93. Інноваційна політика сучасної держави.

Інноваційний процес об'єднує науку, техніку, ек-ку, підприємництво та управління з метою досягнення нового. Він розгортається від зародження ідеї до її комерційної реалізації. Існують різні форми управління інноваціями. При цьому держава здійснює спеціальну інноваційну політику, яка складається з стимулювання інноваційної активності та розвитку науково-технічного потенціалу.

Інновації завжди носять ризиковий характер. Примітно, що ймовірність успіху втілення нової ідеї в новому продукті менше 10%, а з кожних 12 оригінальних ідей лише одна доходить до стадії масового виробництва та масового продажу. В цих умовах державна інноваційна політика спрямована на створення сприятливого екон-ного клімату для здійснення інноваційних процесів. Роль держави в галузі підтримки інновації зводиться до таких видів діяльності:

- забезпечення розвитку науки та підготовка наукових та інженерних кадрів;

- розробка програм, які спрямовані на підвищення інноваційної активності бізнесу;

- державні замовлення, які забезпечують початковий попит на новітні досягнення;

- використання податкових інструментів стимулювання інноваційних рішень;

- посередництво в організації ефективної взаємодії академічної та прикладної науки.

Державні заходи впливу в інноваційній сфері діляться на прямі та другорядні. Прямі методи державного регулювання інновацією здійснюються в таких формах як адміністративно-відомча (прямі дотації) та програмно-цільова (фінансування інновацій на підставі держ. контрактів на придбання товарів та послуг, надання кредитних пільг).

Еф-сть державної підтримки інновацій яскраво проявляється в створенні консорціумів, інженерних центрів, наукових і технологічних парків, які реалізують інноваційні ідеї.

Другорядні методи спрямовані як на стимулювання самих інноваційних процесів, так і на створення сприятливих умов для новаторської діяльності (лібералізація податкового та амортизаційного законодавства). При цьому схильність до інноваційного підприємництва регулюється рівнем оподаткування прибутку.

Національні орієнтири інноваційної політики проявляються в конкретних моделях, які використовують різні держави. Виділяють американську (відрізняється автономією підприємництва, технологічний пріоритет – військова технологія) та японську (упор робиться на конкретні технології, технологічний пріоритет – будівництво великих танкерів було замінено на технологію виробництва роботів як провідної) моделі інноваційної політики.

94. Становлення контрольної влади та її інститутів. Омбудсмен (народний правозахисник).

Питання про розподіл влади в сучасних умовах приймає нові характеристики. Так, поряд з законодавчою, виконавчою та судовою владами відмічається становлення контрольної влади. Контрольна влада – гілка держ. влади, що займає самостійне місце в системі розподілу влади. Поступово складаються інститути контрольної влади, які володіють специфікою правового стану. Ці інститути здійснюють контроль від імені держави та принципово відрізняються від відомчого та спеціалізованого контролю.

Контр. влада займається розслідуванням, перевіркою, вивченням стану справ і не має права втручатися в оперативну діяльність установ і підприємств.

Серед органів контрольної влади називають: конституційний суд, прокуратуру, рахункову палату та омбудсмена.

В системі контрольної влади інститут омбудсмена перетворюється в один з важливіших в справі забезпечення прав та свобод громадян (виник в Швеції в сер. ХХ ст.)

Правовий статус омбудсмена визначається конститу-ціями держав та спеціальними актами парламентів. В більшості держав омбудсмен призначається парламентом, підзвітний парламенту, а в період між сесіями парламенту – перед спеціальним парламентським комітетом. Інститут омбудсмена (в Україні Уповноважений Верховної Ради з прав людини) не претендує на монополію в захисті прав громадян, але гарантує допомогу як кваліфікований орган держави, який діє неформально, миттєво та безкоштовно.

Межі діяльності омбудсмена визначаються: по-перше розглядом скарг, які надходять через парламентаріїв; по-друге, встановленням компетенції, не розповсюджується на судову діяльність; по-третє, тим, що це повинна бути скарга громадянина на дії посадових осіб. Персонал, який працює при омбудсмені, складає від 60 до 100 осіб. Часто призначається не один, а декілька омбудсменів: з охорони приватного життя, з захисту прав споживачів та ін. Вони діють як за скаргами громадян, так і з своєї власної ініціативі.

Право контролю не надає омбудсмену можливості відміняти або змінювати рішення відповідного державного органу. Регулярний звіт перед парламентом входить в обов’язки омбудсмена. Для виконання своїх ф-цій омбудсмен наділений правом витребувати від держ. органів та посадових осіб необхідні матеріали та документи.

Інститут омбудсмена виступає як контролюючий орган, уповноважений парламентом, а його діяльність спрямована на захист законних прав, свобод та законних інтересів громадян за результатами дій або бездіяльності державних органів або посадових осіб.