39. Деконструктивістські стратегії ж.Дерріди.

• теза про вичерпність філософії і розуму в класичних формах, що побудовані на розумінні буття як присутності;

• текст як самодеконструюючий феномен; концепція відсутності центру, де центрування структури;

• деконструкція як спосіб подолання кризи в літературі і філософії;

• руйнування попередніх ідей і способів мислення, вихід за межі нав’язаних попередніми епохами смислів як деконструкція за допомогою глибинного аналізу мови; знищення “привнесеного”, пов’язаного з історичною та культурною традицією;

• ідея тексту без контексту; нічого не існує поза текстом;

• прагнення до спонтанного мислення, вільної комбінаторики категорій, імпровізації; гра без надії на кінцевий результат чи кінцеве отримання смислів;

• прийняття множинності смислів, закладених в тексті і непов’язаних з його автором; текст розповідає свою власну історію, не пов’язану ні з автором, ні з адресатом; текст виступає в протиріччя сам з собою;

• не можливо створити абсолютно деконструйований текст;

• руйнація ідей знаковості, висунення ідеї поля письма як поля гри, в якому все може бути водночас означником і означуваним (текстура, а не структура);

• будь-що може бути текстом, текст не має єдиного принципу структурності, значення знаків змінне і виявляється в контексті;

• будь-який текст може бути прочитаний через інший текст чи розглядатись як цитата.

40. Роль і місце теорії літератури в контексті гуманітарних наук за Поль де Маном.

• теорія літ-ри як міждисциплінарна галузь: філософія + літ-ра + лінгвістика;

• розуміє мову як “граматику”, що легко підлягає декодуванню, і як “риторику”, що відчитується, але не декодується;

• теоретичне літ. теорія та практика (літ-во, критика, викладання літ-ри);

• епісемологічні (що стосуються пізнання) властивості мови як опозиції до риторичних;

• літературу не можна “генетично подати”, а історія літ-ри – це інтерпретація літ-ри;

• опірність теорії – внутрішні суперечності та проблеми теорії літератури;

• навчання літ-рі – це засіб виховання, маніпулювання з метою позбавлення свободи;

• літературність як противага естетичності, бо Л руйнує уявлення про те, що в естетичних об’єктах існує єдність звуку і значення, бо цей зв’язок є суто умовним;

• література – це надійне джерело інформації ні про що інше як про власну мову, яка створюється поза нашим контролем і окреслює людини.

41. Специфіка аналізу худ.текстів за постмодерністською (постструктуралістською) методологією.

Постструктуралістський аналіз тексту був спрямований на пошук та демонстрацію роз‘єднаності останнього=деконструкція тексту:

• пошук суперечностей;

• парадоксів;

• зсувів та зламів у точках зору;

• розламів у фізичному часі;

• персонажах;

• гри слів;

• гри знаків;

• пропусків смислових одиниць;

• пошук симулякрів і симуляції;

• зміщення інтертекстуальних полів;

• демістифікації;

• смерть автора;

• + за Дерріда (з попер.пит.)

прийняття множинності смислів, закладених в тексті і непов’язаних з його автором; текст розповідає свою власну історію, не пов’язану ні з автором, ні з адресатом; текст виступає в протиріччя сам з собою;

• не можливо створити абсолютно деконструйований текст;

• руйнація ідей знаковості, висунення ідеї поля письма як поля гри, в якому все може бути водночас означником і означуваним (текстура, а не структура);

• будь-що може бути текстом, текст не має єдиного принципу структурності, значення знаків змінне і виявляється в контексті;

• будь-який текст може бути прочитаний через інший текст чи розглядатись як цитата.

42.Дослідження Крістевою образу Діви Марії як культурного конструкту.

Образ Діви Марії як культурний конструкт формувався дуже довго і має цілу історію доповнень, суперечок, віднайдення помилок та інтерпретацій, і , що дуже важливо, він має беззаперечний вплив на жінок світу. Цей конструкт є «формою абстракції, яку доповнювали різними атрибутами в процесі розвитку. Крістеву цікавить саме дискурс замовчуваности і не-сказаности навколо цього образу як психолінгвістична проблема». (ДАЛІ СТАТТЯ У ФОРМІ ВИЖИМОК З ТЕКСТУ)

• У християнстві жіночість проявляється через материнство і Ісус є людським тільки через матір.

• Чоловіки привласнюють Материнське через свій первинний нарцисизм.

• Монотеїзм християнства, яке саме створило найпотужніший конструкт Діви Марії зробивши помилку у перекладі (замінили «незаміжня» на «непорочна»).

