Хірургія 2 модуль

Трансплантація шкіри найчастіше виконується аутопластикою. При пересадці гомо- або гетерологічної тканини в силу реакції тканинної несумісності спостерігається або перебудова трансплантата, або його відторгнення. У ветеринарній практиці найефективнішим є пересадка невеликих шматочків шкіри за П. Ф. Симбірцевим. За його даними, найкраще приживлення відбувається при трансплантації тільки епідермопілярної частини шкіри. Добрі результати отримують також при пересадці за Амманом і А. А. Панковим.

Показання: рани з великою втратою шкірного покриву, особливо в ділянці суглобів; рани, які тривалий час не загоюються; великі опіки.

Трансплантація великих клаптів шкіри. У тварин цей спосіб вперше застосував професор Казанського ветеринарного інституту Мамадишський. У коня вдавалася пересадка клаптя шкіри розміром від 15 до 50 см2 , а в собак - від 10 до 21 см2 .

Клапоть, розміром на 1/3 більше від площі вади, відокремлюють разом з тонким шаром підшкірної клітковини (шар жирової тканини зрізують) і відразу ж, без будь-яких маніпуляцій на ньому, переносять на попередньо освіжену (як і при клаптевій пластиці) ваду, накладають вузловий шов з валиками. На пересадженому і підшитому клапті деякі автори рекомендують робити за допомогою гострокінцевого скальпеля численні насічки-уколи в шаховому порядку, які повинні поліпшити живлення трансплантата в перші дні і забезпечити надійний дренаж рани.

Першу перев'язку призначають на 12-14-у добу, коли клапоть, звичайно, уже приживається. Чутливість у клапті відновлюється на 17- 30-й день. На цей час відокремлюється епідерміс. Волосся виростає через 4-5 місяців і зберігає своє попереднє забарвлення (яке було на клапті до пересадки).

Пересадка шкіри за Вагановим полягає в трансплантації вузеньких клаптів шкіри, які накладають на ваду в шаховому порядку й закріплюють у нішах (мішечках) грануляцій. Напередодні операції в ділянці, де намічають взяти шматочки шкіри для пересадки (ділянка крупа, шиї та ін.), готують операційне поле. На ньому викроюють зрізами - вертикальним під кутом 15° і горизонтальним - загальний клапоть, що нагадує широкий клин (рис. 151)- Цей клапоть розтинають у иоїіе^чшту таш^аді брдажт та потрібну кількість дрібних відрізків з площею епітелію 1 см2 . Утворену свіжу ваду закривають під кінець операції (після пересадки) за допомогою послаблюва- льних розрізів. Для пересадки нарізаних дрібних клаптів у грануляціях вади роблять мішечок (нішу), способом введення під кутом 15° ланцета (двосторонній гострокінцевий скальпель). Потім клаптик, утримуваний анатомічним пінцетом епітелієм вверх, частиною, зрізаною під гострим кутом, вкладають під край ніші, трохи піднятий хірургічним пінцетом. Клаптики пересаджуваної шкіри розта- шовують у мішечках грануляцій в шаховому порядку, на віддалі 1-2 см один від одного. Кровотечу з мішечків грануляцій по закінченні операції спиняють компресом, змоченим у гарячому розчині кухонної солі. Проміжки між клаптями припудрюють стрептоцидом. По краях вади приклеюють ватно-марлеві валики; на них кладуть пластинки целофану або парафінований папір і фіксують пов'язкою. На 4-6-й день тріщини між кірочками додатково припудрюють стрептоцидом. Як правило, на 9-10-й день майже всі клапті шкіри приживаються. Проміжки між ними виповнюються грануляціями.

Трансплантація невеликих клаптів шкіри за П. Ф. Симбірце- вим. Рани із здоровими грануляціями й невеликою кількістю ексудату, який виділяється, за 5-6 днів до операції щодня зрошують протягом 10-20 хв 2 %-ним розчином хлорациду, а при наявності інфекції- 0,02 %-ним розчином фурациліну. Безпосередньо перед трансплантацією дефект знову промивають розчином хлорациду, висушують стерильними тампонами і двічі зволожують спирт-ефіром.

