохи підсохне. Потім накладають марлеву салфетку в натягнутому стані й щільно притискують її до поверхні ділянки тіла, змащеної клеолом. Утворені вільні краї салфетки обрізають ножицями. Таким чином отримують глуху клейову пов'язку.

Більш практичний метод застосування клейових пов'язок полягає у використанні пращ, розрізаних на дві половинки. При цьому цілі їх частини приклеюють збоку рани з таким розрахунком, щоб вільні кінці розташовувалися над раною. Так, навколо рани можуть бути приклеєні 2 або 3 половинки пращ (рис. 161). Перев'язувальний матеріал на рані фіксують зав'язуванням над нею протилежних шворок пращ. У результаті отримують двостулчасті або тристулчасті клейові пов'язки. У випадках, коли краї двох приклеє- них біля рани салфеток з'єднують над перев'язувальним матеріалом за допомогою окремих шнурків, поворозок, отримують шнуркову (корсетну) клейову пов'язку.

Перевага стулчастих і шнуркових клейових пов'язок перед глухими полягає в можливості проведення заміни перев'язувального матеріалу, хірургічної обробки ран без повного їх зняття.

Колодій складається із суміші спирту, ефіру і нітроцелюлози. Зверху перев'язувального матеріалу, накладеного на рану, кладуть марлеву салфетку, розтягують і наносять по її краях колодій. Після притискування до поверхні тіла ефір швидко випаровується і пов'язка щільно фіксується. Колодійні пов'язки також використовують для захисту зашитих глухим швом післяопераційних ран, місць пункції анатомічних порожнин. Для цього рани покривають тонким павути-ноподібним шаром вати. Потім на вату наносять колодій і рівномірно розподіляють його.

Казеїновий клей, який використовується в десмургії (СП-104, СП-105) являє собою порошок сірого або білого кольору. Змішуючи його з водою в співвідношенні 1:1,5, через 4-5 хв отримують смеганоподіб- ну масу, придатну до користування протягом 10-15 хв. Казеїновий клей добре приклеює марлю, тканини, папір, целофан. Для зняття пов'язки її змочують гарячим (50-60 °С) мильним розчином.

Для приготування цинк-желатинового клею (паста Унна) потрібні: окис цинку - 30,0 г; гліцерин - 60,0 мл; желатина - 90,0 г і дистильована вода - 150,0 мл. Готують такий клей на водяній бані. У гарячому вигляді його наносять на волосяний покрив, до якого відразу притискують перев'язувальний матеріал. Клей, який застиг, можна використовувати після повторного нагрівання. Знімають пов'язку за допомогою гарячої води.

Каніфолево-парафіновий клей складається з 55 частин каніфолі і 45 частин парафіну. Суміш нагрівають у металевій посудині і розтопленою намазують на суху шкіру.

Для утримання перев'язувального матеріалу на безволосих або гладко виголених частинах тіла тварини використовують смужки липкого пластиру. Липкий пластир випускають у котушках, його внутрішня поверхня покрита спеціальним клейовим розчином. Пе- рев'язу вальний матеріал фіксують довгими вузькими смужками пластиру, які накладають навхрест або паралельно.

Каркасні пов'язки

Вони мають у своїй основі опорні пристосування (частіше з дроту, гумових трубок), які служать основними засобами для фіксації перев'язувального матеріалу, їх використовують у великих тварин в ділянці потилиці, холки, спини, на кінцівках. Найбільш відомі каркасні пов'язки на ділянки передпліччя, гомілки й заплеснового суглоба (за Андреєвим; рис. 162).

Каркасну пов'язку на ділянку передпліччя й гомілки накладають за допомогою м'якого дроту і двох гумових трубок. Перев'язувальний матеріал фіксують зав'язуванням гумових трубок проксимально й дистально від ураженої ділянки. Попередньо трубки з'єднують між собою чотирма-шістьма шворками із м'якого дроту. Краї перев'язувального матеріалу повинні виступати на 2-3 см вище і нижче утвореного каркасу. Для кращої фіксації пов'язки їх загортають на каркас і прибинтовують спіралеподібною пов'язкою.

