- •1. Філософія і світогляд. Структура світогляду.
- •2. Основні історичні форми світогляду.
- •3. Філософія як особлива форма суспільної свідомості. Предмет і функції філософії. Поняття «філософія»
- •4. Проблема основного питання філософії в історії філософської думки.
- •5. Протилежність діалектичного і метафізичного поглядів на світ. Основні історичні форми діалектики.
- •6..Морально-етичний характер філософії Стародавньої Індії (джайнізм, буддизм, локаята).
- •7. Соціально-етичний характер філософської думки Стародавнього Китаю. Конфуцій про людину та її виховання. Даосизм про начало буття та ідеал мудреця.
- •Конфуціанство
- •Даосизм
- •8. Основні способи і форми буття філософії
- •9. Сутність і характерні риси атомістичного матеріалізму (Левкіп, Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар).
- •10. Система об'єктивного ідеалізму Платона.
- •13. Проблема "універсалій" у філософії Середньовіччя. Номіналізм і реалізм.
- •14. Сутність і основні риси вчення Томи Аквінського. Принцип гармонії віри і розуму, сутності і існування.
- •15. Натурфілософія епохи Відродження (м.Кузанський, б.Телезіо, Дж.Бруно) і нове природознавство (м.Коперник, л. Да Вінчі, г.Галілей).
- •16. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу (ф.Бекон, р.Декарт). Емпіризм і раціоналізм.
- •17. Проблема субстанції у вченнях р.Декарта, б.Спінози, г.Ляйбніца.
- •18. Сутність і специфічні риси гегелівської філософії історії та філософії права.
- •19. Скептицизм д.Юма.
- •20. Сутність і характерні риси теорії суспільного договору ж.-ж.Руссо.
- •21. Географічний детермінізм ш.-л. Монтеск'є, його вчення про державу, теорія розподілу влад.
- •22. Механістичний характер французького матеріалізму XVIII ст. (Ламетрі, Дідро, Гольбах, Гельвецій).
- •23. Теорія пізнання і етика і.Канта. Категоричний імператив
- •24. Суб'єктивний ідеалізм і.Фіхте. Вчення про взаємозв'язок суб'єкта і об'єкта, теорії і практики. Сутність діалектики Фіхте.
- •25. Філософія „тотожності" ф.В.Й.Шеллінга.
- •26. Філософська система та метод г.В.Ф.Гегеля.
- •27. Ірраціоналізм а.Шопенгауера. Воля як підвалина буття.
- •28. Провідні ідеї, основні проблеми і характерні риси соціальної філософії та філософії історії Вольтера.
- •29. Філософська концепція ф.Ніцше. Ідея надлюдини в "філософії життя" Ніцше. Метафора "вічного повернення" як образ і сенс розвитку історії.
- •30. Ідея несвідомого і психоаналіз з.Фрейда. Структура психіки особистості за Фрейдом.
- •31. Виникнення позитивізму. Вчення о.Конта про три стадії розвитку людського мислення і пізнання. Класифікація наук за Контом.
- •32. Соціокультурні передумови становлення марксизму та його філософії. Розробка к.Марксом проблем відчуження людини і шляхів його подолання.
- •33. Діалектика Гегеля і Маркса, їхнє співвідношення. Концепція матеріалістичної діалектики, її зміст. Об'єктивна і суб'єктивна діалектика.
- •34. Сутність та основні течії філософії неопозитивізму.
- •35. Сутність і характерні риси філософії постпозитивізму (к.Поппер, т.Кун).
- •Історична школа філософії науки
- •36. Неотомізм, його антропоцентрична переорієнтація. Проблема співвідношення релігії і науки.
- •37. Християнський еволюціонізм п.Тейяра де Шардена.
- •38. Проблема буття людини у філософії екзистенціалізму. Різновиди сучасного екзистенціалізму.
- •39. Проблема спілкування і розуміння у філософській герменевтиці (х.-г.Гадамер).
- •40. Проблема походження держави в історії філософської думки. Основні ознаки держави, її історичні типи та форми. Шляхи становлення правової української держави.
