46. Суб’єкти політичної влади

Суб’єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний –політичними організаціями, суб’єкти більш високого рівня – політичні еліти і лідери. Суб’єкти влади виділяють і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства. З цієї позиції можна виділити :1.відкриту владу; 2.напівприховану владу;3.тіньову владу.

74. Політ. Думка стародавнього Сходу Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція. Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців.Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель — Мо Цзи, засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей.Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого Управління є вміле поєднання настанов з покараннями. Мо Цзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей.Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян — правитель області Шан. Він виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів — «фа» (звідси китайська назва цієї школи — «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління. Крім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали багато інших відомих представників школи фацзя. Всіх їх об'єднує обґрунтування необхідності жорстоких законів як засобу управління. В цілому на початок II ст. до н. е. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

67. Націоналізм – це ідеологія, яка ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти її розквіту. Але це доволі невиразно. Слід рухатися далі й виокремити ті головні завдання, став-лячи які, націоналізм прагне сприяти національному розквіту. Усього таких завдань три: національна автономія, національне об’єднання й національна ідентичність; на думку націоналістів, нація не спроможна вижити без достатнього прояву всіх трьох завдань. А це, своєю чергою, наводить на таке робоче означення націоналізму: “ідеологічний рух за здобуття й збереження автономії, єдності та ідентичності населення, представники якого вважають, що вони становлять реальну або потен-ційну “націю”.

14. Політичні вчення старод. Греції Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля.Сократ.Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, — тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших — плутократією, а правління всіх — демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей). ПлатонСвоє політичне вчення він виклав головним чином у діалогах «Держава», «Політик» і «Закони». ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

43 Г. В.-Ф. Гегель. Про державу і громад. Суспільство. Боготворячи державу як втілення всезагальності, як “дійсність Розуму” і “ходу Бога в світі”, Гегель усе ж таки вважав ідеалом не будь-яку державу, а лише конституційну монархію. Він виступав за кодифікацію законів, публічність судочинства, створення суду присяжних, формулюючи тим самим важливі принципи правової держави, реалізація яких робила можливим функціонування громадянського суспільства. Його Гегель пов’язував з системою егоїстичних потреб індивідів та з публічною сферою суспільного життя, яка певним чином узгоджувала і регулювала їх задоволення. Елементами громадянського суспільства, за Гегелем, є: система потреб; система правових установ, що здійснює судочинство; поліція та корпорації. Кожний індивід прагне вдовольнити лише свої специфічні егоїстичні потреби і цілі,але зробити це повною мірою він може тільки у взаємодії з іншими людьми. Особливого значення Гегель надавав корпораціям (або громадським спілкам), що об’єднують індивідів за родом діяльності і за здатністю до праці. Завдяки їх діяльності суперечності між індивідами згладжуються, а зв’язки між ними синтезуються в державі — “самоусвідомлюючій субстанції, розвиненій до органічної діяльності”. Для позначення громадянського суспільства він вживає термін — “бюргерське” (горожанське, міщанське) суспільство, зміст якого пізніше був зведений марксистами до буржуазного суспільства у класовому розумінні .

22. Історія   давньоримської    політичної   думки  охоплює ціле тисячоліття — аж до V ст. н. е.Марк Туллш Цицерон (106—43 рр. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси походить і її назва — республіка. Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади.Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і надбання народу.Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування.

16. Гуманітарні традиції укр.політ.думки Політична думка зароджується разом з державою і правом, вона не може виникати позадержавою. У той же час, якщо право не може існувати без держави, адже закони видаються державними органами і реалізовуються ними, то політична думка у випадку втрати державності не зникає. Ще з давніх часів складалося відношення до політики як до науки і мистецтва. Мистецтво керувати державою і для цього потрібно мати відповідні здібності і знання. Сучасний цивілізований світ перейняв від ідейних надбань давнини багато теоретичних положень, які знайшли відображення в соціально-політичних концепціях, світових релігіях і практично в державному устрої, суспільних системах. Становлення і розвиток української політичної думки є, звичайно, невід`ємною частиною світової політології. Разом з тим, для її становлення і розвитку необхідні певні історичні передумови. На думку більшості українських політологів, велике значення для становлення української політичної думки мали наявність державності, поширення писемності, освіти, запровадження християнства, поєднання східновізантійських і західноєвропейських впливів. Політична думка в Україні розвивалась в історичних творах, релігійних проповідях, правових документах, художній літературі.

32.Політ. думка Середньовіччя, Фома Аквінський Вершини своєї могутності і впливу римо-католицька церква досягли у XIII ст. Тоді завершилось створення системи схоластики - релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри формально-логічними засобами. У створенні цієї філософії велику роль відіграв домініканський монах, учений-богослов Фома Аквінський (Аквінат) (1225-1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені головним чином у працях "Про панування владик" і "Сумма теології". Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, але в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава. Метою державності є спільне благо і забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети передбачає : збереження феодально-станової ієрархії ; привілейованого становища можновладців ; дотримання встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють державу. Сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер ("всяка влада від Бога"). Конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися недосконалими і несправедливими. Правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та інтересам церкви, настільки піддані мають право чинити цим діям опір. Оскільки тиран опікується лише власною, а не спільною користю, нехтує закони і справедливість, народ може повстати проти нього. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади і припустимість боротьби з неї належить церкві. Серед форм державного правління Фома розрізняє: монархію (абсолютну і політичну); аристократію ; тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом. Римо-католицька церква високо оцінила вчення Фоми, яке дістало назву "томізм". Інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці "Захисник миру" (1324-1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський. Він доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру. Церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати. Карати порушників божественних законів може лише Бог, який їх установив. Держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди - в племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому підсумку - держава, що грунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм суверенітету і верховної законності. Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені - обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обгрунтував ідею розмежування законодавчої і виконавчої влади держави. Законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він важливе місце відводив виборності як засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію.