Питання для самоконтролю

1. Для чого людині, за Аристотелем, потрібні багатство, блага?

2. Як філософ характеризував марнотратство й скупість людей?

3. Який спосіб користування власністю пропонував Аристотель?

4. Що чекає, на думку мислителя, державу, яка спрямовує свою політику на військові приготування, війну?

5. Як він розумів поняття "середній клас"?

6. Яку роль, відповідно до вчення Аристотеля, відіграє середній клас у функціонуванні суспільства?

Тема 3. Соціологічні концепції н.Макіавеллі

Нікколо Макіавеллі (1469–1527) походив із патриціанської, але збіднілої сім’ї, і хоча не одержав класичної університетської освіти, багато займався самоосвітою. Він жив у бурхливі й одночасно цікаві часи, коли в регіональних утвореннях на території сучасної Італії республіканська влада змінювалась правлінням місцевих князів і навпаки. Значний вплив на світогляд Макіавеллі здійснило вивчення ним соціально–політичного життя рідної Флоренції в роки діяльності фанатичного, аскетичного й бунтівного щодо Папи римського священика Савонаролли, який у своїх проповідях ставив гострі соціальні та світоглядні питання. Пізніше Макіавеллі став на державну службу, упродовж чотирнадцяти років займав важливий пост секретаря вищого виконавчого органу Флорентійської республіки. Він виявив неабиякий організаторський талант, йому доручали виконання різних політичних та дипломатичних доручень не тільки в італійських державах, але й за їх межами. Все це дало Макіавеллі безліч цінних спостережень. Коли була реставрована влада сім’ї Медичі, а Флорентійська республіка перестала існувати (1512), Макіавеллі, як республіканець, був не тільки позбавлений служби, але й висланий за межі міста у своє небагате помістя. Проти нього не раз починалося слідство за підозрою у змові проти Медичі. Так, обставини спонукали його вимушено зайнятися літературною діяльністю. У 1513–1520 рр. він і написав найважливіші свої твори: "Князь" ("Государ"), "Міркування на першу декаду Тита Лівія", "Історія Флоренції".

Макіавеллі жив у період, коли в країнах Європи у зв’язку з розвитком ремесел і торгівлі, зростанням продуктивності праці, розквітом міст зароджуються нові виробничі відносини, які одержали пізніше назву капіталістичних. Прогресуючий економічний розвиток міст був пов’язаний із процесом швидкого накопичення торгового й лихварського капіталу, які потребували притоку вільної робочої сили й нових соціальних відносин. Його батьківщина – Італія, точніше група держав, які існували на тій території, – на півтора–два століття раніше за інші країни Західної Європи стала на шлях руйнування феодальних порядків і становлення буржуазного суспільства. Ці процеси несли імпульси нової соціальної психології. Практика повсякденних відносин у сфері товарного виробництва й обміну спонукала людину покладатись більше на власну волю, кмітливість, тверезий розрахунок, інакше вона не могла вистояти в умовах конкуренції. Це пробуджувало самоусвідомлення особистості. Життя вимагало від неї енергії, заповзятливості, знань, критичності мислення.

Наступає період розвитку, який одержав назву Відродження (Ренесансу). На перший план культури епохи Відродження виступають гуманістичні, антропоцентричні мотиви. Презирство до земного єства замінюється визнанням творчих здібностей людини, розуму, намагання до земного щастя. Реалізація людяності передбачає освоєння досягнень культурного багатства минулого, тому гуманізм Ренесансу пробуджує інтерес до античної культурної спадщини. Знову переосмислюються Платон і Аристотель, інші мислителі античності. Починається пробудження, розкриття особистості, яке одержало назву ренесансного індивідуалізму. "Егоїстичне" забарвлення цього індивідуалізму стало набувати позитивного смислу на фоні поклоніння середньовічній аскезі. У наш час після періоду "соціалістичного аскетизму" також спостерігається відродження культу егоцентризму з його позитивними й негативними сторонами.

