18. Сутність і специфічні риси гегелівської філософії історії та філософії права.

Гегель виділяє три основні фази історичного розвитку об'єктивного духу: східну (Китай, Індія, Персія), де свободу має лише один — сам деспот; греко-римську, де свобода визнається вже за кількома (в аристократіях) і багатьма (в демократіях) та німецьку, де вільні всі. Останній фазі Гегель відводить визначальну роль у земному розвитку духу: «Німецький дух — це дух нового світу. Його мета — реалізація абсолютної істини і необмежене самовизначення свободи — тієї свободи, змістом якої є її власний абсолют». У його розумінні свобода — це право коритися законові. Де закон, там і свобода, твердив він. Такий витончений різновид свободи, за словами Б. Рассела, аж ніяк не означає можливості уникнути концентраційного табору.

Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію». Гегель ставить перед філософією права завдання осягнути думки, що покладені в основу права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.

19. Скептицизм д.Юма.

Дєвід Юм (1711 — 1776) — англійський філософ. Його найважливіші праці: "Трактат про людську при­роду" (1734), "Дослідження про людський розум" (1748). Юм вважає, що ми не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні. Ми завжди маємо спра­ву лише зі змістом наших відчуттів, а не з тим, що їх викликає. На його думку, вирішити питання про те, чи існує зовнішній світ, чи ні, неможливо.

Висновок: це специфічна риса психічної організації людської душі вбачати в оди­ничному загальне, в послідовності — причинність, в частині — ціле. Все це є результатом звички, очікуван-ня, віри, необхідних для досягнення корисного ефекту в буденному житті. Проте це нічого не говорить про істинність чи хибність наших знань про дійсність. Зав­дяки цим висновкам філософія Д.Юма кваліфікувалась як суб'єктивний ідеалізм та агностицизм.

20. Сутність і характерні риси теорії суспільного договору ж.-ж.Руссо.

Договірна (природно-правова) теорія (Г. Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія ґрунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єд­нання людей в єдиний державний союз розглядається як природ­на вимога збереження людського роду і забезпечення справед­ливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані від­бувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював рай­дужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпе­чення прав і свобод людини в рамках держави.