- •Середні соціальні групи
- •42. Специфіка світогляду давніх русичів. Зародження філософської думки в Київській Русі. Розуміння філософії як "любові до мудрості" та її основні риси.
- •43. Філософська концепція г.С.Сковороди ("Філософія серця", концепція "сродної праці", принцип "нерівної рівності").
- •44. Провідні ідеї, загальні та специфічні риси релігійної філософії в Україні і Росії (п.Юркевич, в.Соловйов, м.Бердяєв).
- •45. Сутність і структура свідомості. Мислення і мова.
- •46. Онтологія як вчення про буття. Філософська категорія буття. Різноманітність форм буття.
- •47. Поняття матерії, його історичний генезис. Сучасні уявлення про матерію та її види.
- •48. Проблема походження свідомості як філософська проблема. Відображення та його форми.
- •49. Духовне життя суспільства та його структура. Суспільна та індивідуальна свідомість. Рівні і форми суспільної свідомості.
- •50. Пізнання як засіб самореалізації людини. Основні види пізнання.
- •51. Чуттєве і раціональне пізнання, співвідношення та специфіка їх форм.
- •53. Поняття науки, її соціальні функції. Специфіка наукового пізнання.
- •54. Рівні, форми та методи наукового пізнання.
- •56. Основні принципи діалектики (принцип розвитку, принцип загального зв'язку).
- •57. Закони діалектики. Сутність та методологічне значення законів діалектики.
- •58. Категорії діалектики: одиничне, особливе і загальне, сутність і явище, зміст і форма, можливість і дійсність, причина і наслідок, необхідність і випадковість.
- •59. Софістика та еклектика - альтернативи діалектики як логіки.
- •60. Особливості філософського пізнання суспільства. Специфіка предмету соціальної філософії.
- •61. Основні методологічні принципи соціально-філософського пізнання (об'єктивність, історизм, системність, єдність теорії та практики).
- •62. Суспільство як система, що саморозвивається. Поняття суспільного виробництва, його класифікація.
- •63. Основні культурологічні концепції філософії історії (м.Данилевський, о.Шпенглер, а.Тойнбі, п.Сорокін).
- •64. Ідея прогресу в історії соціальної філософії. Проблема визначення критерія прогресу,
- •65. Суб'єкти суспільного розвитку. Поняття культурно-історичного суб'єкту. Місце та роль культурно-історичного уб'єкту в умовах переходу України до громадянського суспільства.
- •66. Суб'єкт, об'єкт та предмет пізнання.
- •67. Поняття способу виробництва матеріальних благ та його структура. Діалектика продуктивних сил та виробничих відносин на різних історичних етапах.
- •69.Сутність і основні школи філософії неофрейдизму (к.Г.Юнг, е.Фромм).
- •70. Спосіб і форми існування матерії (рух, простір, час).
- •71. Догматизм і релятивізм - альтернативи діалектики як теорії пізнання.
- •72. Проблема походження людини. Діалектика природнього (біологічного) і соціального в історичному та індивідуальному розвитку людини.
- •73. Практика як критерій істини. Структура й основні форми практики.
- •74. Сутність і значення творчості у діяльності людини. Основні форми творчості.
- •75. Діяльність як спосіб існування соціального. Діяльність і спілкування.
69.Сутність і основні школи філософії неофрейдизму (к.Г.Юнг, е.Фромм).