Трансплантат найчастіше беруть на латеральній поверхні шиї. Шкіру ретельно голять і двічі протирають йодованим спиртом (1:1000) або спирт-ефіром. Після інфільтраційної анестезії в коня вирізають клаптик шкіри веретеноподібної форми. У великої рогатої худоби видаляють підшкірну клітковину і 3/4 частини дерми (основи шкіри), залишаючи волосяні луковиці й сальні залози. Залишену епі- дермопілярну частину клаптика шкіри розрізують спочатку на смужки шириною 0,5 см, а потім на окремі квадрати зі стороною 0,5 см і занурюють у фізіологічний розчин натрію хлориду.

У грануляцію під кутом 20° занурюють гострокінцевий скальпель на глибину 10-15 мм і, не виймаючи його, розширюють утворену нішу, а пінцетом кладуть клаптик шкіри епідермісом назовні. Ніші розміщують у шаховому порядку, на відстані 2 см одна від одної.

Через 20-30 хв після трансплантації поверхню дефекту з трансплантованою шкірою змащують бальзамом Вишневського.

Трансплантати приживаються протягом 7-12 днів. На час приживлення трансплантатів на протязі перших 7-10 днів пов'язку на дефект не накладають, що попереджує зміщення трансплантатів і сприяє їх приживленню. До повного формування шкірного покриву застосовують ватно-марлеві пов'язки.

Пересадка клаптів шкіри за Амманом - один з найпростіших способів трансплантації на гранулюючу поверхню. Матеріал для пересадки беруть на внутрішній поверхні стегна. Попередньо здійснюють повал тварини, потрібну ділянку шкіри миють, знежирюють, дезінфікують та інфільтрують 1 %-ним розчином новокаїну. Після цього анатомічним пінцетом піднімають невелику складку верхнього шару шкіри і гострим скальпелем зрізують епідерміс разом із сосочковим шаром (але без підшкірного шару). Розмір клаптя - 3-4 мм. Від- різаний клапоть пінцетом відразу переносять до місця трансплантації і занурюють у грануляційну луночку, зроблену гострокінцевим скальпелем на глибину 0,5 см. Відстань між окремими заглибленнями повинна становити 1 см. Щоб клапоть шкіри випадково не видалити при витягуванні пінцета, трансплантат притискають скальпелем (рис. 152).

У разі потреби дефект захищають каркасною пов'язкою із застосуванням крамеровської шини (на карпальний, тарсальний суглоби та інші ділянки кінцівок). Регенерація пересаджених клаптів шкіри триває 8-20 днів, а вся поверхня дефекту епїтелізується за 30 днів.

Пересадка епідермісу ("крихти шкіри") за А. А. Папковим. Грану- люючу поверхню рани обробляють фізіологічним розчином натрію хлориду; при нагноєннях застосовують розчин калію перманганату (1:1000). На донорській ділянці поблизу маклака шкіру ретельно голять і протирають спиртом. Після інфільтраційної анестезії лезом безпечної бритви зрізують епідер- мальну стрічку розміром 2-3 см2 . Потім її переносять на стерильне предметне скло, подрібнюють очними ножицями до стану кашки. Останню переносять у невелику чашку й двічі промивають стериль- ним фізіологічним розчином. Потім вузьким очним пінцетом захоплюють "крихти" (з розрахунку на кожний 1 см2 ранової площі по частинці 2-3 мм2 ) та імплантують у товщу грануляцій на глибину 3- 4 мм, починаючи від нижньої ділянки рани. Наприкінці поверхню з пересадженим епідермісом припудрюють порошком стрептоциду. Значна частина пересадженого епідермісу не приживається і розсмоктується. Це стимулює процес загоювання. Середня тривалість загоювання - 18 днів. Подібну трансплантацію можна виконати навіть на патологічно змінену грануляційну тканину й свіжу рану.

Застосування алопластики (грец.alios- інший +plasso- ліплю) у ветеринарній хірургії набуло практичного значення з уведенням у гуманну хірургічну практику синтетичних пластмас. Останні мають властивості індиферентності, нешкідливі для тканин організму і здатні вживлюватися в них. Як матеріали для алопластичних операцій використовують пластмаси різної щільності, штучне волокно й синтетичні клеї. Із твердих пластмас застосовують полі метилметакрилат, поліетилен і хлорвініл, з м'якоеластичних - капрон, нейлон, орлон, лавсан та ін., а з щільноеластичних - івалон, поліетиленові плівки, хлорвініл тощо.

