49.Основные направления социальной защиты

В полном своём проявлении социальная защита должна охватывать следующие направления:

• обеспечение членам общества прожиточного минимума и оказания материальной помощи тем, кому в силу объективных причин она необходима, защита от факторов, снижающих жизненный уровень

• создание условий, позволяющих гражданам беспрепятственно зарабатывать себе средства для жизни любыми, не противоречащими закону способами.

• создание условий, обеспечивающих удовлетворение определенного минимума,( в объеме общественных возможностей и с учетом нац.-исторической специфики) потребностей граждан в образовании, медицинской помощи

• обеспечение благоприятных условий труда для работников, защита их от негативных воздействий индустриального производства

• обеспечение экологической безопасности членов общества

• защита граждан от преступных посягательств

• защита гражданских и политических прав и свобод, соответствующим принципам правового, демократического государства

• создание условий, исключающих вооружённые и межнациональные конфликты

• защита от политического преследования и административного произвола

• обеспечение свободы духовной жизни, защита от идеологического давления

• создание благоприятного психологического климата в обществе в целом, в отдельных ячейках и структурных образованиях , защита от психологического пресса

• обеспечение максимально-возможной стабильности в общественной жизни

50)Основне призначення соцыальних гарантій

Соціальні гарантії — обов'язковий елемент економічної системи держави, важлива умова її економічної та соціальної стабільності. Без перебільшення можна стверджувати, що вищий рівень соціальних гарантій — основа суспільного добробуту й кінцева мета економічної діяльності держави. Слід зазначити, що соціальні гарантії розглядаються фінансовою наукою в контексті забезпечення зростання суспільного добробуту. Основні принципи теорії суспільного добробуту були сформульовані на початку XIX століття англійським філософом Ієрамією Бентамам. Він писав: "Найбільше щастя найбільшій кількості членів суспільства — ось слина мета, до якої повинен прагнути уряд"10. Ці дещо наївні постулати свого часу справляли велике враження на широкі верстви населення, а також на політичні партії соціально-демократичного спрямування. Проте в цілому теорія добробуту витримала випробування часом і стала основою для формування принципів суспільних відносин, спрямованих на зближення влади й людини, обмеження впливу зовнішніх умов і випадковостей на рівень її життя. Звичайно, теорія суспільного добробуту як наукова течія явище досить складне. Вона вміщує низку економічних, політичних, етичних, філософських понять. її пізнавальний потенціал недостатньо визначений. Так, досить складним є питання про те, як визначати ступінь соціального добробуту, як зіставити суспільний добробут із соціальною справедливістю, в чому полягає культура добробуту тощо. Є підстави стверджувати, що словом "добробут" можна визначати все те, до чого прагнуть і чого бажають члени будь-якого суспільства, зокрема, природно, що метою конкретної людини є досягнення особистого матеріального благополуччя. Водночас треба зазначити, що добробут не можна розглядати з погляду кількісної кінцевої мети, тобто точно визначеного остаточного стану, тому що за математичним трактуванням добробут є функцією, що прямує до нескінченності. Прагнення до добробуту та його вимір кількісних і предметних кордонів не мають — це дія без обмежень. У багатьох країнах Заходу добробут як суспільна мета зафіксована офіційно в конституціях. Після Другої світової війни 45 держав змінили свої конституції, включивши до них положення про право людини, соціальну орієнтацію економіки та державної політики на досягнення добробуту. Декларація соціального прогресу й розвитку, що була затверджена Організацією Об'єднаних Націй у 1969 році, проголошує: "... найперший обов'язок й абсолютна відповідальність кожного уряду — це забезпечення добробуту та соціального прогресу кожного громадянина". Далі в декларації зазначено, що будь-яке прогресивне суспільство прагне до досягнення принаймні таких суспільних цілей: відродження; благополуччя; прогресу; відповідності реальним умовам. Таким чином, сукупність зазначених цілей можна вважати визначенням загальнолюдської цінності добробуту. Звичайно, не можна уявити суспільний добробут без справедливості, рівності та свободи як етичних принципів практичної соціальної політики, хоча окремі автори з цим і не згодні. Щоправда, ці ідеали ще не гарантують загального добробуту, але не має сумніву в тому, що без високих моральних критеріїв будь-який добробут був би неможливим і нездійсненним. Згідно з класичною традицією єдність усіх етичних принципів сприймається як уже щось усталене й існуюче, а добробут — як багатомірна концепція, що охоплює усі вищезгадані принципи. З огляду на це слід зазначити, що в XX столітті класичні принципи суспільного добробуту досить успішно розвивав Джон Гобсон, якого часто називають пророком держави добробуту. Він писав: "Будь-яке багатство й будь-який прибуток повинні оцінюватися з урахуванням людських витрат на їхнє виробництво й корисності їх споживання". За допомогою цього твердження Д. Гобсон безпосередньо пов'язував суспільний добробут з оцінкою виробництва з погляду інтересів людини. Йдеться про забезпечення усім без винятку однакової вигоди від господарської діяльності. Гобсон наголошував, що справедливою є та економічна система, в якій продукти втілюють найнижчі сукупні витрати і найвищу сукупну корисність. Отже, згідно з визначенням Гобсона економіка добробуту — це колективні зусилля для максимального задоволення бажань, здійснення яких с можливим у даній економічній системі. Не менш важливий висновок Гобсона про те, що здійснення принципів добробуту потребує від держави запровадження суспільного контролю над бізнесом, введення законів про мінімум заробітної плати, оподаткування прибутку, заохочення розвитку економіки, а також проведення антимонопольної політики. Можна стверджувати, що досягти «хорошого життя» можна лише за допомогою державної політики суспільного добробуту. У зв'язку з цим соціальні гарантії, передбачені законодавством держави, є тією основою, на якій ґрунтується уся подальша модель суспільного добробуту. Теорія суспільного добробуту передбачає реальність досягнення кінцевих результатів лише за наявності відповідного фінансового забезпечення. Фінанси відображають процес виробництва й споживання, розподілу та перерозподілу специфічних суспільних благ, фінансованих за рахунок коштів бюджету. У справі фінансового забезпечення суспільного добробуту на перший план виходить механізм державних фінансів. Завдяки фінансам економіка добробуту трансформується в державу добробуту. Коли принципи економіки добробуту поєднуються з соціально вмотивованими напрямками державної діяльності при використанні фінансів, то йдеться вже про процес створення держави добробуту. На основі економічних досягнень держава добробуту бере на себе соціальний обов'язок захищати своїх економічно слабких громадян, піклуватися про повернення до повноцінного життя знедолених людей — малоімущих, безробітних, тих, хто потребує допомоги. У державі добробуту всім громадянам надаються рівні економічні можливості, але водночас усі громадяни мають браги участь у створенні всесуспільного добробуту відповідно до їхніх можливостей. Держава загального добробуту є насамперед конституційною, в якій соціальні питання вирішуються відповідно до принципів легітимності та гарантованої соціальної справедливості. Це означає, що будь-який фінансовий закон, який стосується перерозподілу доходів, приймається за допомогою демократичного рішення після всенародного обговорення. Слід зазначити, що використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту має свої раціональні межі. Підтвердженням цього є шведська модель держави суспільного добробуту. Аналіз "шведської моделі" дає підстави для розчарування з приводу використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту. Багато зарубіжних вчених доходять висновку, що соціалізація розподілу, тобто перерозподіл через державний бюджет більшої частки валового внутрішнього продукту, багато в чому знівелювала вплив панівного у виробництві приватного сектора. Порушилась рівновага між соціальною справедливістю й економічною ефективністю. Така модель значною мірою втратила стимули й джерела економічного зростання. Традиційна "шведська модель", на думку провідних західних економістів, вичерпала свої можливості, стала гальмом розвитку національної економіки. З огляду на історичний досвід Швеції з використанням його для майбутнього розвитку України можна дійти вагомого висновку щодо безперечного пріоритету вимог економічної ефективності над соціальними потребами. Усе сказане вище підтверджує, що ідеї суспільного добробуту дуже суперечливі, їхнє застосування можливе лише в гармонійному суспільстві, в якому ефективно вирішуються економічні й соціальні конфлікти, а контроль над ними здійснюється на основі загальнонаціональної згоди між усіма політичними силами