Неофрейдизм представлений багатьма течіями. По-перше, це індивідуальна психологія А.Адлера (1870-1937). За цією концепцією, психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, розпалюваного почуттям неповновартості, що пов'язано з яким-небудь тілесним недоліком. Не погоджуючись із Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, Адлер акцентував увагу на ролі соціальних чинників. З його точки зору, характер людини виростає з її "життєвого стилю", який є системою цілеспрямованих прагнень, що формується в дитинстві і реалізує потребу в перевазі, самоствердженні та компенсує почуття неповновартості. По-друге, це сексуально-економічна теорія В.Райха (1897-1957). Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, Райх намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між економічним базисом та ідеологією. По-третє, теорія соціалізації і людської взаємодії Г. Саллівана. Згідно з концепцією міжособистісних відносин, яку розвивав Салліван, у психіці людини нема нічого, крім відносин до інших осіб і об'єктів або зміни міжособистісних ситуацій. Без залишку розчиняючи індивіда в міжособистісному середовищі, Салліван взагалі проголошував існування особистості чимось міфічним або ілюзорним, бо особистість постає у нього як сукупність певного ряду персоніфікацій, котрі сприймаються як викривлені образи, що виникають у процесі міжособистісного спілкування. Ці течії, а також вчення К.Хорні, Р.Мея поєднує прагнення вийти за рамки біологічних характеристик людини і знайти відповіді на питання про природу особистості у сфері соціальних явищ. І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л.Фейербаха і особливо до праць К.Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте, вважаючи, що соціальна теорія К.Маркса недостатньо враховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповнити марксизм психоаналізом. Протягом усієї своєї наукової діяльності Е.Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі при-стосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності. Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існування. Із суперечності між людиною і природою Фромм виводить фундаментальні психологічні потреби, які підносить до статусу вічних, незмінних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. З огляду на це, він обґрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб у своєму історичному розвитку реалізується різними способами залежно від конкретних соціальних умов. Вона і зберігається, і в той же час постійно модифікується під впливом соціуму. Відкидаючи біологізм Фрейда в трактуванні несвідомого, зміщуючи акцент із сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціокультурними причинами, Е.Фромм вводить поняття "соціальний характер" як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціонуюче суспільство. Таким чином, згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини. Соціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий. В основі кожного соціального характеру лежить особливий психологічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людського існування: мазохістський, садистський, деструктивістський та конформістський. За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е.Фромм, людина, добровільно підкоряючись кому-небудь або пануючи над ким-небудь, набуває ілюзії власної ідентичності. Людина змушена шукати шляхи вирішення проблем свого існування. Здебільшого ними стають: 1) деструктивізм як прагнення індивіда знищувати, руйнувати все те, що поза ним, як зовнішню причину свого тривожного внутрішнього стану; 2) конформізм як відмова людини від свого власного "Я" через розчинення себе в масі, в натовпі. Фромм вважав їх універсальними, тому що соціальні умови, на його думку, завжди викликають панування того чи іншого типу соціальних характерів, властивих більшості членів даного суспільства. Але єдино правильним способом вирішення цих проблем, на думку Фромма, є любов; саме вона служить критерієм буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетними, сприяючи переходу до гуманістичного духу. У книзі "Мати чи бути" Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринкового і продуктивного), а також через суперечність двох способів існування людства — володіння та буття. Під володінням та буттям Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні зробити його об'єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність. Стосовно ж буття як способу існування, то, за Фроммом, слід розрізняти дві його форми: перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості. Впевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття. Функція нового суспільства — сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути; відчуття себе на своєму місці в сфері свого буття; визнання всебічного розвитку людини та її близьких вищою метою життя; відчутгя свого єднання з життям, відмова від підкорення будь-кому і будь-кого, від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу, жити в гармонії з нею. Аналізуючи праці Фромма, можна простежити зв'язок концепції "соціального характеру" з теорією історичного розвитку. Розуміння історичного процесу у Фромма грунтується, по-перше, на концепції людської природи, за допомогою якої він пояснює неперервність поступальних історичних змін; по-друге, на концепції "соціального характеру", за допомогою якої він намагається розкрити функціонування того чи іншого суспільства. Історичні зміни, за Фроммом, породжуються суперечностями між потребами людської природи та способом їх задоволення в конкретному суспільстві. Визнаючи позитивну роль соціального характеру в історичному процесі, Е.Фромм вважає, що соціальну перспективу відкривають люди з продуктивним характером, життєвими принципами яких є гуманістичні норми, орієнтація на буття. Їхня історична роль зводиться до завдань моральної просвіти людей, що є, на думку Фромма, головною умовою істинної революції, яка приведе людину до утвердження справжнього буття. Постановка Фроммом проблеми "соціального характеру" як певної психологічної структури особистості, спроба з'ясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу. Проте важко погодитись із ним у тому, що будь-яке конкретне суспільство формує переважно один соціальний характер, функція якого полягає в зміцненні та стабілізації існуючої соціальної системи.