Алогшастичним матеріалом можна замінити втрачені або вирізані частини кісток, суглобів, зв'язок, стінки судин і навіть серцеві клапани, різні дефекти м'якої черевної стінки. У ветеринарній хірургії широко застосовують синтетичні нитки для швів, а також сітки або синтетичні тканинні матеріали для закриття дефектів м'якої черевної стінки при лікуванні гриж, пролапсів та евентрацій.

Для цього викроюють латку відповідного розміру з капронової (нейлонової, лавсанової) тканини, розпеченим металевим стержнем (діаметр стержня 0,2-0,4 см) роблять у ній отвори, і після відпрепару- вання шкіри накладають зверху м'язово-апоневротичного дефекту з таким розрахунком, щоб її краї виступали за межі дефекту на 2-3 (3- 4) см. Вузловим швом фіксують латку до прилеглих тканин (див. "Оперативне лікування черевних гриж").

Як алопластичний матеріал також використовують формаліновані пластинки піхви прямого м'яза живота, твердої мозкової оболонки тощо.

ПРИПІКАННЯ (ТЕРМОКАУТЕРИЗАЦІЯ)

Припікання як спосіб хірургічного втручання використовується у ветеринарній практиці при відсутності ефекту від застосування інших методів лікування хронічних асептичних проліферативних процесів (запалення сухожилків, сухожилкових піхв і зв'язок, окістя), а також для зупинення кровотечі (особливо при гемофілії), припинення росту рогів у телят, руйнування злоякісних новоутворень, фунгозних грануляцій тощо.

Дія припікання при хронічних захворюваннях грунтується на загостренні запального процесу в зоні дії високої температури, подальшому поліпшенні живлення в цій ділянці й розсмоктуванні патологічної тканини. При захворюваннях кісток і деформуючих артрозах каутеризація сприяє утворенню анкілозу в уражених малорухливих суглобах, внаслідок чого в тварин зменшується больова чутливість при русі і відновлюється працездатність. Найчастіше припікання застосовують у коней.

Термокаутеризація протипоказана при гострих асептичних і гнійних запальних процесах, незворотних хронічних патологічних процесах (наприклад, великих екзостозах)! При хронічних запаленнях важливих у функціональному відношенні суглобів, сухожильних піхв і бурс не рекомендуються лише окремі види припікання (проникні)!

Види припікань. Розрізняють: поверхневе, глибоке і проникне припікання.

При поверхневому припіканні нагрітий метал проникає до середніх шарів шкіри. Рекомендують при хронічному запаленні сухожиль і сухожилкових піхв, фіброзному періоститі й хронічних підшкірних бурситах.

При глибокому припіканні розпечений наконечник проникає до основи шкіри. Показане при хронічному проліферативному запаленні сухожилкових піхв, зв'язок, осифікуючому періоститі.

При проникному припіканні шпилястий або голкоподібний наконечник термокаутера просувають крізь шкіру в підлеглу тканину, призначену для дії високої температури. Застосовують при контрак- турах сухожилків, екзостозах, періоститах, деформуючих артрозах скакального суглоба. Проникне припікання може бути швидким (голку відразу витягують із глибини тканин) і повільним (голку деякий час затримують у тканинах).

За формою розрізняють припікання: точкове, смугасте і голчасте.

При точковому припіканні розпечений наконечник прикладають на 0,3-0,5 с по 8-10 разів до однієї й тієї ж точки на поверхні шкіри. Точки мають бути розміщені в шаховому порядку, на відстані 1- 1,5 см одна від одної.

При смугастому припіканні смужки мають бути розміщені паралельно одна одній і віддалені не менше, як на 1,5-2 см. Вони не повинні зливатися і перетинатися. Недотримання цих умов може призвести до утворення великих рубців. За цими ж міркуваннями смугасте припікання протипоказане на згинальній поверхні суглобів. Щоб запобігти неправильному ростові волосся, смуги припікання проводять вздовж лінії прилягання волосся, а не впоперек. Наприклад, на кінцівках паралельні смуги проводять у вертикальному або косому напрямі.

