89 Територіальне буття сучасної держави

Форма державно-територіального устрою – порядок взаємин між державою та її окремими частинами. Розрізняють такі моделі територіального устрою держави: унітарні, федеративні, конфедеративні, регіоналістські держави.

Унітарна держава – це єдина держава, що складається з адміністративно-територіальних одиниць (областей, провінцій, губерній).

Ознаки:

1. наявність єдиного центру та єдиної системи органів влади і управління;

2. наявність єдиної системи права.

Сьогодні більшість держав світу – унітарні держави (Греція, Польща). У багатьох унітарних державах (Іспанія, Україна, Фінляндія) є автономні утворення.

Автономія – відносно самостійне у здійсненні державної влади територіальне утворення в межах держави. Автономія має власні законодавство та органи влади, але суверенітету не має. Різновиди:

1. централізовані. Регіональні органи цих держав формуються шляхом призначення зверху.

2. децентралізовані. Регіональні органи утворюються незалежно від центру за допомогою виборів.

Федерація – союзна держава, що складається з держав-членів або державоподібних утворень. Ознаки:

1. наявність декількох правових систем, з яких одна має верховенство щодо права суб’єкта федерації;

2. наявність двох рівнів держ. влади. Федеральна влада має всю повноту зовнішнього суверенітету та значну частину внутрішнього суверенітету. Влада суб'єкта федерації має обмежений внутрішній суверенітет.

Різновиди федерацій: територіальні (США, Німеччина); національні (Бельгія, Індія); змішані (Росія).

Конфедерація – це тимчасовий союз держав, створений для досягнення конкретної мети. В даному випадку держави об’єднують лише окремі напрями своєї діяльності (наприклад оборона, зовнішня політика). Розвиток конфедерації підпорядкований „залізному” закону: конфедерація або роз-падається на окремі держави, або еволюціонує у федерацію.

Спеціальною формою державно-територіального устрою є регіональна держава. Вся територія такої держави складається з автономних утворень (Італія, Південно-Африканська республіка). Територіальні фракції регіональної держави не приймають власних конституцій, але мають власні обрані громадянами збори і власну адміністрацію.

90. Армія, як інститут держави. Правовий статус військовослужбовців.

У військовій сфері встановлено розподіл повноважень виконавчої та законодавчої влади. Законодавча влада володіє виключним правом оголошувати війну та укладати мир, формувати армію та визначати витрати на її утримання, визначати структуру армії та способи її комплектації, правовий статус військовослужбовця, порядок проходження ними служби. На глав держав або урядів покладається обов’язок верховного головнокомандуючого збройними силами, відповід-сть за розробку та здійснення військової політики, загальне керівництво діяльністю збройних сил, прийняття рішень щодо застосування збройних сил на підста-ві чинного законодавства. В парламентах регулярно заслуховуються звіти президента та керівника військового відомства про стан збройних сил, вик-ня військового бюджету. Спеціальні комітети та комісії контролю за діял-стю військових здійснюють перевірку дотримання прав військовослужбовців, обґрунтованість рішень щодо застосування збройних сил.

Безпосереднє керівництво армією здійснює міністерство оборони. Багато держав розділяють військово-політичне та військово-професійне управління збройними силами. Керівництво міністерством оборони здійснюють цивільні особи, а військові відповідають за професійну діяльність військ. Перевага цивільного політика на чолі міністерства оборони доведено практикою, оскільки дозволило підвищити рівень та компетентність керівництва армією та обмежило можливості перетворення армії в самостійний центр влади.

В кожній державі по своєму вирішується питання у співвідношенні кадрового, професійного та призовного контингенту в збройних силах. Серед найбільших держав професійна армія існує тільки в США та Великобританії.

Головне у військових реформах – це створення армії, яка б відповідала принципам демократії, забезпечення достойного положення у військовослужбовців в сусп-ві, формування довіри між цивільними особами та військовими, організація надійного контролю над армією.

Військова служба – почесний обов'язок кожного громадянина України, особливий вид державної служби, пов'язаної з виконанням громадянином загального військового обов'язку і службою на конкурсно-контрактній основі у ЗСУ та ін. військах, створених відповідно до законодавства України.