73. Регіональні інтеграційні процеси (Європейський Союз, Центральна і Східна Європа, Північна Америка, Центральна і Південна Америка, Тихо-азіатський регіон, Африка).

Процес економічної інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країни об’єднуються разом для створення значно ширшого економічного простору. Країни укладають інтеграційні угоди, сподіваючись на економічний виграш, хоча можуть також переслідувати політичні та інші цілі.

Відомо кілька форм розвитку економічної інтеграції (див. табл. 1.1.)

Інтеграційні процеси у міждержавних відносинах зумовлені, з одного боку, значною перевагою спільних інтересів (економічних, політичних, соціальних, воєнних тощо) над протиріччями, що існують у цих сферах, а з іншого – наявністю необхідних для розвитку інтеграції умов.

Шляхом міжнародної інтеграції компанії можуть досягти різноманітних цілей:

• отримати доступ до нових ринків, знищити торговельні та інвестиційні бар’єри між державами;

• отримати доступ до нових джерел ресурсів: матеріальних, фінансових, трудових, технологічних, інформаційних, організаційних;

• досягти конкурентних переваг, знищити або пом’якшити конкуренцію в інтересах партнерів;

• економити на розширенні масштабів виробництва, раціоналізувати виробництво, підвищити його ефективність, використати переваги вертикальної інтеграції;

• знизити рівень ризику.

Європейський Союз

Європейцям потрібно було пережити дві світові війни, перш ніж вони відчули необхідність в об’єднанні своїх країн на нових засадах. Улітку 1947р. року почав діяти план Маршала, метою якого було сприяння прискореному відродженню економіки Європи. Допомога була запропонована всім державам континенту, але її прийняли лише країни, які почали називатися Західною Європою. Втілення цього плану розпочалося в квітні 1948 р.

У 1957 р. було засновано Європейське економічне товариство, до якого увійшли Німеччина, Франція, Італія, країни Бенілюксу (Римський договір), що в 1978 р. було перейменовано на Європейський союз (ЄС). Після Другої світової війни ЄС відігравав значну роль у лібералізації та динамізації світової торгівлі. Завдяки поетапному скасуванню (починаючи з 1959 р.) внутрішніх податків і значних торгових обмежень (зона вільної торгівлі) та укладенню договору в 1968 р. про вирівнювання ставок митного податку (митний союз) було лібералізовано зовнішню торгівлю між країнами-членами ЄС і збільшено торговий оборот.

У 2001 р. частка країн ЄС у світовому експорті становила 38,3%, США – 12,2%, Японії – 6,7%; у світовому імпорті: держав-членів ЄС – 37,2%, США – 18,8%, Японії – 5,6%.

Нині ЄС налічує 15 держав-членів із загальною чисельністю населення понад 370 млн. чол. Кількість його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи і Прибалтики заплановано збільшити до 26. Розширюючись на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (територію – на 34%, а населення – на 29%), перетворюється на найбільший у світі ринок, що охоплює 500 млн. споживачів. На приєднання до ЄС претендують Болгарія, Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Естонія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія та Чехія.

Керівники країн-членів ЄС займають різні позиції щодо того, чи потрібно приймати до ЄС вищеназвані центрально- і східноєвро­пейські країни (розширення ЄС), чи спочатку інтенсифікувати співробітництво між дійсними членами ЄС і реформувати органи ЄС (поглиблення ЄС). Тоді як економічно пов’язані з країнами Централь­ної і Східної Європи держави (Німеччина, Австрія, Фінляндія, Швеція) підтримують розширення ЄС на Схід, країни Західної і Південної Європи (Португалія, Іспанія, Ірландія, Греція) прагнуть уникнути конкуренції з цими країнами щодо обсягів інвестування і перерозподілу надходжень до структурного й аграрного фондів ЄС між вказаними державами.

Європейський вільний ринок забезпечує 4 види свобод.