51)Суть і мета соціального партнерства

На етапі становлення ринкової економіки здійснюється кардинальна зміна соціально-трудових відносин. Соціальне партнерство являє собою такий тип і систему відносин між роботодавцями і працівниками, за якого в межах соціального миру забезпечується узгодження їхніх соціально-трудових відносин. Функціонування системи соціального партнерства здійснюється на тристоронній (трипартизм) співпраці спілки підприємців (підприємців), тобто роботодавців, профспілок та органів державної влади.

Гарантією ефективного функціонування механізму соціального партнерства є чітке визначення інтересів кожної з трьох основних соціальних сил суспільства, розумний розподіл ролей і відповідальності за визначення і реалізацію спільної соціально-економічної політики.

Мета соціального партнерства полягає в прагненні держави, роботодавців і найманих працівників досягти загального блага в суспільстві через підвищення продуктивності праці, розвиток науково-технічного прогресу, збільшення валового національного продукту, підвищення рівня життя.

Згідно з принципами, розробленими Міжнародною організацією праці (МОП), соціальне партнерство має ґрунтуватися на демократичних засадах: свободі, справедливості, плюралізму, бажанні сторін досягти взаєморозуміння та наданні можливостей брати участь у прийнятті спільних рішень..

Держава забезпечує правове регулювання взаємовідносин між партнерами, організовує і координує переговори, встановлює, гарантує і контролює дотримання мінімальних норм і гарантій у сфері праці і соціально-трудових відносин (умови оплати праці, відпочинку, соціального захисту населення тощо).

Підприємці (роботодавці), захищаючи свої інтереси і права як власників засобів виробництва, у соціальному партнерстві вбачають можливість проведення погодженої технічної, економічної політики без різких потрясінь і руйнівних конфліктів. Підприємці несуть основну відповідальність за результати господарювання, забезпечення належних умов праці і розмірів її оплати та фінансового забезпечення соціального захисту працівників.

Профспілки як захисники і виразники інтересів найманих працівників покликані виборювати і захищати соціальні, економічні та професійні права працівників, боротися за соціальну справедливість, сприяти створенню для людини належних умов праці й життя.

Система соціального партнерства об’єднує можливості держави, підприємців і профспілок для досягнення соціального миру, сприяє створенню належних умов для економічного розвитку країни, позитивно впливає на формування і використання трудових ресурсів. Здійснення цього відбувається за допомогою розроблення і реалізації узгоджених економічних і соціальних програм, забезпечення певних гарантій щодо оплати праці, робочого часу і відпочинку; регулювання ринку праці і створення необхідних умов для підвищення ефективності зайнятості населення; забезпечення на виробничому рівні згідно з угодами і договорами належних умов для ефективного використання трудового потенціалу.

В Україні система соціального партнерства охоплює: сферу дії, зміст колективних договорів і угод, сторони переговорів та їхні повноваження, періодичність переговорів і процедури вирішення конфліктів.

Під час ведення колективних переговорів, укладання договорів та угод, взаємних консультацій і контролю, а також вирішування колективних спорів необхідно брати до уваги, окрім загальних принципів всієї системи соціального партнерства, деякі специфічні.