Питання для самоконтролю

1. Якою, на думку Ж.-Ж.Руссо, є основоположна умова досягнення людьми щастя?

2. У чому полягає концепція відчуження філософа?

3. У чому полягало вчення Руссо про походження соціальної нерівності?

4. Які, на погляд ученого, найважливіші причини виникнення держави?

5. У чому полягала революційна ідея народного суверенітету Руссо?

6. Яку роль відводив мислитель приватній власності в його моделі ідеального устрою суспільства?

7. Як Ж.–Ж.Руссо пропонував досягти рівності людей у суспільстві?

Тема 10. Соціально–філософські ідеї г.Сковороди

Істотний внесок у розвиток просвітницьких ідей зробив видатний філософ України Г.С.Сковорода (1722–1794). Григорій Савич Сковорода народився в 1772 р. у с.Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в козацько–селянській сім’ї. Освіту одержав у Києво–Могилянській академії, де навчався з перервами з 1734 по 1753 рр. Після академії деякий час працював домашнім учителем, а з 1759 р. викладав (із перервами) у Харківському колегіумі. У цей період побував у Москві, обійшов усю Слобідську Україну. Востаннє Сковорода повернувся до викладацької діяльності в Харківському колегіумі в 1768 р. Але, не знайшовши спільної мови з керівниками, остаточно порвав із колегіумом і вибрав життя мандрівного філософа – проповідника. Протягом 25 років він мандрує селами Лівобережної України й сусідніми областями Росії, пише свої філософські діалоги, усно й письмово поширює просвітницькі ідеї. Праці Сковороди були дуже популярні серед людей, переписувались і любовно зберігалися, списки ці поширювалися далеко за межі Росії. Помер Сковорода у с. Іванівка (нині село Сковородинівка Харківської області). На своїй могилі він попросив написати: "Світ ловив мене, та не спіймав". Багато дослідників твердять, що Сковорода належить до тих мислителів, спосіб життя яких перебуває в повній гармонії з їх ученням. Протягом усього життя він послідовно уникав усього того, що могло б уярмити його дух, волю до постійного творення.

Г.С.Сковорода жив у часи, коли всю країну сколихнули повстання під проводом Пугачова, гайдамацький рух, повстання народів Поволжя. Серед трудового селянства та козацтва значно поширюється дух протесту, осуду кріпосницьких і нових буржуазних порядків, які порушували патріархальні звичаї, носіїв цих порядків – козацько–старшинської знаті, нового дворянства, сільських і міських глитаїв. У свідомості простих людей первісне капіталістичне накопичення та подальше покріпачення сприймалося як загальне нещастя, розклад істинно людського світу, як неприйнятний світ. Це знайшло відображення в соціально–філософській концепції Сковороди, який ще на початку свого творчого шляху проголосив: "А мій жребій з голяками".

Науку про людину та її щастя Сковорода вважав головною, найважливішою і найвищою з усіх наук. Із цих позицій він піддавав критиці перебільшення ролі й значення природознавства, наук про природу в їх звичайному розумінні. Люди багато зробили у вивченні морів, землі, небесного простору, вони будують машини, роблять нові винаходи, але при цьому людям завжди чогось не вистачає великого, про що вони й сказати не вміють і не розуміють. На це і повинна відповісти наука про людське щастя, оскільки вона – «верховна наука». Мислитель не заперечує ролі й значення наукових і технічних досягнень, але відзначає недостатність цього прогресу самого по собі для людського щастя, вважаючи важливішою в цьому розумінні науку (саме науку) про умови і способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя. На думку Сковороди, люди повинні пізнати самі себе, свої здібності й виробити відповідний своїй природі спосіб життя.

У чому ж убачав мислитель цей справді людський, відповідний природі людині спосіб життя? Щоб відповісти на це запитання, необхідно розуміти суть філософсько–етичної концепції українського просвітителя. В її основі лежить вчення про три світи: макросвіт (всесвіт), мікросвіт (людина) і так званий "символічний світ" (Біблія). Кожен із цих світів має подвійну природу, або дві "натури": внутрішню – приховану і зовнішню – видиму. Перша – духовна, друга – матеріальна. Зовнішнім у цих трьох світах є: матерія (всесвіт), тіло (людина), Біблія (символічний світ); внутрішнім – невидима, нетлінна натура, або Бог (всесвіт), людський дух (людина), які приховані за символічною формою образів справді людських відносин (символічний світ). Свій ідеал людського способу життя Сковорода намагається побудувати на основі символічної інтерпретації Біблії. Суть Біблії, на думку філософа, полягає в прихованій за символічною формою істині про духовні людські цінності. Він намагається виявити прихований у біблійних текстах ідеал людських взаємин, які встановлюються між людьми в їх істинній духовній сутності, тобто без згубного впливу "плоті". У такій інтерпретації Біблія набуває значення своєрідного "третього світу",

Істиною людиною в людині Сковорода вважав духовного володаря людського тіла, людський дух. Він, цей дух, є суб’єктом добра, на відміну від тіла, яке є джерелом плотських бажань, що часто мають гріховний, аморальний характер. Згідно із цим можна уявляти ідеальні стосунки між людьми як такі, що йдуть від їх духовної сутності, а не від "плоті". У цьому "новому світі", "країні й царстві любові," звичайно, не може бути "ні старості, ні статі", оскільки тут не має місця для всього "плотського". Новий світ будується на чотирьох засадах: на любові, спільності всього ("все там спільне"), рівності, на республіканських громадянських засадах. Він є протилежністю світу зла. З погляду Сковороди, це не потойбічний світ, куди потрапляють після смерті, а ідеальний, моральний світ, що має значення постулатів моральної поведінки, ідеального образу справді людського способу життя: суспільство в любові, любов у Богові, Бог у суспільстві – от є коло вічності. Він підкоряється космічним (божественним) законам і тому "от человека сіе невозможно".

