3. Функції і типологія політ. Сис-ми

Політична система суспільства – це сукупність взаємозв’язаних і взаємозалежних державних, партійних організацій, громадських об’єднань, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівняйого політичної культури. ПС виконує в суспільстві функції: 1.Регулююча 2.Реагуюча 3.Розподільча 4.Екстракціонна 5. Символізуюча

Функції внутрі себе самої:1.Нормотворча 2. Функція вживання правил 3.Контроль за виконанням правил 4.Політична комунікація 5. Зберігання та адаптація системи: політичне рекрутування та політична соціалізація. Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи: Функция политической социализации. Приобщение индивида к политическим ценностям, следование принятым в обществе стандартам политического поведения, лояльное отношение к институтам власти. Функция адаптации. Подготовка и отбор субъектов власти способных находить наиболее эффективные пути решения актуальных проблем и предлагать их обществу. Функция реагирования. Реагирование на сигналы, поступающие извне или изнутри. Данная функция позволяет системе быстро адаптироваться к изменяющимся условиям. Экстракционная функция. Извлечение ресурсов из внешней и внутренней среды. Дистрибутивная функция . Распределение ресурсов среди групп внутри общества. Функция регуляции. Воздействие на общество. Это воздействие может проявляться путем введения норм и правил, на основе которых взаимодействуют индивиды, а также применен

37. Нац.-політ. Світогляд Тарас Шевченко справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова. У його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому. Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов кілька етапів. Перший етап позначається романтизмом та певною ідеалізацією козацького минулого. Але вже й тоді він намагається з'ясувати причини тяжкого становища українського народу. В поемі "Гайдамаки" серед таких причин він називав, зокрема, внутрішній розбрат і чвари.У другий, період творчості, який тривав з часу повернення в Україну після звільнення з кріпацтва й до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, Т. Шевченко працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він різко засуджує не тільки самодержавство, що було притаманним для всієї його творчості, а й класове розшарування всередині самого українського народу. Зокрема, таврує тих "землячків", які, поїхавши на чужину, повертаються в Україну гнобителями, підручними колонізаторів. Причини рабського становища українського народу тепер він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти - гетьманів і козацької старшини - завданням національного й соціального визволення. Неприязнь Т. Шевченка до козацької старшини багато в чому зумовлена тим, що вона замість того щоб шукати опори у власному народові, намагалась якнайшвидше знайти собі іноземного покровителя. Неоднозначним було ставлення поета й до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з царем Олексієм Михайловичем. Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму розкрита, в поемі "Кавказ". У цьому творі симпатії поета на боці поневолених кавказьких народів. Різко засуджуючи самодержавство, кріпаччину, соціальне розшарування, колонізаторство, Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка - суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі. Він виступав як послідовний революційний демократ, творчість якого справила величезний вплив на боротьбу українського народу за своє соціальне й національне визволення. Не останню роль творчість Т. Шевченка та інших революціонерів-демократів відіграла у скасуванні в Росії 1861 р. - останньому році життя поета - кріпосного права.

44. Грушевський та ідеї держ. розвитку України. Розгляд цього питання треба розпочати з діяльності М.С.Грушевського (1866— 1934), видатного вченого-історика, політолога, публіциста і політичного діяча. Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку. Витоки своїх політичних поглядів сам М.Грушевський визначав у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання». У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він відстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, чому він присвятив десятки років наполегливої праці. Саме дослідження історії українського на­роду привели вченого до обгрунтування історико-юридичних прав цього на­роду на самостійність і власну державність.

27. Поняття й структура політичної системи суспільства. Політична система – це інтегрована сукупність державних і недержавних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними групами, що забезпечують стабільність суспільства, певний соціальний порядок і відображає політичну діяльність, підкреслює системний характер політичного життя. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентське, прези­дентське і т.п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичний, тоталітарний, авторитарний) тощо. Вивчаючи політичну систему, доцільно, на наш погляд, визначити такі її компоненти:1) політичні відносини; 2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій; 3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів; 4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму; 5) політичну культуру, що виявляється у політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці. Структура політичної системи. Політична структура, тобто внутрішня організація окремих складових. Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність. Структуру політичної системи становлять: 1. Політичні відносини. 2. Політична організація суспільства. 3. Засоби масової інформації. 4. Політичні принципи та норми. 5. Політична свідомість і культура. Політичні відносини. Це - міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; - вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); - відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами). Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери.

62. Політ. Ідеї «шістидесятників» та правозахисників в Україні Період після смерті Сталіна характеризувався певною лібералізацією суспільно-політичного життя. В цей час набуває поширення громадський рух за оновлення радянського суспільства, який досягає найбільшої активності на початку 1960-х років, а його учасники дістають назву "шестидесятників". Рух об'єднував переважно творчу молодь, яка найактивніше долучалася до громадсько-політичного життя і культурного відродження в період десталінізації і хрущовської відлиги. Склалося покоління людей з антитоталітарним мисленням. "Шестидесятники" шукали нових форм творчості, нового осмислення національного досвіду в рамках тоталітарної системи. Вони почали переглядати марксистські канони і ставати на шлях боротьби за оновлення суспільства на грунті загальнолюдських цінностей. Найпопулярнішими серед "шестидесятників” стали імена Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Василя Стуса. Правозахисники - ІНІЦІАТИВНА ГРУПА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В СРСР (ІГ) – перша в СРСР незалежна громадянська асоціація, яка діяла відкрито. Створена в травні 1969 за ініціативою Петра Якіра і Віктора Красіна. Основний зміст роботи ІГ – складання звернень у міжнародні організації (переважно в ООН; відповідей на свої листи група не одержувала). Основними темами цих послань були: практика переслідування в СРСР за переконання (особлива увага приділялася каральній психіатрії); захист і представлення вимог радянських політв'язнів.