• Конструкт розрісся у трьох напрямках: паралель між Матір'ю та Сином, надання ознак благородности (прого­лошена Матір'ю Церкви), стало «прототипом любовних стосунків і наслідувало два фундаментальні аспекти західної любови: лицарську любов і любов до дитини, - і тим включилось у діяпазон, який іде від ^сублімації до аскетизму та мазохізму».

• «Завершення в імені Марії цілости, створеної із жінки і Бога, оста­точно удосконалюється уникненням смерти».

• Фройдової «Теми трьох скринь». (мати стає дружиною і дитиною свого сина), а «Схрещення цих трьох функцій є осно­вою непорушної і вічної духовости»

• Образ влади – «вона - жінка і матір - покликана пред­ставляти найвищу земну владу»

• «У постаті Марії сконцентрувалися основні аспекти західної любови» (благородна Дама і Пречиста Діва почали схрещуватись, поєднуючи прикмети жаданої жінки і святої матері у цілість = таємним двійником явно фалічної влади)

• Діва все ж таки стала віссю гуманізації Заходу загалом і гуманізації любови зокрема, створення земної кон­цепції цілком людської матері

• Така гуманізація християнства через культ Матері привела до зацікавлення людськістю чоловіко-батька

• Діва неминуче стає і покровителькою, й упривілейованим об'єктом (Матір та її сльози і молоко, нагадуючи про скорботну людськість, стають символом «повер­нення репресованого» у монотеїзмі.).

Підпорядкування материнського лібідо досягнуло апотеозу, коли зо­середилося на темі смерти (мати, яка є джерелом життя проливає сльози над мерцем, але радість і навіть якийсь тріумф ідуть за її сльозами, немовби переконання, що смерти не існує, і це було ірраціональним, але непорушним материнсь­ким переконанням, на якому мав би триматися принцип воскресіння) = виклик смерті

• Діви-чо-Материнське є способом (і непоганим) з'ясування жіночої параної.

• Діва набуває форми свого жіночого заперечення іншої статі (чолові­ка), але долає його встановленням третьої особи: мене запліднив не Ти, а Він. Результатом є непорочне зачаття, (без чоловіка і без сексу), зачаття Бога, з існуванням якого жінка, звичайно, має щось робити, за умови, що вона визнає своє підпорядкування цьому існуванню.

• Діва набуває форми параноїдної пристрасти до влади перетворен­ням жінки у Королеву Неба і у Матір земних інституцій (Церкви). Але вона досягає успіхів у тамуванні тієї меґаломанії, ставлячи її на коліна перед Дитиною-Богом.

• Діва перешкоджає бажанню вбивати чи поглинати сильним ораль-ним органом (грудьми), облагороджуванням болю (ридання), і спону­канням заміни сексуального тіла вухом розуміння.

• Діва набуває форми параноїдальної фантазії бути вилученою з часу і смерти через надто прикрашуваний образ Успення.

— Діва особливо погоджується із запереченням іншої жінки (що, без сумніву, враховує заперечення матері жінки) утвердженням образу Унікальної Жінки, єдиної серед жінок, єдиної серед матерів, єдиної серед людей, ще й тому, що вона безгрішна. Але підпорядкування цьому прагненню унікальности відразу ж стримує постулат, згідно з яким, унікальність досягається тільки підсиленням мазохізму: кожна жінка, гідна жіночого ідеалу, який втілює Діва як недосяжна мета, могла би бути тільки черницею, мученицею чи, якщо вона заміжня, тією, що веде такий спосіб життя, який міг би визволити її від «зем­них» умов і підготувати до найвеличнішої сублімації відчуження від власного тіла. І нагорода: обіцяний екстаз.

• Звідси несказанність, закодована, фундаментальна перверсійна поведін­ка; і жіночий мазохізм підноситься до статусу структури стабілізатора (всупереч його збоченням); ґарантує роль і, забезпечує їй нагороду приємности

43. Визначення жіночності, жіночого тексту, жіночого письма, жіночої мови за Шовалтер.

Е.Шовалтер говорить про «нелегке і водночас вимогливе завдання» – «визначення унікальності жіночого письма»: «Чи є ця різниця справою стилю? Жанру? Досвіду? Чи вона створюється у процесі читання, як це твердять окремі теоретики текстуальної критики?» Американська дослідниця називає й описує чотири провідні моделі жіночого письма: біологічну, лінгвістичну, психоаналітичну й культурну. Кожна з них виводить специфіку жіночого письма зі свого вихідного пункту: відповідно – тіла, мови, психіки і культури.