Розмірковуючи про становище й діяльність людини в системі суспільних відносин, Макіавеллі одним із перших в епоху переходу до нової європейської історії відкрито пише про те, що наймогутніший стимул людських дій є інтерес. Прояви його можуть бути різноманітними, але більше за все він визначається бажанням людей зберегти свою могутність, свою власність, що найкращим чином забезпечується прагненням до придбання нової власності. Для подібних висновків італійська дійсність часів Макіавеллі давала чимало прикладів. Лише за власницькими інтересами йде людська турбота про "честь і почесті". Про людей, на думку Макіавеллі, у цілому можна сказати, що вони невдячні й непостійні, схильні до лицемірства й обману, що їх відлякує небезпека, вабить нажива. Таким чином, Макіавеллі розробив достатньо міцну універсалію "людської природи", ознаки якої він черпав із прикладів найбільш близького йому класу італійських городян, поширюючи їх на всіх людей – не тільки своєї країни та епохи, але й минулих віків, особливо греко–римської історії.

Говорячи про макіавеллівську концепцію інтересу як головного стимулу людських дій, необхідно вказати, що цю концепцію автор поширює й на цілі суспільні групи. У названих "Міркуваннях" він говорить, наприклад, що боротьба народу, з одного боку, і правлячого класу (грандів) – з іншого, визначила характер законів, прийнятих у Римській республіці. Аналогічне розуміння неодноразово з’являлося й на сторінках "Історії Флоренції", де підкреслюється, що жодна держава неможлива без тих чи інших суспільних угруповань.

Невикорінний егоїзм людської природи вимагає заснування державної організації як вищої сили, здатної поставити людині більш–менш жорстку межу, встановити належну норму. Передумови доктрини суспільного договору, яка з егоїзму людських одиниць виводить необхідність суто зовнішньої щодо них державної організації, були сформульовані античними епікурійцями. До неї наближався й попередник Л.Валла (1405 – 1457) зі своєю концепцією універсальної корисності людей один одному. Макіавеллі ще більше поглибив цю лінію, показавши, що держава є, по суті, справа людських рук, і її закони виводяться з розуму та досвіду людей, а не з теології.

Далекоглядний Н.Макіавеллі одночасно добре розумів, що без тієї чи іншої релігії, у якій люди зазвичай знаходили єдину духовну розраду, утіху, суспільно–державне життя неможливе. Однак його непокоїло, що сучасна йому католицька релігія далеко відійшла від ідеалів, проголошених раннім християнством. Моральний бік християнства в руках корумпованого католицького духовенства на чолі з Папою перестала служити моральним стимулятором. Він висловлював незадоволення, що людей закликають до смиренності, яке відвертає їх від реального земного життя. Люди мріють попасти в рай не в результаті максимальної життєвої активності, а за допомогою пасивного споглядання й примиренства. Такого роду позиція, з погляду Макіавеллі, швидше підтримує ловкачів, які розкошують у житті.

Заперечення споглядальності й протиставлення їй активності, властиве багатьом гуманістам, знайшло в Макіавеллі узагальнене вираження в розвинутій ним концепції фортуни в її співвідношенні з діяльністю людини. Необхідно зауважити, що у світогляді багатьох гуманістів поняття фортуни по суті ототожнювалось з поняттям соціальної необхідності – новою суспільною реальністю, що виникла в умовах зародження капіталістичного розвитку. Цей баланс, як вважав Макіавеллі, полягає в тому, що фортуна (доля, необхідність) розпоряджається половиною наших вчинків, але право керувати іншою половиною надається нам самим. Отже, йдеться про визнання ролі соціальних умов та обставин у діяльності людини. Фортуна, або необхідність, – це втілення природної закономірності, неминучого ходу речей, що визначається сукупністю причинно–наслідкових зв’язків. Для Макіавеллі історія є політичний досвід минулих віків, а політика сучасна – історія, яка твориться. Успіх людського діяння залежить не тільки від долі (необхідності), але й від того, як людина (діяч, політик) – зуміє її зрозуміти, до неї пристосуватись й у той же час їй протистояти. Макіавеллі порівнював фортуну з жінкою: хто хоче з нею впоратись повинен бути діяльним і сміливим, адже жінка – подруга молодих, відважних, зухвалих, які можуть її вгамувати.