Любов, рівність, "все спільне", республіка – це моральні імперативи, які є істина, Бог, людський спосіб життя, які протистоять духу користолюбства і наживи. Слід зауважити, що Сковорода проти аскетизму, його принцип – "нічого надміру". Він наполегливо закликає нікому ні в чому не заздрити, задовольнитись з "малої частини". Їжа і одяг не головне. Сковорода часто посилається на вислів Сократа: "Живу не для того, щоб їсти і одягатись, їм і одягаюсь, щоб жити". Так і виникла ідея "горней республіки" – інтерпретація Біблії як символічного світу, справжньою сутністю якого є образ ідеальних стосунків між людьми, що встановлюються згідно з їх відповідною природою і справді людськими прагненнями та інтересами.

Особливий інтерес становить концепція спорідненої ("сродної") праці як справді людського способу життєдіяльності. Сковорода, мабуть, чи не першим із філософів Нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу і найвищу насолоду.

Безпосереднім суб’єктивним виявом людського щастя Сковорода вважає "внутренний мир, сердечное веселие, душевною крепость". Досягти його можна лише за велінням своєї внутрішньої натури, пізнаного в собі Бога. У ході більш конкретного розгляду проблеми виявляється, що цією внутрішньою натурою є спорідненість із певними видами праці. Сковорода смисл людського буття вбачає в праці, а справжнє щастя – у вільній праці за покликанням ("душу веселит сродное деланіе"). Думка про визначальну роль спорідненої праці в забезпеченні щасливого життя вперше набула загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

У цьому контексті принцип "пізнай себе" має своїм змістом пізнання своїх природних схильностей до певного виду діяльності, своє справжнє покликання, яке має природну основу і вдосконалюється відповідним вихованням, "наукою і практикою". Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині.

Сковорода розрізняє процес праці та її результат. Результатом праці є продукт споживання, який має своїм призначенням самозбереження життя. Насолода споживанням не є суто людською насолодою. Істинною втіхою є задоволення самим процесом праці, і її дає лише споріднена праця (природному мисливцю більше радості приносить саме полювання і праця, ніж тушкований заєць, поставлений на стіл).

Сенс концепції Сковороди про споріднену працю як засіб забезпечення щастя і справжньої насолоди життям полягає в тому, що праця за покликанням, праця, як реалізація творчих здібностей, обдарувань і талантів справді є внутрішньою потребою, що приносить вищу насолоду.

У плані спорідненої праці розглядає Сковорода і проблему соціальної рівності. Він визнає лише одну нерівність – нерівність обдарувань і покликань, нерівність "природного" походження. Звідси його принцип "нерівної рівності". Для його пояснення Сковорода створив такий образ: Бог – це як багатий фонтан, що наповнює різноманітні посудини за їх місткістю. Над фонтаном такий напис: "Нерівна всім рівність". Менша посудина наповнюється, але рівна більшій у тому, що вона повна. І що може бути безглуздішим, ніж рівна рівність, яку дурні у світ запроваджують. Безглузде все те, що суперечить натурі людини.

Критика вад суспільства йде в Сковороди по лінії моральної перебудови світу шляхом подолання неспорідненої праці у всіх сферах суспільної діяльності. Неспоріднена праця – джерело всіх суспільних вад. Слід займатися тією справою, для якої людина народжена.

Великого значення в пізнанні природи людини та у визначенні нею свого місця в житті мислитель надає практиці, вправам, функція яких полягає в тому, щоб надавати довершеності природним даним. У цьому плані він розрізняє науку й звичку, навчання й практику. Наука і звичка повинні спрямувати людину на шлях спорідненої суспільно корисної праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях. Ось чому він застерігає проти "праздності", неробства, маючи на увазі неробство і фізичне, і духовне.

Г.Сковорода вважав, що ідеал суспільства, де кожен реалізує свої природні обдарування в спорідненій праці й отримує насолоду від справді людського способу життя, можна втілити в життя за допомогою освіти – кожен повинен пізнати себе, свої природні схильності й обдарування. Звідси проголошення самопізнання універсальним способом моральної перебудови світу. Щастя, на думку Сковороди, доступне всім і кожному, оскільки нікого природа не обділила. Слід лише відвернути свою увагу від згубних "плотських" бажань та інтересів і пізнати в собі "справжню людину", з’ясувати, для чого вона народжена, знайти своє покликання і щастя в спорідненій праці. Тоді потрібне стане не важким, а важке непотрібним. Отже, самопізнання, на думку мислителя, є способом ліквідації відчуження праці.

Новим у соціології Сковороди було те, що самопізнання він пов’язував зі спорідненою суспільно корисною працею. У такій праці, яка найбільше відповідає природним уподобанням людини, і полягає її щастя. Саме у відповідності природі мислитель вбачає критерій розумності суспільних установ та моральних вчинків окремих людей. Заклик пізнати самого себе набуває в Сковороди гуманістичного звучання. Смисл цього гуманізму полягає у ствердженні права кожної людини на своє щастя відповідно до пізнаних у собі природних здібностях.

У творчості Г.Сковороди були започатковані й ідеї екзистенціалізму (від латин. – ex(s)istentia – існування), коли на першому плані постає людина з її переживаннями. Цей напрям у світовій соціально-філософській думці став розроблятися тільки через століття. Роздуми Сковороди сповнені великого гуманізму, конструктивного смислу і варті сучасного ґрунтовного осмислення.