Питання для самоконтролю

1. Внаслідок чого, за Платоном, виникає суспільний розподіл праці?

2. Яке припущення висловив мислитель про вплив географічних факторів на розвиток людей?

3. У чому полягає критика Платоном демократичної форми правління в державі?

4. Як філософ пояснював соціальну стратифікацію в суспільстві?

5. У чому Платон вбачав основну причину соціальних протиріч?

6. Яку модель інституту сім’ї пропонував мислитель?

7. Яке може бути сучасне ставлення до думки Платона про те, що характер уряду в кінцевому рахунку визначається якостями людей цієї держави?

Тема 2. Соціологічні погляди аристотеля

Аристотель є одним із найвидатніших давньогрецьких філософів. Він жив в 384–322 рр. до н.е. Його батько Нікомах був придворним лікарем македонського царя Амінта ІІ. У 17 років під впливом чуток про Академію Платона він покидає місто Стагіру й приїздить до Афін, де стає учнем Платона. В Академії Аристотель розвиває свої здібності протягом майже 20 років. Платон його дуже високо цінує. Аристотель не в усьому погоджується із учителем, а згодом розбіжності в поглядах спонукають його піти з Академії. Аристотель уважав, що критикувати друга, учителя – це важкий обов’язок. Однак заради істини треба відхиляти думку друга і віддавати перевагу істині. Пізніше ця думка Аристотеля стала афоризмом: "Платон мені друг, але істина дорожча".

Аристотель, як і його вчитель, багато подорожував. Зокрема, протягом чотирьох років був при дворі македонського царя Філіпа ІІ(сина Амінта ІІ). Там він навчав сина царя Олександра, який пізніше ввійшов в історію як Олександр Македонський. Коли Олександр прийшов до влади, Аристотель не схвалив його завойовницьку політику, що стало приводом до відчуження відносин між колишнім учителем і царем. І хоча Олександр дуже цінував його, говорячи, що він шанує Аристотеля на рівні зі своїм батьком, якому він завдячував життям, а Аристотелю тим, що дає зрозуміти його ціну, мислитель усе ж покидає Македонію й повертається до Афін. В Афінах Аристотель засновує свою школу, яка знаходилась в гарному саду, поряд із храмом Аполлона Лікейського. Звідси пішла назва – лікей (зараз так називають середній навчальний заклад – ліцей).

Після смерті Олександра Македонського в Афінах почався антимакедонський рух. Аристотелю згадали його прихильність до Македонії, хоча формально його звинуватили в богохульстві: згадали, що колись він написав похвальний вірш про свого тестя Гермія, де порівняв його з Гераклом і Ахіллом. Таким високим стилем можна було прославляти тільки богів. Аристотель покидає Афіни й переїздить на острів Евбей, у будинок своєї покійної матері, де через рік і помирає.

Аристотель є творцем найбільшої наукової системи, яка була в античності. Він написав більше 150 робіт із філософії, фізики, космології, логіки, психології, мистецтва. Значна кількість робіт присвячена проблемам суспільствознавства. Сюди належать трактати "Політика", "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Риторика" та ін.

У теоретичній спадщині Аристотеля є досить цікаві погляди на соціальні інститути, соціальну організацію, засоби соціального контролю, соціальні ролі й систему цінностей, які забезпечують спільне життя людей, встановлюють певні способи задоволення потреб.

Почнемо з того, що людська природа, за Аристотелем, недосконала, і ця недосконалість потребує цілого ряду благ. Необхідні й тілесне здоров’я, і їжа, і певні умови життя. Серед цих благ, як на необхідну умову життя, Аристотель вказує на багатство. Він порівнює його зі знаряддями, які ми вибираємо як засоби для досягнення мети. Під багатством у точному розумінні слова Аристотель розуміє накопичення господарських благ, необхідних для життя й корисних для державного й домашнього спілкування. Звернемо увагу, що для нього бути багатим – це скоріше користуватися, ніж володіти. Саме тому істинне, самодостатнє для гарного життя майно не безмежне. Цінним в етичному плані є тільки те, що необхідне для мети, якій підпорядковується багатство, і благо є те, що виявляється не надмірним. Те, чого виявляється більше ніж потрібно, є погане.

Між крайнощами марнотратства, тобто недостатньої турботи про господарчі блага, і скупості, або надмірного клопотання про них, лежить середня міра в розпорядженні майном. З погляду Аристотеля, саме таку середню міру можна вважати достойною для благородної людини. Для досягнення вищого блаженства достатні невеликі майнові статки, самодостатність і моральна діяльність не потребують матеріальної надмірності.