Жіночність окреслюється як щось тривале і справжнє; це значущі відхилення, сукупна вага досвіду та винятків, якими позначена історія жіночого письма, що базуються на жіночих особливостях тіла, мови, психіки і культури.

Жіночий текст це текст, написаний жінкою, у якому можна вбачати прояви жіночності, що має свої лінгвістичні, концептуальні особливості, може вписувати жіноче тіло і жіночу різницю, можливі жіночі комплекси інферіоризації по відношенню до чоловіків. Але питання щодо жіночого тексту і досі відкрите, деякі дослідники вважають, що «ще не було жодного літ.твору, який би вписував жіночність»

Жіноче письмо є відображенням жіночої фізіології, мови та культури. Жінки-письменниці також відрізняються одне від одного за такими критеріями як клас, раса, національність та історія , що формують жіночий колективний досвід.

Характерним є розмеження чоловічих та жіночих зон досвіду, які породжують чужість= «дика зона».

«жіноче письмо є «двоголосим дискурсом», який завжди є втіленням суспільної, літературної і куль­турної спадщини як приглушеної, так і домінантної групи».

Жінки перебувають у чоловічій і жіночій традиції постійно.

Ґінокритика розглядає жіноче письмо і в контексті розмаїтости літературної культури видів продукції та розподілу, взаємозв'язку автора та авдиторії, взаємозв'язку високого та популярного мистецтва, ієрархії жанру.

Тут можна застосувати принципи психоаналізу (Комплекс Електри, інферіоризація= «відчуття відчуження від чоловіків-попередників пов'язані з її потребою мати сестринських предтеч та спадкоємців, її нагальною потребою у жіночій авдиторії разом із її страхом антагонізму читачів-чоловіків, її культурно зумовленою соромливістю щодо самодраматизування, її острахом перед патріархаль­ною авторитетністю мистецтва, її занепокоєністю порушенням жіночої винахідливости», розщеплення я, заздрість через відсутність фалосу, дитина розрізнює себе від матері («мати, яка є жінкою, стає і залишаєть­ся для дітей обох статей іншою чи об'єктом»), зв‘язок мати-дочка, пережитий досвід материнства, «лікувальне сполучення тіла і розуму»)

Жіноча мова – глибинне знання, приватна фора спілкування, мова (що має специфічну образність), яка була ще описана у фолькльорі та мітах, вона характеризується особливою таємничістю від чоловіків. Була втрачена, а жінки зараз користуються патріархальною мовою, де кожний знак є привласненням, бо цю мову збудували чоловіки. «Жіноча мова повинна своєю природою продовжувати працювати при­страсно, науково, поетично, політично, щоб зробити себе невразливою». Зараз гендерні ознаки мови проявляються як «дві окремі статево специфічні мови», їх треба розглядати у рамках стилів, стратегій і контекстів лінґвістичного вжи­вання». Варто також зазначити, що ця мова повинна заново будуватися, так як жінкок спонукали мовні репресії, «їх змушували до мовчання, тавтології, евфемізмів», і зараз їм потрібно відновити ці знання, щоб жіноча мова панувала у чоловічому дискурсі задля деконструкції останньої.

***Плюралистичный по своей сути феминистический критицизм, согласно Шоувальтер, может быть разделен на два течения (13). Первое - это идеологическое направление, ориентированное на феминиста-читателя, которое предлагает феминистическое прочтение текстов, посвященных изображению стереотипов женщин в литературе, ошибкам и неправильным представлениям о женщинах в критике и "женщинам как символам" в семиотических системах. В сущности, это способ интерпретации, сосредоточенный на исследовании дурного обращения с женщинами в литературе и критике. Шоувальтер называет это течение"феминистическим чтивом" или "феминистической критикой". Второе направление - это способ анализа женских характеров в литературных произведениях, с помощью которого в романе, повести, рассказе вычленяется множество смысловых уровней (исторический, биографический, социологический, психологический, моральный, теологический и т.д.), что в свою очередь используется для более полного исследования женщины и женских проблем с точки зрения гендера.

44. Специфіка аналітичної рецепції худ.текстів за методологією феміністичної критики.

