71. Догматизм і релятивізм - альтернативи діалектики як теорії пізнання.

До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм (з грецької — положення, що сприймається на віру, без доведення) — антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм — це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні — як теорії пізнання

Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької — релятивний, відносний) — теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм грунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

72. Проблема походження людини. Діалектика природнього (біологічного) і соціального в історичному та індивідуальному розвитку людини.

Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — здавна хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені за останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина — це високооргані-зована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття та освоєння дійсності, істота творча, моральна, яка відповідає за свої вчинки. Формування й розвиток людини — водночас формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Походження людини по-різному трактується релігією і наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму (від лат. сгеаге — творити), тобто творення світу, всіх речей та істот Богом. Як сказано в Біблії: "І створив Господь Бог людину з пороху земного, дихання життя вдихнув у ніздрі її — і стала людина живою душею" (книга Буття 2,7).

Наука доводить, що передумови виникнення людини склалися природним шляхом. Наш Всесвіт (Метагалактика) має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і — за певних умов — живих організмів. Наукою встановлено, що людина походить від тварини, отже, її появі передував дуже тривалий (кілька мільярдів років) шлях біологічної еволюції. Процес перетворення тварини на людину почався кілька мільйонів років тому. Безпосередніми предками первісних людей вважаються австралопітеки; далі послідовно формуються такі перехідні типи, як "людина вміла" (від лат. homo habilis), пітекантропи, синантропи, неандертальці (ранні й пізні). У цьому процесі діяли закономірності природного добору, але його об'єктами ставали не тільки окремі індивіди, а цілі групи передлюдеи: перевагу мали ті, в яких найбільше проявлялися згуртованість, взаємопідтримка, а також пластичність, варіантність поведінки, здатність пристосуватися до мінливих обставин. Цілком імовірно, що істотну роль відіграв такий біологічний фактор, як мутації, генетичні зміни, які вплинули на анатомічні й фізіологічні характеристики, значно розширили можливості мозку. Питання про біологічні передумови виникнення людини, безперечно, ще потребує дослідження.

На завершальній стадії формування людини вирішальне значення мали вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення й розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, розбірливої мови, перетворення стада передлюдеи на первісний родовий колектив, заснований на екзогамії (така форма кровноспоріднених зв'язків, коли шлюби між близькими родичами неможливі) і на перших, спочатку ще напівінстинктивних, соціально-моральних нормах.

Поняття “природа людини” звичайно фіксує зовнішню відмінність людини як живої істоти від решти живого, від інших живих істот. Природа людини дуже суперечлива. Людина — цілісна істота, і тому підкоряється природнім закономірностям. Своєрідність тілесної організації обумовлює її інстинкти, потяги, пристрасті. Разом з тим, людині притаманні моральність і свідомість. Вона здатна розрізнювати прояви добра і зла, прекрасного і потворного, що і визначає скерованість вільного вибору її дій. Людина може пізнавати і розуміти оточуючу дійсність, себе, інших людей. Поняття “сутності людини” характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Религійно-філософьскі вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом (Декарт, Гегель та ін.). Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність. В наш час одним з напрямків західної філософії — постмодернізмом — заперечується реальність особистого “Я” і тому вважається дане поняття ілюзорним.

Однозначної відповіді на питання про походження людини (антропогенез) немає. Тому існують різні варіанти його розгляду.

Езотеричні уявлення про походження людини є найбільш давніми (див. праці О.П.Блаватської, О.І.Реріх та ін.). Езотеризм (таємне знання, яке довірялось тільки посвяченим) стверджує, що непізнаваємою першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, непроявлені і проявлені стани якого циклічно чергуються. Проявлений стан — “Видох Абсолюту”, тобто його зовнішнє самовизначення починається з появи природи і одухотворених, але нерозумних передлюдських істот. Ці істоти, переходячи з одного плану в інший (астральний, ефірний), поступово втрачають духовність і нарощують, разом з розумністю, цілісність, речовинну тілесність. Так продовжується до тих пір, доки вони не досягають найбільш щільного, нашого фізичного плану, людської організації. Після цього починається лінія сходження на більш високі плани духовності, пов’язана з втратою щільної матеріальності. Цикл завершується “Вдихом Абсолюту” — зникненням проявленого Космосу.

Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням (креацією) Бога із земного матеріалу. Вона — недосконалий образ і подоба Бога, бо впала у гріх. Лише самовіддана любов і жертовність допоможуть людині здобути справжню віру і досконалість.

Натуралістична позиція репрезентована теорією еволюції Ч.Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Однак до цього часу неясно як і коли виникла людина, чому певний вид приматів еволюціонував таким образом. Теорію еволюції в певному сенсі доповнює трудова теорія походження людини (антропосоціогенез), яка стверджує, що праця, свідомість і мова з’явилися практично одночасово і стали визначальними чинниками виникнення людини. Відкритим залишається питання про походження самих цих чинників.

Соціокультурна версія антропогенезу розроблялася Е.Кассірером. Смисл антропогенезу, за Кассірером, визначається формуванням людини як символічної тварини. Спочатку, наслідуючи тварин, людина пробувала пристосуватися до навколишнього природного середовища. Але зовнішні подразники сприймалися нею не безпосередньо як у тварин, а опосередковано, піддавалися розумовій обробці. Знаряддями такої обробки є символи, в яких закріплюються різні стандарти поведінки. Людина виникає, коли стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: світ міфів, мови, мистецтва, науки. Вона живе і розвивається не просто у фізичному, природному середовищі, а перш за все у світі цих символічних феноменів, які належать до сфери культури.

Концепції, які аналізують положення людини у світі, розрізняються розумінням вищого пріоритету світу (Бог, природа, суспільство тощо). Положення людини характеризується специфікою її взаємовідношення з таким пріоритетом.

Космоцентризм абсолютизує значущість Космосу, природи. Антична натурфілософія всю увагу приділяла Космосу — світовому ладу, характеризуючи його як живе, тілесне, матеріальне ціле. Людина — це мікрокосм, частина макрокосмосу, яка має певні особливості. Пізніше, в епоху Відродження, на перший план виходить пантеїстичний природоцентризм, який оцінював людину як своєрідну піщинку Всесвіту.

Теоцентризм стверджує культ Бога — творця світу і людини, судді усіх людських думок і справ. Людина, як образ і подоба Бога, наділена свободою волі. Обравши невірний шлях, вона опиралася волі Бога і стала гріховною істотою. Життя християнина — це пошук ним власного шляху спасіння душі, єднання з Богом. Теоцентричні погляди панували в епоху середньовіччя.

Соціоцентризм вищим пріоритетом вважає культуру, суспільство. Провідна роль у формуванні і розвитку людини належить соціальному фактору, тобто тому культурному середовищу, в якому народилася і живе людина. Соціоцентрична установка вимогає спочатку пізнати і зрозуміти суспільство, а потім, завдяки цьому, і своєрідність особи. Соціоцентризм був визначальним принципом для філософських поглядів Конфуція, Гоббса, Маркса.

Антропоцентризм, починаючи з філософії Нового часу, у ранг вищої цінності світу підносить людину. Ця точка зору зараз поділяється філософською антропологією. Людина здатна пізнати перш за все себе. Вона осягає світ лише через призму своїх потреб та інтересів. Сам Всесвіт начебто збудований для того, щоб людина могла його усвідомлювати і засвоювати. У синергетиці — сучасній загальнонауковій теорії самоорганізації — людина розглядається як значний чинник еволюції Всесвіту.