1.4. У европейському просторі

Що стосується загальноевропейського інтеґраційного процесу, то, попри деклярацію уряду та Президента України взяти курс на вхід до Европейського Співтовариства, поки що про це не може бути й мови. Україна опиняється за межами ЕС, хоч безпосередньо до нього прилягає на його польському та угорському відтинку.

Однак, чим може бути цікава Україна, зокрема Західна, для нових сил та політичних об’єднань, що постають в Европі? США допомогли Европі піднятися з економічної розрухи після Другої світової війни. Вони ж забезпечили безпеку Західної Европи та Европейського Співтовариства. Але після розвалу СРСР та Варшавського договору США бачать дедалі менше сенсу у своїй військовій присутності в реґіоні. Справді, Російську Федерацію не порівняєш за військовою потугою з СРСР. І це розслаблює Захід у цілому. Однак після падіння єдиної репресивної та стримуючої радянської системи з’являються нові деструктивні фактори на Сході та Півдні Европи – це етнічні конфлікти на Балканах та у пострадянських державах. Хто повинен виступити в цій ситуації “миротворцем”? Франція, Велика Британія чи Німеччина? А може всі разом?

Ідея де Ґолля про Европейське оборонне співтовариство провалилася. ЕС є тільки політико-економічним утворенням. Прослідковується зростання ролі третьої у світі економічної потуги – Німеччини, яка об’єктивно робить найбільший економічний внесок у ЕС. А відповідно, рано чи пізно постане проблема перерозподілу політичних впливів як усередині ЕС, так і на міжнародній арені. Поки що немає спільних військових формувань ЕС. Однак є проблема реґіональних конфліктів, які можуть виникнути і на напрямку, на якому розташована Україна. Політична та потенційна військова присутність може призвести до погодження із США своїх інтересів у цьому реґіоні. Очевидно, що в такому разі Україна може стати тереном конкуренції між США та ЕС, чи його конкретними членами – Німеччиною, Францією тощо (Bergner J.T. The New Superpowers, Germany, Japan, the US and the New World Order.– N.Y.: St. Martin’s Press, 1991).

Як на мене, то европейські держави повинні бути зацікавлені у ринках Східної Европи, а тому поки що обережна економічна політика щодо ринків України, Білорусі та Росії повинна змінитися на динамічнішу. Особливо це стосується Німеччини. Однак на це ще немає умов ні в Україні, ні у Німеччині.

Активне входження у східноевропейські ринки може призвести і до конфліктів всередині ЕС. Така експансія вигідна більшим та багатшим її членам, тоді як менші та бідніші такої змоги поки що не мають. Звідси випливатиме і різниця інтересів.

Ще однією проблемою, що пов’язана з Україною, а особливо Західною, є інтереси нових членів ЕС – Польщі, Угорщини, Чехії. Значну частину своїх інтересів вони бачать на Сході – у тому числі і в Україні, попри всі проевропейські деклярації. Однак уже зараз, у період їх входження у ЕС, облаштування нових кордонів ЕС вони втрачають ці ринки та впливи в Україні. Цей процес несе в собі не тільки виграші, але і втрати – головно в сфері економіки та ліквідности їхніх товарів.

Сьогодні ще не ясно, як вироблятиметься спільна політика ЕС на континенті. Це питання залишається проблемою навіть для самого ЕС. Натомість життя ставить реальні завдання, і ЕС доведеться за них братися, брати на себе відповідальність за зміни, які відбуватимуться у всьому реґіоні. Отже, нестабільність на Сході може підштовхнути ЕС до тіснішого політичного, а можливо і військового, Европейського Союзу, а не Европейського Співтовариства, звичайно, погоджуючи ці процеси із США.

Ще одним істотним моментом є різноспрямованість політичних процесів у Західній та Центрально-Східній Европі. На Заході Европи твориться єдине економічне, політичне і, можливо, військове ціле. Натомість на Сході та Півдні під прапорами національних сил відбувається дезінтеґрація у всіх цих сферах. Причому, вона часто не зупиняється на рівні навіть новостворених держав – згадаймо про Молдову, нову Югославію та Боснію і Герцеґовину. Тому ЕС повинен буде шукати якісь форми повторної інтеґрації й для Східної Европи, оскільки процес дроблення не може бути безкінечним, і він вже об’єктивно шкодить інтересам ЕС. Це може стосуватися і України. Однак інтеґрувати її всю досить важко та дорого. Тому можливе поетапне кооперування України з ЕС через окремі реґіони України. І про це вже говорили, називали Західний та Південно-Західний реґіони України (Панкевич Б. Матеріяли політологічної конференції “Україна-Польща – роль та місце у процесі европейської інтеґрації”.– Львів, 1998). Зрештою це відповідало б федералістському та реґіоналістському принципу самоорганізації самого ЕС. Очевидно, що першим таким реґіоном після вступу до ЕС Польщі та Угорщини могла б бути Західна Україна, чи якісь її частини.

Водночас реґіональний та федералістський принцип може зняти і конфліктні ситуації на нижчому, ніж державний чи загальнонаціональний рівні. На цьому рівні буває легше зняти етнічні, мовні чи релігійні напруження (Sidjanski D. L’Avenir federaliste l’Europe.– Paris: PUF, 1992). Особливо він може бути ефективний у таких поліетнічних реґіонах, як Західна Україна.