Каркасна пов'язка на заплесновий суглоб на- кладається за допомогою гумового кільця і прикріплених до нього бинтових шворок. Для фіксування пов'язки гумове кільце розміщують на згинальній поверхні суглоба, а чотири шворки зв'язують попарно вище і нижче п'яткового горба. Для кращої фіксації пов'язки шворки можна пропускати через отвори, зроблені в закріплювальному перев'язувальному матеріалі.

Лігатурні пов'язки (за І. Д. Медведевим ) їх використовують для захисту ран, закритих частковим, зближу- вальним або глухим швом з валиками. Після накладання валиків кінці лігатур не обрізають, а під протилежним валиком прив'язують додаткову лігатуру. Потім рану накривають марлею, складеною в 4-6 шарів, яку фіксують зав'язуванням кінців протилежних лігатур, розпусними вузлами (рис. 163).

Типові пов'язки

Ці пов'язки виготовляють за особливими викройками для певних ділянок тіла тварини (рис. 164). Головним чином, їх застосовують на ділянки шиї, холки, грудної й черевної стінок, попереку, крижів, сте- гна, плеча. Фіксують типові пов'язки за допомогою шворок, поворозок, дроту, гумових трубок.

Еластичні сітчасто-трубчасті бинти ("Ретеласт", ге/е - з лат. "сітка") являють собою сітчасті гумово-тканинні трубки. Ретеласт виготовляють з гумової і бавовняної ниток. Залежно від діаметра їх випускають семи розмірів (№№ 1-7), упакованими в поліетиленові пакети по 5-20 м. їх не намотують, а надягають на уражену ділянку тіла. Для цього бинти попередньо розтягують просунутими всередину пальцями або кистями рук. Номери 1-2 придатні для застосування на ділянках кінцівок у дрібних тварин; № - на кінцівках у великих тварин (включаючи стегно, гомілку), а також на голові, шиї в дрібних тварин (рис. 165); №№ 5-7 застосовують у великих тварин на голову, шию, а в дрібних тварин та молодняку великої рогатої худоби і коней - на ділянки грудної й черевної стінок. Сітчасто- трубчасті бинти не розпускаються при надрізуванні, добре розтягуються, міцні. Вони легко набирають форму ділянки тіла, на яку їх накладають, рівномірно стискують уражену ділянку, не порушують кровообіг і не обмежують рухи в суглобах. Надійно фіксуючи перев'язувальний матеріал, сітчасто- трубчасті бинти забезпечують добру вентиляцію ураженої ділянки, не перешкоджають випаровуванню. Використання таких бинтів значно скорочує витрати перев'язувального матеріалу і час перев'язки.

Еластичні сітчасто-трубчасті бинти зберігають свої функціональні властивості після прання і стерилізації. Перуть бинти в теплій воді з милом, старанно прополіскують, не викручують, сушать при кімнатній температурі.

Бандаж у практиці ветеринарної медицини використовують як для закріплення перев'язувального матеріалу, так і для попередження випадання органів із анатомічних порожнин (черевної, грудної) при проникних ранах, вправних грижах, пролапсах, у післяопераційний період.

Використовують рушники, простирадла та інший цупкий матеріал, яким обгортають ділянку тіла два-три рази і щільно закріплюють за допомогою зв'язування поворозок, застібок.

Суспензорій (підтримувальна пов'язка) використовують при запаленні периферичних органів і захисту органів, що випали (запалення молочної залози, мошонки, випадіння петель кишечнику, матки, великі за розміром невправні грижі, пролапси тощо). Така пов'язка попереджує розвиток подальших ускладнень при даних патологіях (забруднення, механічні травми, збільшення об'єму). Для накладання суспензорію використовують мішковину, брезент, клейонку та інший міцний, щільний матеріал чотирикутної або трикутної форми. До його кінців прив'язують довгі шворки. Останні зав'язують в ділянці попереку та крижів, фіксуючи таким чином суспензорій.

Іммобілізуючі пов'язки

Іммобілізуючі пов'язки застосовують з метою забезпечення спокою та нерухомості пошкоджених ділянок тіла чи органів тварини і надання їм певного положення. їх використовують при пошкодженні щільних тканинних структур: переломи та тріщини кісток, вивихи суглобів, розриви та надриви зв'язок, сухожилків тощо.Іммобілізуючі пов'язки можна застосовувати при деяких запальних процесах і після операцій в ділянках сухожилкових піхв, бурс, суглобів тощо.