Голчасте припікання (проникне) роблять у шаховому порядку на відстані 1—1,5 см. Розпечений наконечник занурюють у тканини одноразово на всю намічену глибину на 3-5 с.

Залежно від сили й тривалості впливу високої температури на тканини розрізняють три ступеня припікання. Вони відрізняються один від одного за кольоровими відтінками припечених тканин і ха- рактером випоту, який з'являється на місці припікання.

Перший ступінь припікання. На шкірі - неглибокі борозни або точки. Припечені тканини світло-коричневого кольору, на поверхні з'являються окремі краплини серозної рідини. У наступні дні запальна реакція виражена дуже слабо, ексудату майже немає, пошкоджений припіканням епідерміс незабаром повністю відновлюється.

Другий ступінь припікання. Борозни (точки) на шкірі більш глибокі, забарвлення тканин золотисто-жовте. Випіт виражений значно сильніше. Шкіра в ділянці припікання інфільтрована і випинається у вигляді валика. Епідерміс навколо борозни розм'якшений.

Третій ступінь припікання. Борозни (точки) проникають майже у всю товщу шкіри і мають тенденцію до розширення, тканина стає солом'яно-жовтого кольору. Виділення серозного випоту надмірне, окремі краплини його виходять за межі борозен і зливаються між собою, утворюючи при підсиханні кірочки. Слід пам'ятати, що третій ступінь припікання викликати важко в тих місцях, де шкіра дуже змінилася під впливом медикаментів, які раніше втирались, особливо препаратів йоду!

Припікання частіше проводять до другого ступеня, рідше - до третього. При припіканні ран і виразок, зупиненні кровотечі обмежуються першим ступенем.

Апарати для припікання. Найпростішими є залізні термокауте- ри. Вони складаються із залізних наконечників різної форми, закріплених на довгій рукоятці з дерев'яною ручкою. Термокаутери нагрівають до певного ступеня розжарення в горні кузні або на паяльній лампі. Температуру розжареного наконечника визначають за його кольором. Так, буро-червоний колір відповідає температурі близько 600-700 °С, вишнево-червоний - 700-800 °С, оранжевий - 800-900 °С, білого розжарення - 1000-1100 °С. Найболючіші припікання при низькому ступені розжарення.Термокаутер слід нагрівати до вишнево-червоного кольору!

У спеціальних апаратах для припікання, які дедалі більше поширюються на практиці, висока температура створюється палаючими парами бензину, ефіру або електрикою. Електротермокаутери осна- щені реостатами і спеціальними ручками.

Загальні правила припікань. Для того, щоб правильно виконати термокаутеризацію, необхідно дотримуватися наступних правил: 1) користуватися розжареним термокаутером до температури 700-1100 °С, тому що при недостатньому нагріванні наконечника тварина відчуває сильний біль у результаті збереження нервових закінчень у місці, яке припікають; 2) термокаутер необхідно тримати перпендикулярно до шкіри; 3) не тиснути наконечником термокаутера на тканини; 4) не проводити наконечником по одному й тому ж місці кілька разів; 5) наступне припікання одного й того ж місця виконувати тільки після того, як тканини охолонуть; 6) при точковому припіканні відстань між точками повинна бути не менше 1-1,5 см; 7) при смугастому припіканні відстань між смугами повинна бути не менше 1,5 см; 8) припечені смуги повинні бути розташовані паралельно. Вони не повинні зливатися або пересікатися між собою, тому що це може викликати некроз шкіри з наступним утворенням великих рубців в місцях, не вкритих волоссям; 9) для того, щоб отримати припікання першого ступеня, необхідно провести наконечником на одному й тому ж місці 5-6 разів, другого ступеня - 8-10 і третього ступеня - 12-15 разів; 10) ніколи не форсувати операцію припікання. Слід пам'ятати, що повільне припікання є необхідною умовою успіху!; 11) ніколи не слід намагатися отримати бурхливої реакції після припікання. Клінічні спостереження показали, що найкращі результати отримують при помірній реакції.

