Історична школа філософії науки

У 60-ті роки XX ст. у США на ґрунті традиційної позитивістської проблематики — методології науки — сформувалась так звана історична школа філософії науки, представники якої — Томас Кун (1922—1996), Імре Лакатос (1922—1974), Пауль Фейєрабенд (1924—1996), Стівен Тулмін (1922—1997) — досліджували історію науки.

Для характеристики історичного розвитку науки він запроваджує поняття «нормальна наука», «парадигма», «наукова революція», «наукова спільнота» та ін. Нормальна наука — це окреме або декілька теоретичних досягнень, які протягом певного часу визнаються певною науковою спільнотою як основа для подальших наукових досліджень, задають методи і проблеми цих досліджень. Вона опирається, за Куном, на певну парадигму (модель, зразок) науковості — правила і стандарти наукової практики, прийняті певною науковою спільнотою. Завдяки цьому поняття «нормальна наука» і близьке йому за змістом — «парадигма» перебувають в кореляційному відношенні з науковою спільнотою, яка формується навколо певного типу наукової теорії та певного розуміння стандартів науковості.

36. Неотомізм, його антропоцентрична переорієнтація. Проблема співвідношення релігії і науки.

Релігійна філософія, зазнавши чергових втрат у XVII – XVIII ст., у сучасних умовах знову посилює свій вплив. Релігійна філософія містить у собі такі філософські школи, як неотомізм, християнський еволюціонізм, або тейярдизм (П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955)), персоналізм, неоавгустінізм.

Центральна проблема неотомізму – теоцентризм, тобто вчення про Бога, як досконале буття, абсолютну реальність, причому використовуються п’ять доказів буття Бога (Ф.Аквинський).

Найважливішим принципом неотомізму є постулат гармонічної єдності віри та знання, які не виключають, а за правильного використання доповнюють один одного. Це два шляхи пізнання. Джерело віри – божественне одкровення, яке дає абсолютні істини (вище знання).

Розум дає нижче знання, яке повинне контролюватися вірою. Тут вже примат віри над знанням, причому сучасний неотомізм використовує наукову термінологію, не заперечує дарвінізму і т. д. Таким чином, мова йде про синтез науки, релігії, теології, але за визначаючого впливі теології.

Важливими є у неотомізмі соціально-етичні, антропологічні проблеми, де здійснюється пошук людиною себе, свого “Я”, своєї неповторної духовності, “євангелізації душі”, у кінцевому підсумку – служіння Богу.

37. Християнський еволюціонізм п.Тейяра де Шардена.

Родоначальником християнського еволюціонізму (тейярдизму) є П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955) – французький

П.Тейяр прагнув до корінного перегляду християнського світорозуміння, шляхом внесення у нього ідей еволюціонізму, руху, розвитку. Своє кредо він формулює так: “щоб існувати та розвиватися, християнські погляди потребують атмосфери простору та комунікації. Чим більше буде світ, чим органічніше його внутрішні зв’язки, тим переможніше перспективи втілення. Це і починають (...) відкривати для себе віруючі

38. Проблема буття людини у філософії екзистенціалізму. Різновиди сучасного екзистенціалізму.

Екзистенціалізм ( від лат. Ехіstеntia — існування) — течія в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни та представлена письменниками, які водночас належать до екзистенціалізму як течії філософської (Г. Марсель, Ж.-ГІ. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю). Екзистенціалізм розглядають також і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX століття. Серед останніх — французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Голдінг, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф, Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Елі ота, Р. Музіля, Акутагави Рюноске.

Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини, розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму — ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими словами, магістральна ідея екзистенціалізму — це ідея знаходження сутності лише через існування.У французькому варіанті екзистенціалізму (Сартр) вона звучить ще більш категорично: існування людини передує його сутності і фактично замінює її.[2]

«Екзистенціалізм — це гуманізм», — проголошує Сартр. І дійсно, у захисті свободи та самостійності людської особистості, що існує в епоху тоталітаризму й дегуманізації, полягає справжній, не абстрактний гуманізм екзистенціалістів. Гімном гуманізму стає алегоричний роман А. Камю «Чума», явний зміст якого, за авторським свідченням, — «боротьба європейського Опору проти фашизму». Гуманізмом пронизані також твори Ж.-П. Сартра («Шляхи свободи», «Смерть без погребіння»), С, де Бовуар («Чужа кров», «Мандарини»), А.Камю («Лист до німецького друга»), Г. Марселя («Горизонт», «Рим більше не в Римі»), Есеїстика Камю («Бунтівна людина») стає протестом проти комуністичного суспільства та ідеології більшовизму, що нищить людську свободу.