Іммобілізуючі пов'язки мають велике значення для профілактики додаткового травматизму м'яких тканин в ділянці ушкодження, зменшення болю й попередження шоку.

Іммобілізуючі пов'язки поділяються на шинні (транспортні) і за- твердіваючі. (лікувальні). У більшості випадків, при виникненні потреби в застосуванні іммобілізуючих пов'язок нема показань і достатніх умов для того, щоб відразу накласти одну з лікувальних затвердіваючих пов'язок. Сама підготовка до накладання таких пов'язок потребує певного часу, часто виникає необхідність транспортування тварини до лікувального закладу. У таких випадках, як правило, використовують шинні пов'язки, які ще називають тимчасовими або транспортними

Шинні пов'язки

Шинна пов'язка повинна забезпечувати нерухомість пошкодженої ділянки тіла на термін, необхідний для транспортування тварини в лікувальний заклад або підготовки до накладання лікувальної пов'язки з метою профілактики виникнення ускладнень. Такими ускладненнями можуть бути: при дисторсіях зв'язок, сухожилків, капсул суглобів їх повний розрив; при переломах кісток - пошкодження їх гострими кінцями прилеглих м'яких тканин, судин, нервових стовбурів і виникнення, відповідно, значного набряку тканин, кровотечі, больового шоку; закриті переломи можуть ускладнюватися порушенням цілісності шкіри, слизових оболонок і переходити у відкриті; тріщини кісток - у повні переломи.

Шинні пов'язки не можна застосовувати з лікувальною метою, тому що вони не забезпечують повної іммобілізації ушкодженої ділянки! Це пояснюється Тим, що шинам не можна надати тієї форми, яку має ділянка тіла, на яку накладають пов'язку. Це подовжує термін відновлення тканинного дефекту й може сприяти утворенню несправжніх суглобів при переломах кісток.

Шинну пов'язку слід накладати якомога раніше після нанесення травми, тому що метою цього заходу є забезпечення таких умов, при яких були б виключені повторні травми і найсприятливіше положення пошкоджених тканин, що дуже важливо для попередження больового шоку й розвитку набряку.

При накладанні шинних пов 'язок слід дотримуватися певних загальних правил: 1) пов'язку накладають на чисту й суху поверхню тіла тварини; 2) пошкоджена ділянка фіксується в її природному положенні, наприклад, суглоби кінцівок - у злегка зігнутому стані; 3) у ділянці кінцівки звичайно іммобілізують як мінімум два суглоби - вище і нижче місця пошкодження; 4) пов'язка повинна щільно прилягати до поверхні тіла тварини, щоб забезпечити максимально можливу іммобілізацію; 5) одночасно потрібно уникати надмірного стискування пов'язкою органа в цілому чц ділянок, що виступають, щоб не порушувати крово- та лімфообігу в стиснених тканинах і попередити розвиток некротичних процесів у них (пролежні); 6) бажано не використовувати знеболювальних препаратів при накладанні шинних пов'язок; 7) методи загального або місцевого знеболювання або ней- ролептаналгезію застосовують лише при значних травмах, коли існує загроза виникнення больового шоку; 8) у разі проведення знеболювання, тварина, втративши відчуття болю, може збільшувати навантаження ушкодженого органа, що призведе до виникнення ускладнень, тому таких тварин після накладання шинної пов'язки утримують зафіксованими (1-2 год), до припинення дії анестетика.

Кожна шинна пов'язка складається з трьох основних частин: внутрішній або підкладковий шар, власне шина і засоби фіксації.

Кращим підкладковим матеріалом є сіра вата. Вона не гігроскопічна, добре зберігає м'якість і заданий об'єм, не збивається в грудки. При необхідності також можна використовувати ватин, сукно та інші матеріали.

Шини, які використовують для іммобілізації, поділяються на стандартні та імпровізовані. Серед стандартних шин у ветеринарній медицині найбільш широко використовують дротяні сітчасті шини і дротяні шини Крамера (рис. 166). Вони являють собою шматки сплетеного дроту шириною 10 см і довжиною 1 м: перша у вигляді сітки, а друга - драбини. Такі шини найбільше відповідають вимогам, які ставляться до них. Вони - легкі, міцні, здатні набувати форми органа, на який їх накладають.