Техніка припікання. Операції передує провідникове знеболювання й нейролептаналгезія, дуже норовливим тваринам застосовують комбінований наркоз. За сприятливих обставин припікання проводять тваринам у стоячому положенні, а інколи - і в лежачому. При підготовці операційного поля слід уникати застосування ефіру і спиртових розчинів. У тому разі, коли їх застосовували, операційне поле необхідно добре висушити. У противному випадку можуть виникнути важкі опіки! Для скорішого просушування операційного поля можна з успіхом використовувати фен.

Термокаутеризацію слід виконувати з урахуванням анатомо- топографічних особливостей оперованої ділянки тіла, тобто товщини шкіри, розташування зв'язок, виворотів капсули суглоба, топографії судинно-нервового пучка тощо! Так, наприклад, якщо термокаутеризацію виконують на медіальній поверхні тарсального суглоба (при шпаті), слід враховувати можливість пошкодження зв'язки гомілково-таранного суглоба, прихованої вени, бурси переднього великогомілкового м'яза і капсули суглоба. Для того, щоб не порушити цілісність капсули гомілково-таранного суглоба, не слід виконувати припікання вище центральної кістки суглоба. Щоб запобігти пошкодженню прихованої вени, необхідно пам'ятати, що вона знаходиться на передньо-внутрішньому краї тарсального суглоба і добре пропальповується через шкіру. Положення бурси можна визначити, пропальпувавши внутрішню ніжку переднього великогомілкового м'яза.

Розпечений термокаутер прикладають перпендикулярно до шкіри, не допускаючи тиску наконечника на тканини. Щоб досягти потрібного ступеня припікання, наконечник прикладають до одного й того ж місця певну кількість разів: для припікання першого ступеня - 5-6 разів, другого ступеня - 8-10, третього ступеня - 12-15 разів. Слід зауважити, що кожне наступне припікання припеченого місця допускається тільки після охолодження тканин! Водночас досягнення того чи іншого ступеня припікання далеко не завжди залежить від кількості дотиків наконечника до одного й того ж місця. Першочергове значення мають індивідуальні особливості тварини, товщина шкіри, характер патологічного процесу, температура термокаутера, швидкість пересування його по тканинах, ступінь натискання. Таким чином, ступінь припікання в кожному окремому випадку треба визначати за змінами, які відбуваються в тканинах. Слід уникати сильних запальних реакцій як наслідків припікання! Найкращих лікувальних результатів досягають при помірній реакції тканини! Недостатню реакцію можна посилити втиранням у припечену ділянку 10 %-ної ртутної мазі.

Ділянку, що підлягала термокаутеризації, змащують бальзамічною емульсією Вишневського і захищають асептичною пов'язкою. Організовують постійне спостереження за станом прооперованих тварин, враховуючи, що найнебезгіечнішими є 3-5-та доба. Щоб запобігти розчісуванню припечених місць зубами, коня слід поставити на протязі 3-5 діб на розтяжку. Після припікання розвивається запальний набряк, який досягає найбільшого ступеня на третій день після припікання. Наприклад, в ділянці тарсального суглоба при шпаті набряк, як правило, розповсюджується доверху й донизу, але не переходить на інший бік суглоба. Набряк зникає поступово, інколи в коня спостерігається гарячка. Однак підвищення температури в більшості випадків буває незначним. Тварину звільняють від роботи на один - півтора місяці. Після припікання другого і третього ступенів залишаються незгладимі рубці і змінюється напрямок росту волосу! Якщо позитивного результату припіканням не досягнуто, його повторюють через 2-6 тижнів!

У коней припікання найчастіше виконують у ділянках плесни і п'ястка, тарсального суглоба і вінцевої кістки, тому дослідження цих ділянок на наявність рубців і зміни росту волосу слід вважати обов'язковим при купуванні коней, особливо рисистої і скакової породи.

ДЕСМУРГІЯ

Десмургія - це розділ хірургії, який вивчає види перев'язувального матеріалу, його форми, властивості, способи накладання пов'язок та рекомендації щодо їх застосування. Термін "десмургія" походить від двох грецьких слів: (desmos- зв'язок +ergon- дія, робота). У десмургії існує два поняття: пов 'язка і перев 'язка.

