16. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу (ф.Бекон, р.Декарт). Емпіризм і раціоналізм.

Методологія Френсіса Бекона Френсіс Бекон (1561-1626) жив і творив в епоху яка являється періодом не лише потужного економічного, але й виключно культурного підйому і розвитку Англії.

Філософія Бекона виходить із об’єктивної потреби суспільства і виражає інтереси прогресивних сил того часу. Бекон відкидає філософію як споглядання і представляє її як науку про реальний світ, що застосовується на дослідному пізнанні . Своєю позицією він виражає нову вихідну точку і нову основу для всякого пізнання. Його творчість містить сліди компроміса. Цей компроміс визначальний був і для всього суспільного розвитку Англії того часу. Найбільше виражається цей компроміс у Бекона при його підтримці концепції “подвійної істини”, тобто істини “віткровення”, істини про бога (теологічної) і істини філософії, тобто істини пізнанної, споглядованної. Основну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знанню і пізнанню.

2.2. Методологія Рене Декарта

Філософія Декарта представляє собою новий, цільний і раціонально обгрунтований образ світу, не лише відповідаючий актуальному стану природознавства, але і повністю визначаючий напрямок його розвитку. Одночасно вона вносить і основоположні зміни в розвиток самого філософського мислення, нову орієнтацію у філософії, яку Гегель характеризує словами: “Декарт направив філософію в сучасний новий напрямок, який починає новий період філософії ... Він виходить із міркувань, що думка повинна починатись із самої себе. Всі попередні філософствування, які виходили із авторитета церкви, були починаючи з цього часу відкинуті”. Першу і вихідну визначенність всякої філософії Декарт бачить у визначеності свідомість-пізнання. Декартом був сформульований “метод сумніву”. Все те, що викликає сумнів, тобто може бути, або може й не бути, міркує Декарт, несе в собі момент суб’єктивності і тому має бути відкинуте. Строго об’єктивним (безсуб’єктивним) в такому разі може бути лише щось безпосередньо дане, очевидне. “Оскільки чуття нас інколи обманює – міркує Декарт, – то я готовий був припустити, що не існує жодної речі, яка була б такою, якою вони нам її змальовують.

Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей.

Раціоналізм (лат. rationalis — розумний) — філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення.

Його прихильники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення, його категоріальної структури).

17. Проблема субстанції у вченнях р.Декарта, б.Спінози, г.Ляйбніца.

Проблема субстанції у філософії XVII ст.Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, са-мопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. В епоху Відродження субстанція розумілась як Єдине, органічна і гармонійна єдність духовного і при­родного. Р.Декарт роз'єднав Єдине на дві самостійні субстанції: природу (матерію), способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність, та мислен­ня. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кіль­кісно визначених механічних відношень, а всі законо­мірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислен-ня існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів, синхронність ^усіх процесів у матеріальному і духовному світах (за Декартом ці два світи абсолютно незалежні).

У Б. Спінози субстанція — це єдність Бога і Приро­ди, природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Таким чином, природа є причи­ною самої себе (саша зиі).

Один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII — початку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646—1716) свою концепцію субстанції розкриває у працях: "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Теодицея" (1710), "Монадологія" (1714). Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції. Монад безкі­нечна кількість. Кожна монада — самостійна одиниця буття, здатна до активної діяльності. Монада є духов­ною. Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом. Монади є індивідуальними і непов­торними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзерка­ло Всесвіту".