Аристотель вважає, що марнотратника може навчити час і досвід, і він може позбутися марнотратства. Але скупість невиліковна. Серед різних форм скупості Аристотель особливо суворо засуджує той її вид, який полягає в надмірному придбанні. Він описує два типи господарств: "економіку" і "хремастику". "Економіка" – правильний, з погляду Аристотеля, тип господарської діяльності. Її ціль – розумне задоволення господарчих потреб "дому" або сім’ї – первинної одиниці суспільства й держави. "Економіка" забезпечує сім’ю усим тим, що потрібно для того, щоб її члени могли досягати найвищої цілі – блаженства. Придбання, здійснюване економікою, є "придбання, узгоджене із природою".

Навпаки, "хремастика" – негативний, на думку Аристотеля, тип господарчої діяльності. Ціль "хремастики" – служіння не вищим завданням людського життя, а необмеженій наживі, безмежному придбанню й накопиченню. Тут надбання – самоціль, здійснюється воно заради самих господарчих благ.

На відміну від Платона, який виступав проти права на особисте володіння для стражів–воїнів і навіть пропонував проект спільності дружин і дітей, Аристотель виступає як прихильник індивідуальної власності. Необхідно дотримуватися такого способу користування власністю, який сполучає систему власності спільної та приватної. Власність має бути спільною тільки у відносному розумінні, в абсолютному ж вона має бути приватною. Коли користування власністю буде поділене між окремими особами, зникнуть серед них взаємні нарікання, і навпаки, буде значний виграш, тому що кожен буде з увагою ставитися до того, що йому належить, доброчесність же має слугувати своєрідним регулятором у використанні багатства. Прагнення людей за природою неосяжні, у задоволенні цих прагнень проходить життя більшості з них. Тому існує принцип більш важливий, ніж зрівняння власності: треба налагодити справу так, щоб люди, інтелектуальні за своєю природою, не бажали мати більше, а люди мало розвинуті не мали можливості бажати цього.

Аристотель звернув увагу на те, що та держава, яка спрямовує свою політику на військові приготування, війну, приречена на загибель. Поки спартанці (лакедемоняни) вели війну, вони існували, але досягнувши панування, стали гинути, оскільки не зуміли проводити дозвілля і займатися якою–небудь іншою справою, яка б здавалася їм важливішою за військову. І не тільки Спарта, але більшість держав зі схожою політикою приречені на занепад. Подібно до сталі, вони втрачають своє загартування під час миру.

Аристотель небезпідставно вважається провісником політики середніх верств населення. У сучасній соціальній думці теорія "середнього класу" посідає досить вагоме місце. У ній переконливо обґрунтовується, що саме середні прошарки населення, середній клас створює стабільність у суспільстві, і від того, яке становище займають середні верстви, насамперед становлять вони більшість населення чи ні, значною мірою залежить розвиток суспільства.

Аристотель вживав термін "середній елемент". Мова йде про середні верстви серед вільних громадян, адже рабів вважали знаряддями, господарчими засобами. Термін "середній" в Аристотеля означає середній розмір майнового стану найбагатшої й найбіднішої частин вільних громадян. Саме середній стан громадян, і тільки він один, може сприяти меті держави, яка полягає в досягненні громадянами самодостатнього існування, у щасливому й прекрасному житті й діяльності. Ні найбагатші, ні найбідніші не здатні вести державу до цієї мети. Цей середній стан у жодному разі не може бути досягнутий шляхом експропріації багатих бідними й через розподіл майна багатіїв, адже буде несправедливо, якщо бідні, спираючись на те, що їх більшість, почнуть ділити між собою майно багатих.

Аристотель вважає, що саме "середній елемент" створює державу в її розумінні, тобто як засіб організації спілкування, відносин між людьми. На його думку, у кожній державі можна зустріти три частини громадян: дуже заможні, вкрай бідні й треті, які стоять посередині між тими й іншими, очевидно, середній достаток із всіх благ найкращий. Таким чином, держава, яка складається з людей середнього статку, буде мати й найкращий державний устрій, а громадяни, які до неї входять, будуть у найбільшій безпеці. Вони не прагнуть чужого добра, як бідняки, а інші громадяни не зазіхають на те, що цим "середнім" належить.

Аристотель був упевнений, що бідність породжує бунт і злочин, а там, де відсутній середній клас і чисельно переважають бідні верстви населення, неминучі соціальні ускладнення.

Якщо Платон шукав механізм абсолютної справедливості, Аристотель міркував над дилемою – влада закону чи влада людей. Погоджуючись із тим, що закон придуманий людьми й ніколи не буде досконалим, він підкреслював, що влада закону краща за владу будь–якої особи. Управління на основі закону не може бути абсолютно справедливим, але все ж воно є менше зло, ніж свавілля та пристрасті управління, засновані на владі людини. Концепція Аристотеля про владу закону актуалізувалась в середні віки і стала важливою складовою частиною європейської конституційної системи.