3.3. Форми навчання дітей з пмр

Реалізація конкретних дидактичних цілей відбувається на уроках чи заняттях за умови застосування різних способів їх організації, у зв’язку з чим виділяють різні форми (способи) організації занять.

Форму навчання в школі визначають два основних фактори:

1. рівень самостійності учнів на уроці;

2. характер взаємодії вчителя з учнями або учнів між собою.

Процес навчання зумовлює відповідні форми його організації:

• індивідуальне навчання;

• індивідуально-групове навчання;

• класно-урочна система.

В дидактиці виділено такі форми навчальних занять:

• урок (дитячий садок – заняття);

• навчальна лекція;

• семінарське заняття;

• диспут;

• навчально-практичні заняття;

• екскурсія;

• дидактична гра;

• колоквіум і залік;

• домашня навчальна гра;

• комп’ютерне навчання.

Детально зупинимося на такій поширеній в початковій школі формі навчання, як урок, що пройшла багаторічний шлях удосконалення від традиційного комбінованого уроку до нестандартних уроків у сучасній школі (урок-екскурсія, урок-прес-конференція, театралізований урок, урок-аукціон, урок-телеміст та ін.). Перш за все, зазначимо, що урок – це універсальна форма, яка придатна для розв’язання практично всіх дидактичних завдань. Однак зупинимося на одному істотному питанні – про удосконалення уроку в сучасних умовах. У цьому зв’язку охарактеризуємо резерви ефективності уроку, які може використати вчитель:

1. Планувати навчальний процес на уроці, забезпечуючи його цілісний системний характер, тобто поєднання освітньої, корекційно-розвивальної, превентивної і виховної функцій навчання.

2. Відбирати й застосовувати на уроці ті методи, які значною мірою відповідають характеру навчально-пізнавальної діяльності учнів з ПМР. В першу чергу, це елементи або фрагменти проблемно-пошукових методів навчання, що стимулюють в учнів розвиток продуктивних способів і прийомів навчання, формують самостійність й варіативність мислення, орієнтують школярів на нестандартну діяльність. Включення в урок таких елементів знизить негативний вплив на розвиток активності і самостійності учнів пояснювально-репродуктивних методів, які переважно застосовуються вчителями. А це, своєю чергою, сприятиме формуванню суспільно значущих властивостей особистості (волі, цілеспрямованості, самостійності).

3. Постійно планувати виконання учнями з ПМР (поряд з репродуктивними) творчих завдань („Поясни чому”, „Доведи”, „Склади”, „Придумай”, „Зроби висновок”).

4. Застосовувати групову та підгрупову форми навчальної роботи, які стимулюють пізнавальну активність учнів і забезпечують індивідуалізацію навчання. З цією метою на уроці кожна група учнів (до якої входить 3-4 учня) одержує блок з 2-5 завдань. Учні в групі розподіляють завдання між собою (1-2 на кожного) і самостійно їх виконують протягом 15-20 хвилин. Учитель в разі необхідності надає диференційовану допомогу тим, хто її потребує. Потім учні в рамках своєї групи здійснюють самоперевірку і взаємоперевірку правильності виконання задач. Представники груп виходять до дошки і знайомлять з результатами роботи групи весь клас. Групи можуть комплектуватися з учнів так, як вони сидять у класі, або формувати їх з учнів (до 3) з різним рівнем навчальних досягнень (керівник групи – з числа найбільш підготовлених учнів, учень з посередніми можливостями та слабо встигаючий учень). У той час, коли групи працюють над завданням, вчитель може додатково пояснювати теоретичний матеріал слабовстигаючим учням та організовувати виконання коментованих вправ.

5. Організувати регулярне одержання інформації про стан засвоєння знань та формування вмінь і навичок школярів. Завдяки цьому вчитель може повноцінно керувати педагогічним процесом, своєчасно вносячи в нього корективи. Таку інформацію отримують, як правило, на початку уроку (перевірка домашнього завдання) або в кінці уроку (фронтальне усне опитування чи виконання короткочасних письмових робіт). В педагогічній науці ведуться інтенсивні пошуки можливостей одержувати таку інформацію після проведення окремих етапів уроку. Наприклад, учням роздаються спеціальні індивідуальні картки, на яких учень відмічає рівень розуміння ним переглянутого матеріалу (“розумію”, “потрібна допомога”, “не розумію” – не викресленим залишає один пункт). Після аналізу одержаної інформації (2 хв.) педагог відповідним чином організовує подальшу роботу на уроці.