Пов'язка - це сукупність різних форм перев'язувального матеріалу, накладеного в певній послідовності з метою відповідного лікувального впливу на організм тварини, а також для захисту ушкодженої ділянки тіла від впливу факторів зовнішнього середовища. Процес накладання або зміни пов'язки називають перев'язкою.

Важливо пам'ятати, що накладання пов'язки - це не просте виконання певного технічного прийому. Потрібно також обов'язково врахувати особливості патогенезу, стадію перебігу захворювання, весь комплекс загальних і місцевих ознак. Прийоми десмургії повинні тісно пов'язуватися з клінічною практикою, враховувати останні досягнення сучасної ветеринарної науки.

Особливості застосування терапевтичних пов'язок обумовлюються різною формою ділянок тіла тварини і залежать від їх виду, віку, умов утримання, мети вирощування тощо.

ВИДИ ПЕРЕВ'ЯЗУВАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ ТА ЇХ ВЛАСТИВОСТІ

Весь перев'язувальний матеріал поділяється на: основний, який найбільш широко використовується в десмургії, і допоміжний.

До основних видів перев'язувального матеріалу належать марля й вата, а до допоміжного - целофан, лігнін, бавовняна тканина, медична клейонка, байка, фланель, брезент тощо.

Перев'язувальний матеріал повинен бути м'яким, еластичним і мати добрі всмоктувальні і випаровувальні властивості. Необезжире- ний матеріал не всмоктує воду і застосовується тільки в окремих випадках, коли потрібна пов'язка із матеріалу, який не повинен сприймати вологу (утеплювальний, підкладковий матеріал тощо).

Марля (tela marlia) - рідкопетляста бавовняна тканина, виготовлена із слабоскручених ниток. У десмургії користуються густопетляс- тою (на 1см2 до 17-20 ниток) і середньопетлястою (на 1 см2 до 12 х 15 ниток) марлею.

Рідкопетляста марля краще всмоктує рідину, але всмоктування також швидко припиняється. Густопетляста марля всмоктує рідину повільно, але довший проміжок часу.

Марля буває білою (обезжирена, гігроскопічна) і сірою (необез- жирена, негігроскопічна). У хірургії, головним чином, застосовують м'яку обезжирену білу марлю, яка добре поглинає вологу, має високу капілярність. Вона легка й еластична.

Вата (gossipium) виготовляється з бавовнику, а кращі її сорти - з навколосім'яного пуху різних його видів. Кожна окрема волосинка вати являє собою трубчасту рослинну клітину довжиною до 4 см, всередині якої знаходиться стиснутий з боків канал.

Вата буває обезжирена і необезжирена. Обезжирену вату ще називають білою або гігроскопічною.

Тут доцільно звернути увагу на зауваження П. П. Андреева, що термін «гігроскопічна» в даному випадку не цілком відповідає своєму значенню. Під гігроскопічністю розуміють властивість матеріалу або речовини поглинати вологу з парів повітря, як це роблять, наприклад, солі. Вата володіє такою властивістю досить незначною мірою: за 2 доби маса шматка вати збільшується за рахунок гігроскопічності лише на 7,5 %, що не має практичного значення. Здатність всмоктувати в себе велику кількість рідини (до 300-400 %) вата має завдяки закону капілярності. Тому потрібно зважати на умовність терміну "гігроскопічна вата", який ши- роко вживається навіть у спеціальній літературі.

Якість вати можна перевірити такими пробами: 1) стиснута грудочка вати, опущена у воду, повинна зануритися в неї; 2) віджата вода після кип'ятіння 5 г вати в 50 мл води повинна мати нейтральну реакцію; 3) після спалкжання 2 г вати не повинно залишатися більше 0,006 г попелу.

У хірургії найчастіше застосовують обезжирену вату, яка добре поглинає ранові виділення і кров

Прикладати вату безпосередньо на рану не слід, тому що окремі волосинки її прилипають до рани!