1. Вільний рух товарів (відміна митного контролю, гармонізація або взаємне визнання норм та інструкцій, гармонізація податків).

2. Вільне пересування осіб, свобода пересування найманих працівників і свобода створення підприємств та здійснення економічної діяльності (відміна митного контролю, вільне створення філій і працевлаштування громадян країн-членів ЄС на його території).

3. Вільне надання послуг у межах Співтовариства (лібералізація фінансових послуг, забезпечення єдиного банківського і фінансового нагляду, створення спільних транспортних і телекомунікаційних ринків).

4. Свобода платежів і переміщення капіталів у межах Співтовариства (більша свобода для переміщення грошей і капіталу, заходи щодо створення єдиного ринку фінансових послуг, лібералізація ринку цінних паперів).

Центральна і Східна Європа

Ізоляція центрально- і східноєвропейських держав після Другої світової війни від розвитку світового господарства спричинила панування монополії на зовнішню торгівлю та валютної монополії. Їх було заборонено у кінці 80-х рр. ХХ ст., що дало змогу вітчизняним підприємствам проводити власну зовнішньоекономічну політику. В результаті цього зовнішньоторговий оборот у багатьох країнах значно збільшився.

Наступним важливим кроком на шляху до інтеграції у міжнародний поділ праці стало надання дозволу на здійснення прямих іноземних інвестицій (це було здійснено протягом 1988–1990 рр.), хоча перші спроби створення спільних підприємств із вкладенням іноземного капіталу з метою модернізації вітчизняних підприємств, основий недолік яких полягав у низькій продуктивності і кваліфікації працівників, були зроблені ще в кінці 1960-х рр. – на початку 70-х рр. У ході політичних й економічних змін у цих країнах наприкінці 1980-х рр. значно змінились умови для прямого іноземного інвестування. Хоч існували «острови приватного капіталу» в межах адміністративно-планової системи, все-таки іноземні прямі інвестиції набули ключового значення лише під час реформування економіки.

Взагалі частка загальних прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у ці країни досі залишається незначною. Найбільшу частку ПІІ отримали Угорщина, Чехія, Польща і Словенія. В Україні, Росії та інших країнах СНД ПІІ досі відіграють незначну роль в економіці.

Північна Америка

Після Другої світової війни США стали найважливішою торго­вельною державою. Частка ПІІ у цю країну в 1997 р. становила четверту частину світових ПІІ.

Важливого значення для зовнішньоекономічної діяльності США набуло створення такого об’єднання країн, як NAFTA, що почало діяти із 1 січня 1994 р. й об’єднало, крім США, Канаду і Мексику. NAFTA було створено на основі розширення договору про вільну торгівлю між США і Канадою (1988 р.) Його основна мета – скасування податків і подолання нетарифних торговельних бар’єрів між країнами-членами до 2004 р. На відміну від ЄС, NAFTA:

• не передбачає створення єдиного внутрішнього ринку, а лише впровадження зони вільної торгівлі. З огляду на це скасування податків дійсне тільки для країн-учасниць цього договору, тоді як відповідні податкові вимоги і правила ввезення товарів для інших країн починають відігравати вирішальну роль;

• не має власних органів, а лише деякі інституції, головною з яких є торговельна комісія, що стежить за виконанням договорів і врегулюванням конфліктів між державами-членами;

• суттєво відрізняється від ЄС. Ці об’єднання мають значні відмінності в економічному потенціалі, що, відповідно, зумовлює різні пріоритети країн-членів.