42. Микола Міхновський відомий ще й як автор промови «Самостійна Україна», що ненадовго стала програмною платформою РУП з 1900 p., тобто з часу її створення, і один з ймовірних розробників проекту «Основного закону Спілки народу українського». Він вважав, що необмежена свобода всебічного духовного розвитку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива у «державі одноплемінного національного змісту» , що кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави, а «найпишніший розквіт індивідуальності можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностей є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це національний ідеал у ділянці міжнародник відносин». Автор показує негативну роль Російської імперії в поневоленні українців, перетворенні їх на рабів, приреченні нації на політичну і культурну смерть, примусовому насадженні українофобії, нищенні української мови, підтримуванні російської культури за рахунок України, жорстоких репресіях щодо українства, зневажанні свободи совісті, недоторканності особи, інших природних прав людини. Завдання «розплющення очей у рабів, — небезпечних для панів», на його думку, повинна вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби. Отже, напередодні національновизвольних змагань в українській політичній думці з'явилася тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної державної самостійності. Але домінуючою упродовж перших двох десятиліть XX ст., як і раніше, залишилась ідея політичної автономії України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної Російської демократичної республіки, побудованої на новітніх конституційних засадах. Формування суспільно-політичних поглядів Ю.Бачинського відбувалося в другій половині 80-х – на початку 90-х років ХІХ ст. На той час у свідомості різних прошарків галицького суспільства вкорінилася ідея української національної і територіальної окремішності, значного поширення набули соціалістичні ідеї. Ю.О.Бачинський одним із перших українських мислителів сформулював ідею державної незалежності України в умовах Галичини, яка перебувала у складі Австро-Угорської імперії. Навчаючись на юридичному факультеті Львівського університету, він опублікував свою знамениту працю “Україна irredenta”, в якій вперше у новітній історії політичної думки України обгрунтував ідею створення самостійної Української соборної держави. Ю.Бачинський, на противагу австромарксизму, вперше у своїй праці “Україна irredenta” поєднав соціалістичну та самостійницьку ідеї. Він наголошував на тому, що здійснення усіх “соціалістичних ідеалів уважає за можливе через попереднє вибореннє політичної самостійності українського народу”. Вище наведені матеріали дають  підстави твердити, що Ю.Бачинський був одним із ідеологів марксизму і засновником австромарксизму. Ю.Бачинський впродовж свого політичного життя свідомо боровся проти асиміляції українців іншими націями, відстоював їхнє право на політичне самовизначення. На противагу марксизму йому вдалося довести, що політична самостійність України є незаперечною істиною її економічного і культурного розвитку: В науково-теоретичній спадщині Ю.Бачинського провідне місце посідає українська національна ідея, обгрунтування ним необхідності та неминучості відродження соборної Української держави. Ці питання з особливою чіткістю були доставлені в його програмній праці “Україна Ю.Бачинський впродовж усього свідомого життя дотримувався твердої самостійницької державницької позиції. Одночасно він не виключав у майбутньому входження України у федеративно-конфедеративний союз. Це станеться після того, як на певному етапі розвитку суспільства власна держава повністю виконає поставлене перед нею завдання – найкраще забезпечить потреби “національно-свідомого народу”.

13. Основні Концепції еліт. Перші концепції еліт у їх сучасному розумінні з'являються лише наприкінці XIX — на початку XX ст. і пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Роберта Міхельса. Гаетано Моска (1858—1941) — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки — поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політичне залежну більшість (масу). Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Саме правлячий "політичний клас" визначає історичний процес. Народовладдя, реальна демократія і соціалізм — утопії, несумісні із законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. Окрім того, будь-яка еліта, на думку вченого, має тенденцію до перетворення на "закриту", спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Найбільш ефективною визнається система коли провідну роль в політичній системі відіграє політична еліта, але при цьому суспільство шляхом демократичних механізмів може впливати на еліту. Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібанд та ін.) базуються на таких основних положеннях: головний елітоутворюючий чинник — не видатні якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обмежується політичними діячами, а включає керівників корпорацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспільним статусом. Політична еліта України. В політичному житті України результативність діяльності полі­тичних еліт у формуванні демократичності визначається рядом факторів. Передумовою є повна гласність діяльності політичних еліт. А це означає, що українському суспільству регулярно дається звіт про діяльність всіх органів державної влади, критичний і різ­нобічний аналіз результатів їхнього управління економічною, соці­альною і духовною сферами громадського життя; недопущення пе­ретворення правлячої еліти в тоталітарну еліту. Вони повинні бути незалежні у фінансовому відношенні від усіх гілок влади, тільки тоді вони будуть об'єктивно, повно і різнобічно інформувати людей про політичне життя в українському суспільстві; встановлення справжнього плюралізму в українському суспільстві. В політичному житті України виявляэться діяльність контреліти. Контреліта – це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головною метою політичної діяльності контр еліти є відібрати владу в панівної еліти. Функціями контреліти стає критика владних структур, опозиція здійсненню соціально-економічних перетворень та політичному оновленню суспільства, вимога внесення коректив у систему політичної влади.