1.2. У контексті відносин з Росією

Поява та саме існування держави Україна дуже змінило розклад сил у Центрально-Східній Европі. Звичайно, поява України є результатом розпаду СРСР як новітньої Російської імперії, але водночас цей факт є ґарантом того, що Російська Федерація не перетвориться знову в імперське політичне утворення. Таким чином, існування незалежної України дасть змогу уникнути нового протистояння у Центральній Европі. Однак це питання ще остаточно не розв’язане – можливий і реінтеґраційний у різних аспектах процес розгортання подій.

Україна, як і всі пострадянські політичні утворення, досі залишається доволі нестабільною в економічному та політичному сенсі країною. І саме як стабільна та сильна держава вона не влаштовує Росію, яка так і не знайшла в собі сил дорешти відмовитися від зазіхань на українську незалежність. Натомість, саме існування України може допомогти Росії знайти своє нове обличчя. Росія за інерцією бачить в Україні не свій шанс чи партнера, а тільки сферу своїх “життєвих інтересів” і прагне якщо не безпосередньо приєднати її, то принаймні перетворити у сателіта чи буфер щодо НАТО. Після семи років незалежности та унезалежнення Росія залишилась головним економічним партнером України – українські товари можна реалізовувати у першу чергу саме у Росії та інших державах СНД, а не на Заході. Туди їх або не допускають, або вони там неліквідні.

Стосунки з Росією складаються різнопланово. Вони не є чимось сталим, хоча явно творять загальне тло. Їх формують усі учасники процесу – Росія, Україна та інші країни. Звичайно, Україна цивілізаційно та історично близька до Росії. Але водночас існує і певне відштовхування. Тобто стосунки амбівалентні.

Схоже, що міжнародне співтовариство годиться з тим, що Україна є сферою інтересів також і Росії. Воно розуміє, що нехтування цим фактом може призвести тільки до збільшення напруги та конфліктів.

Україна, головно її Західний реґіон, є порубіжжям між двома великими політичними, економічними, військовими просторами – евроатлантичним та евроазійським (Росія та її сателіти). Ситуація невизначености та порубіжжя і будуть формувати у найближчому майбутньому стосунки України з Росією, щодо якої вона буде то помірковано наближатися, то віддалятися.

1.3. В атлянтичному просторі

Звідси випливає і роль України як загальноатлянтичного чинника – насамперед вона є тим фактором, що не дає змоги Росії знову трансформуватися у наддержаву, чим значною мірою допомагає процесові творення єдиного атлянтичного геополітичного простору в Північній півкулі. З іншого боку, на цьому етапі Україна разом з Молдовою, Литвою та донедавна Білоруссю творили своєрідну буферну зону між НАТО, країнами що ввійдуть до НАТО, та країнами Ташкентського договору. Сьогодні немає безпосередньої загрози Україні з цього боку, однак сама роль буфера, яку значною мірою накинули Україні, є роллю досить небезпечною, бо Україна може бути втягнута у чужі конфлікти.

Україні запропоновані особливі стосунки з НАТО, хоча це зовсім не “парасолька загальної безпеки”. Україна практично не інтеґрована ні в яку систему колективної безпеки.

Водночас Україна є державою, що лежить на фронті нового протистояння Північ-Південь, між християнською “багатою” Европою та мусульманським “бідним” Півднем. Вогнища цього нового протистояння безпосередньо прилягають до України і навіть є всередині неї у Криму. І тут її інтереси можуть бути дуже підважені, оскільки саме з Півдня Україна розраховує отримувати такі необхідні для неї енергоносії.

Однак під час нового перерозподілу впливів у Европі – зокрема військових – Україна може бути втягнута у конкуренцію між потенційними прихильниками атлянтичної системи безпеки (США, Велика Британія, Італія) та европейської системи безпеки (Франція, Німеччина?), яка може замінити НАТО, що зменшує свою потугу після зменшення континґенту військ США на континенті, що робить військову присутність США символічною.