Тоді як NAFTA передусім полегшує канадським підприємцям доступ до ринку США, на який припадає близько трьох четвертих усього канадського експорту, американським підприємцям вона дає змогу з економити кошти завдяки налагодженню трудомістких виробничих процесів у Мексиці. Ще у в 1965 р. мексиканський уряд зважаючи на це, прийняв так звану програму-«maquiladoras», що дозволила безмитне ввезення сировини і напівфабрикатів для іноземних інвесторів у прикордонні до США реґіони. Поряд з припливом іноземного капіталу в Мексиці спостерігалися прямий і непрямий ефекти зайнятості, що стало позитивним явищем для економіки. Зі вступом цієї держави до NAFTA усунення податкових обмежень було здійснено на всій мексиканській території з метою пожвавлення експорту мексиканських товарів і створення нових робочих місць. Однак на противагу цій меті така зовнішньоекономічна лібералізація призвела, перш за все, до швидкого зростання обсягів імпорту і зовнішньоторгового дефіциту, тоді як нелегальна міграція мексиканської робочої сили практично не зменшилась.

Центральна і Південна Америка

У країнах Центральної і Південної Америки з 1970-х рр. можна простежити тенденцію створення умов для зовнішньоторгової відкритості, що виявляється у залученні іноземних інвестицій, підвищенні конвертованості валюти і створенні великої кількості зон вільної торгівлі. За оцінками Хуфбауера і Шотта (1994), для країн CARICOM (Carribean Community) та ANDEN-Pakt (Inegracion Subregional Andino) спостерігається найвищий ступінь інтеграції, тоді як реґіональна інтеграція між країнами MERCOSUR (Mercado Comun en el America del Sur) i CACM (Central American Common Market) є незначною (див. табл. 1.2). Особливо це чітко можна простежити, порівнюючи з NAFTA та ЄС, рівень інтеграції членів яких становить відповідно 2,3 і 3,3 [29, P. 603].

Хоч спроби здійснення інтернаціоналізації робилися, частка експорту країн Центральної і Південної Америки в усьому експорті цього реґіону в 1996 р. була меншою (20,2%), ніж у країнах Північної Америки (39,6%), Азії (48,5%) і Західної Європи (68,1%). Частка цих країн у світовому експорті у 2001 р. становила 4,9%, а в світовому імпорті – 5,2%.

Подальша економічна інтеграція центрально- і південно-американських держав ускладнена зовнішньоекономічною боротьбою, недосконалою інфраструктурою та культурними особливостями країн. Лібералізація господарства призвела до загострення соціальних проблем багатьох країн і виникнення великої кількості внутрішньополітичних конфліктів. Незважаючи на політичні, економічні та соціальні проблеми, за прогнозами Світового банку, для південноамериканських країн порівняно з країнами Південної Азії й Африки період з 1997 по 2004 р. визначено як час найбільшої активізації інтеграційних процесів.

Азіатсько-тихоокеанський реґіон

Поряд з традиційно важливими економічними реґіонами Західної Європи і Північної Америки після завершення Другої світової війни помітно зросло значення азиатсько-тихоокеанського реґіону. Після того, як спочатку Японії, а потім і деяким іншим азіатським країнам вдалося значно активізувати економічний розвиток завдяки чіткій орієнтації на експорт, центр гравітації перемістився з Атлантики до Тихого океану. У 1984 р. транстихоокеанський торговий оборот вперше перевищив транс-атлантичний. Після відкриття Китаю й Індії для міжнародної економіки цей процес ще більше пришвидшився, і, таким чином, у 2001 р. 25,0% світового експорту та 21,9% світового імпорту припадало на азіатські держави [36; 37].

Економічне зростання Японії насамперед можна пояснити відносно пізньою інтернаціоналізацією цієї країни. Вона понад 250 років не мала ніяких торговельних відносин з іншими країнами, і лише після 1914 р. японські торгові підприємства поширили свою діяльність спочатку на ринки Східної Азії, а потім і на Західну Європу та США. Однак кількісне і якісне значення цієї міжнародної діяльності було невеликим. Після того, як із посиленням світової інтеграції виникла необхідність у глобальній спрямованості підприємницької діяльності, японські підприємства ще не мали дочірніх підприємств, тому могли розробляти концепцію своєї міжнародної діяльності, безпосередньо використовуючи світові методи. На відміну від японських підприємств, багато західноєвропейських і американських фірм вже створили велику кількість іноземних дочірніх підприємств, для яких був характерний високий ступінь автономії та врахування діяльності яких при розробці міжнародної стратегії було пов’язано зі значними труднощами [26, P. 50].