6. Застосовувати міжпредметний тип уроку: комплексний або інтегрований, суміщений. Найвдалішою вважається назва інтегрований, що означає об’єднання знань з різних галузей про певний об’єкт, або об’єднання під час проведення уроку зусиль декількох вчителів. Інтеграція може здійснюватися двома способами:

1 спосіб – розкриваючи зміст навчального матеріалу, один педагог залучає необхідні відомості з інших дисциплін;

2 спосіб – реалізація міжпредметних зв’язків забезпечується 2-3 вчителями (вчителем, логопедом, психологом) під час проведення одного уроку.

У перспективі частка міжпредметних уроків повинна зростати, адже для сучасної науки (логопедія тому приклад) характерною є міжпредметна взаємодія, взаємне проникнення наук. Тому на сьогодні дидактами інтенсивно обговорюється ідея створення інтегральних шкільних уроків (Ю.І.Мальований).

7. Надавати дітям знання та навчати їх прийомам навчальної роботи в їх єдності.

У зв’язку з тим, що в сучасних умовах альтернативного навчання набувають значення різні форми його організації, спостерігається активне відродження давніх форм, в яких виразно проглядає спроба відмовитись від класно-урочної системи навчання. Охарактеризуємо (хоч би декількома словами) ті з них, елементи яких можуть застосовуватися і в спеціальних закладах для дітей з ПМР:

• Ієна-план (автор – німецький педагог К.Петерсен, Ієнський Університет) – форма організації шкільної роботи, при якій поділ учнів на класи замінюється поділом на невеликі групи дітей різного віку, які вчаться за індивідуальними планами і самостійно вивчають більшу частину навчального матеріалу. Для загального ознайомлення з новим матеріалом проводяться спеціальні заняття. Значне місце відводиться іграм. Зараз форма організації навчання за Ієна-планом поширена у школах Німеччини.

• Белл-Ланкастерська система навчання (автори – англійський священник-місіонер Белл та англійський педагог Ланкастер, кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.). Суть системи полягає в тому, що вчитель організує навчання молодших учнів за допомогою старших. Заняття з класом вчитель не веде, а лише дає інструкції старшим дітям.

• Система Дальтон-план (автор – американська вчителька Е.Паркхірст, м.Дальтон, 1909 р.). Заняття за цією системою виключають формування класів та колективну роботу вчителя з учнями. Замість класів використовуються лабораторії, де розміщені книги, таблиці для індивідуальних завдань. Вчитель дає учням орієнтовний план роботи на день і рекомендує методи розв’язання завдання. Виконавши завдання, учень здає залік і одержує наступне завдання. Кожен учень просувається вперед за індивідуальним темпом, а у випадках утруднень може звернутися за допомогою до вчителя. У 20-ті роки в СРСР ця система була представлена як бригадно-лабораторний метод (бригадири – сильні учні; вчитель – консультант).

• Мангеймська система (автор – лікар Зікінгер, м. Мангейм, Німеччина, початок ХХ ст.) – за нею учні школи діляться на 4 групи:

1. основні класи – для учнів, що мають середні здібності (50-60%);

2. класи для учнів малоздібних, які, як правило, не закінчують школу (20-30%);

3. допоміжні класи – для розумово відсталих учнів (2-2,5%);

4. класи для обдарованих дітей (20-25%, з яких 1-2% учнів - високообдаровані).

Поділ дітей здійснюється на основі результатів психологічних досліджень і характеристик вчителів. Термін навчання в початковій школі в кожній групі визначається різний: в 1-ій – 8 років, у 2-ій і 3-ій – 4 роки, в 4-ій – 6 років.

• Метод проектів (школа Дьюі, м.Чікаго, 1898-1909 рр.) полягає у навчанні і вихованні через дію. Замість навчальних предметів вводяться своєрідні тематичні центри, які дозволяють дітям поєднувати роботу і навчання та стимулювати їхню пізнавальну діяльність. При цьому практичні завдання (проекти) учні намічають самостійно і в процесі їх виконання здобувають знання та навички (розводити кіз, вирощувати овочі, стригти овець і т.д.), які можуть бути потрібні у житті. Фактично це означає виховання енергійних ділків, що вміють „робити” гроші, оцінювати ефективно свій час і працю.

• Система Монтесорі (автор – М.Монтесорі, Італія, початок ХХ ст.) передбачає виховання та навчання нормально розвинутих дітей (а розпочиналось все з дітей з особливими потребами) шляхом розвитку їхніх органів чуття, а також створення такого оточуючого середовища, яке б стимулювало процес самостійного спонтанного розвитку дитини. В цілому ця система є втіленням ідеї “вільного виховання”.

На сьогодні теорія педагогіки і практика школи знову звертається до організації (поряд з індивідуальною та фронтальною) групової роботи в ланках, бригадах, парах.