Одним из результатов движения за свободу женщин в конце 60-х годов XX стала феминистическая литературная критика. Феминистический литературный критицизм - это "интеллектуальная революция, пронизанная возбуждением от ниспровержения существующих парадигм и открытия новой области видения" (10), которую поддержали как мужчины, так и женщины. Однако вплоть до недавнего времени он не имел под собой никаких теоретических оснований. По мнению Э Шовальтер, феминистический литературный критицизм был "эмпирической сиротой в теоретическом шторме" Он возник, по словам А. Колодни, "скорее как набор взаимозаменяемых стратегий, а не как какая-то последовательная школа или ориентация на определенную цель" (12). Причина, возможно, заключается в том, что феминистический критицизм не имеет какой-то единственной методологии или концептуальной модели, он плюралистичен как в теории, так и на практике. В отличие от других современных школ критической теории, феминистический критицизм процветает, будучи скомбинированым с любым другим критическим подходом, начиная с формализма и кончая семиотикой, а также при рассмотрении любого периода литературы, начиная со средневековья и кончая эпохой средств массовой информации. Лингвистика, психоанализ, марксизм и деструктивизм, - все они предоставили феминистическому критицизму аппарат критики и аналитические инструменты. Критики-феминисты не обращались к какой-то единственной системе мышления, чтобы разрабатывать свои фундаментальные идеи. Они отталкивались от других дисциплин, таких как история, психология, антропология и т. п. Поэтому фем.критика использовала инструментарий других направлений, но анализировала тексты с точки зрения 4х моделей гинокритики: биолог., лингвист., психоаналит., культурной.

+до способів відносимо психоаналіз, контекстуальний аналіз(зрозуміти значення культурного феномена та продукції через «класифі­кування структури значення... та визначення їхньої соціяльної основи і важливости), + жіночу прозу мож­на прочитувати як двоголосий дискурс, який містить «домівартну» та «приглушену» історію, які Ґілберт та Ґубар називають «палімпсестом»

Гінокритика вивчає: психодинаміка жіно­чої творчости, траєкторія індивідуальної або колективної жіночої кар'є­ри, еволюція і закони жіночої літературної традиції.+треба аналізувати те, що жінка пише, а не те, що повинна писати.

***Плюралистичный по своей сути феминистический критицизм, согласно Шоувальтер, может быть разделен на два течения (13). Первое - это идеологическое направление, ориентированное на феминиста-читателя, которое предлагает феминистическое прочтение текстов, посвященных изображению стереотипов женщин в литературе, ошибкам и неправильным представлениям о женщинах в критике и "женщинам как символам" в семиотических системах. В сущности, это способ интерпретации, сосредоточенный на исследовании дурного обращения с женщинами в литературе и критике. Шоувальтер называет это течение"феминистическим чтивом" или "феминистической критикой". Второе направление - это способ анализа женских характеров в литературных произведениях, с помощью которого в романе, повести, рассказе вычленяется множество смысловых уровней (исторический, биографический, социологический, психологический, моральный, теологический и т.д.), что в свою очередь используется для более полного исследования женщины и женских проблем с точки зрения гендера. (+див.попер.два питання)

45. Історизм поняття літератури.

Історизм завжди тісно торкався літератури, адже є одним з дуже важливих аспектів останньої. Історичність притаманна літературі, літературному дискурсу, і, взагалі, будь-який текст знах.у контексті істор.періоду. Ми розрізняємо два типи історизму: історизм і новий історизм (за Грінблаттом+Фуко). Старий історизм базувався на ієрархічному розрізненні тексту та його нелітературного обрамлення, а новий історизм грунтується на паралельному прочитанні літературних і нелітературних текстів, які найчаст.належать до одного істор.періоду. Новий історизм бажає вивчати усі «текстуальні сліди минулого». Гол.метод нового істор. – обрамлення літ.твору нелітературним, який нагадує «свідчення очевидців», «архівний матеріал». Такий неліт.текст є «співтекстом», разом вони «трактуються як відображення одного історичного «моменту» і відповідно інтерпретуються» = герметичність методу. Архівний матеріал=історія-як-текст=історизм, бо ми всі знаємо відому тезу про те, що «не можна відновити справжні думки або почуття, наміри, etc.» Саме тому на відміну від простого історизму новий істор.використовує техніку повільного читання не тільки для літ.,а й неліт.тексту. Як результат, внаслідок використання нового істор.відбув.ще одна деформація минулого, бо він не зверт.уваги на будь-які інші дослідження цього ж тексту; це «спосіб зробити історію привабливою для неісториків». Тобто новий історизм зіставл.літ і неліт тексти, прочитуючі перші крізь призму других; відбувається «деавтоматизація»тексту, бо він розгляд. як новий текст. Прибічники нового історизму «зосереджуються на питаннях держ.влади та процедурах її здійснення, на патріархальних структурах і їхньому утвердженні чи на процесі колонізації з генезою відповідних йому «упереджень». Також вони (як і постструкт.) вважають, що кожен аспект реальності є текстуалізованим, і використовують концепцію соц.структур Фуко як визначених домінантними «дискурсивними практиками»».