Починаючи із 70-х рр. ХХ ст. чотирьом невеликим країнам-«тиграм» Гонконгу, Сінгапуру, Тайваню та Південній Кореї вдалось економічно наблизитися разом з Японією до індустріальних країн Заходу. Причинами їхнього економічного успіху вважають тісну кооперацію підприємства і держави, а також використання експортно орієнтованої стратегії розвитку. На відміну від багатьох африканських і південноамериканських країн, що розвиваються, підприємства експортували з цих країн переважно готові товари, що давало змогу використовувати переваги масового виробництва і дешеву робочу силу.

Внаслідок зростання заробітної, орендної плати і інших витрат у країнах-«тиграх», деякі порівняльні переваги останнім часом стали відносними. Через це багато підприємств закрили свої філії у вказаних і знову розмістили їх на батьківщині або перенесли в інші країни [15], де витрати на оплату праці значно нижчі. До того ж переважно серед високоосвічених працівників доволі поширена заміна конфуціанських цінностей цінностями країн Заходу. Таким чином, готовність багатьох працівників фірм відмовитись від власного добробуту і задоволення позапрофесійних потреб на користь економічного розвитку країни буде в майбутньому знижуватись. Через це зовнішньополітичному становищу країн-тигрів загрожують насамперед країни-«дракони» (Малайзія, Таїланд, Індонезія і Китай), а також В’єтнам.

На початку 1990-х рр. в Індії також почалася зовнішньоекономічна лібералізація, що посприяла значному припливу ПІІ. Так, якщо протягом 1985–1990 рр. у цю країну було інвестовано близько 169 млрд. дол., то у 1996 р. обсяги інвестицій сягали 2,6 млрд. дол. Причому особливість Індії полягала у наявності великої кількості високоосвічених працівників, які здобували освіту в США, тому інвестори почали меншою мірою вкладати гроші у трудомістке виробництво, а більше – у галузі високих технологій, комп’ютерні і біотехнології. Особливо яскраво це можна зокрема простежити на прикладі міста Бангалор, що знаходиться на півдні Індії.

Африка

Тоді як економічне значення у світовому масштабі країн азіатсько-тихоокеанського реґіону завдяки чіткій експортній орієнтації останнім часом суттєво зросло, Африка залишається єдиним реґіоном світу, де експорт зростає повільніше, ніж валовий національний продукт. У результаті цього частка африканських держав, якщо порівняти показники 1980 і 2001 р., у світовому експорті зменшилась від 5,9 до 2,4%, а у світовому імпорті – від 4,7 до 2,2% [37]. Привабливість вказаних країн для іноземних інвесторів також незначна. Виняток становлять лише Марокко, Туніс, Мадагаскар і Південна Африка, де європейські підприємства мають дочірні підприємства текстильної та легкої промисловості або виробляють трудомісткі товари на підприємствах цих країн за ліцензією.

Поряд зі складними кліматичними умовами, демографічним вибухом і високим рівнем неграмотності населення в цьому реґіоні також простежується політична нестабільність, загострення етнічних конфліктів і витрачання значних коштів на військо порівняно з внутрішнім національним продуктом.

До того ж, більшість африканських держав внаслідок тривалої колоніалізації економічно залежать від експорту в промислово розвинуті країни. Однак експортний потенціал є однобічним і складається із сировини та первинних товарів, таких як кава, какао, чай, тютюн, цукор, риба, деревина, мідь, нафта, боксити, алюміній тощо. З огляду на це економіки африканських країн дуже чутливі до коливання світових цін на названі товари зокрема, до 2005 р. прогнозують знову зниження цін на сировину.