Необезжирена вата (сіра, негігроскопічна) на відміну від обезжиреної не здатна всмоктувати рідину. Грудочка такої вати, опущена у воду, плаває на її поверхні, 3 іншого боку, вона легка, достатньо пухка, м'яка, не злежується, не збивається в грудки, здатна довгий час зберігати свій об'єм та утримувати тепло. Тому в десмургії її часто використовують як підкладковий матеріал в іммобілізуючих пов'язках, зігрівальний шар в компресах, при теплих укутувальних пов'язках тощо. Негігроскопічну вагу для пов'язок не застосовують! Це пояснюється тим, що вона навіть в автоклаві стерилізується недостатньо і в ній зберігаються патогенні мікроорганізми.

Лігнін отримують шляхом хімічної обробки деревини. Він має вигляд дуже тонкого пористого паперу. Цінною його властивістю є висока всмоктувальна здатність (вологоємкість складає до 650 % за З доби), завдяки чому лігнін можна використовувати замість білої вати при накладанні відсмоктувальних пов'язок (лігнін-марлеві тампони). При намоканні він розпадається як папір на окремі шматочки.

Бавовняну й байкову тканину часто використовують у вигляді бинтів, косинок, пращ та шитих форм перев'язувального матеріалу, для накладання зігрівальних компресів, бандажів, суспензоріїв, захисних панчіх тощо.

Гуму частіше застосовують у вигляді гумових бинтів (як кровоспинний джгут, для посилення дії тиснучих пов'язок).

Целофан, медичну клейонку, брезент використовують при накладанні деяких пов'язок як водонепроникний шар для захисту від потрапляння вологи ззовні тощо.

ФОРМИ ЗАСТОСУВАННЯ ПЕРЕВ'ЯЗУВАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Для зручності користування, з перев'язувального матеріалу готують різні придатні до застосування його форми. До форм перев'язувального матеріалу належать: марлевий і ватно-марлевий тампони, компрес, салфетка, косинка, лонгет, праща, бинт, дренаж, кульки ватні тощо (рис. 153).

Ватно-марлеві тампони готують різної величини. Найчастіше користуються тампонами розміром 4x6 см, виготовленими із шматка марлі розміром 10x14 см. Краї марлі загортають в середину, щоб запобігти потраплянню окремих ниток у рану. Потім у підготовлений таким чином шматок марлі вкладають грудочку вати 4x6 см, товщиною 0,5-0,7 см і загортають її марлею з усіх боків (рис. 154).

Кульки ватно-марлеві готують із шматка марлі розміром 10x12 см, вкладаючи в середину його грудочку вати, й зав'язують ниткою або закручують кінці марлі.

Марлевий тампон - це в 4-6 шарів складена марля різних розмірів (6x7, 8 х 10, 11x12, 17x17 см) із загорнутими всередину краями так, щоб окремі нитки не потрапили в рану як сторонні тіла й не уповіль- нили її загоєння. Тампони в стерильних пакетах можна придбати в аптеках готовими до використання. У ветеринарній практиці їх часто виготовляють вручну, користуючись методами вивертання, трикутника, конверта.

Метод вивертання. Протилежні сторони чотирикутної марлевої салфетки (10x10, 15x15 см) загинають на 2-4 см так, щоб отримати невелику марлеву смужку (рис. 155; 1, 2), яку обкручують навколо нігтьових фаланг II і III пальців правої кисті (див. рис. 155; 3), а потім вільні кінці вкладають один у другий (див. рис. 155; 4, 5).

Метод трикутника. На середню третину шматка марлі кладуть шар вати, який почергово накривають зовнішніми третинами. Утворену смужку складають у вигляді трикутника, всередину якого загортають вільні кінці марлі.

Метод конверта. На середину квадратного шматка марлі кладуть білу вату. На неї загортають спочатку один з кінців марлі, потім два ближчих до нього, після чого накривають протилежним до першого, фіксуючи його за складки двох попередніх. Метод конверта найбільш простий у використанні, однак все ж не вдається повністю уникнути наявності країв марлі на поверхні тампонів. Марлеві й ватно-марлеві тампони, кульки ватно-марлеві застосовують для зупинки кровотечі, висушування рани від крові та ексудату.

Компрес - складений в кілька шарів шматок марлі (тканини), за площею більший від тампона (до 250-550 см2 ). Краї матеріалу загортають, щоб запобігти попаданню окремих ниток в рану. Застосовують для зупинки кровотечі, висушування рани від крові та ексудату.