Макіавеллі писав про те, що закономірний розвиток держави уособлюється в зміні й послідовності її форм. Виникнення держави пов’язане зі зростанням кількості населення, а також характером самої людської природи (егоїстичністю, схильністю більше до зла, ніж до добра), що обумовлює, у свою чергу, потребу в управлінні. Потрібні закони для підтримки порядку й стимулювання людей до добрих діянь. Перші форми правління виникають випадково, коли люди стали обирати ватажків серед найбільш сильних і хоробрих, а пізніше – мудрих і справедливих. Із появою поняття справедливості виникають перші закони. Із часом обранці народу – монархи – перероджуються на тиранів. Народ повставав і скидав їх. На зміну тиранії приходять інші форми правління – аристократія, олігархія, демократія, але всі вони перероджуються й розпадаються, і суспільство знову повертається до відновлення монархії. Отже, держави піднімаються, досягають вершин величі, могутності, а потім розкладаються, приходять до занепаду й гинуть – це вічний історичний кругообіг.

Могутню державу, на думку Макіавеллі, може створити авторитарний політик-правитель. Заради цього правитель (князь) повинен користуватися законом (людський витвір) та силою (атрибут тваринного світу). Він повинен бути хитрим лисом, щоб розгледіти змій, і мужнім левом, щоб розправитися з вовками. Макіавеллі допускав, що заради народу, його інтересів можна застосовувати й аморальні засоби боротьби. Адже все, що спрямоване проти народу, не може бути моральним, тому воно потребує адекватних засобів боротьби. Такого роду політичне віроломство давно одержало найменування макіавеллізму, хоча сам автор "Государя" для одіозного змісту цього терміну не дав серйозних підстав. Він мав на увазі перш за все несумісність політики з моралізуванням, яке в середні віки прикривалось релігійною ідеологією, хоча це зовсім не означало виправдання насильницької та аморальної практики будь–якого правителя держави і в будь–які часи. Макіавеллі стверджував, що людська маса навіть мудріша й більш згуртована за реального глави держави. Звідси – справедливість переконання, що глас народу – глас божий. Государ, політик взагалі повинен проявляти гнучкість, постійно враховувати мінливість часів. Він буває вимушений вдаватися і до будь–якої жорстокості, але в жодному разі вона не може залишатись якоюсь самоціллю, а повинна відповідати державному інтересу. Автор "Государя" зазначає, наприклад, у цьому зв’язку, що жорстокість жорстокості не приходиться і що в її застосуванні має рацію тільки той государ, який для безпеки держави застосовує її один раз і по можливості більше до не повертатися. Дуже сумно, якщо жорстокість стає звичною в ході правління. У "Міркуваннях" також підкреслено, що насилля повинне виправляти, а не руйнувати.

Співвідношення політики та моралі – досить тонка матерія, і який же політик зізнається в тому, що його діяльність (особливо успішна) не поєднувалась із засадами моралі, швидше він буде стверджувати прямо протилежне. Так, пруський король Фрідріх ІІ, ще будучи кронпринцем, написав твір "Антимакіавеллі", у якому він спростовував флорентійського політика з позиції високої моралі, однак, ставши королем, за час свого правління майже подвоїв своє королівство і діяв методами, далекими від моралі.

Макіавеллі одним із перших розглянув проблему технології ефективного лідерства, обґрунтував теорію організаційної поведінки. Він розробив чотири принципи, які суттєво вплинули на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1) авторитет або влада лідера базується на підтримці прихильників;

2) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, що він чекає від них;

3) лідер повинен мати волю до виживання;

4) лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників.

Макіавеллі стверджував, що правитель, який бажає домогтися успіху, повинен вивіряти свої дії із законами необхідності (долі), а також зі способом поведінки підлеглих. Серед теоретиків соціального менеджменту й сьогодні дискутується сформульоване Макіавеллі питання: що для лідера краще – навіювати страх до себе чи любов? Краще, звичайно, як вважав мислитель, поєднувати обидва почуття, але страх міцніший і твердіший, а любов дуже тонка, вона тримається на надто хисткій основі – людській вдячності, яка легко руйнується. Тож треба діяти так, щоб страх не переріс у ненависть, інакше правителя ніщо не врятує від гніву мас.

Керувати людьми, стверджував Макіавеллі, можна або ласкою, або покаранням, роблячи це дуже обачливо. Благодіяння правильніше роздавати по краплі, щоб підлеглі мали досить часу для вдячної оцінки. Нагородами та підвищенням по службі дорожать, коли це трапляється рідко. А карати краще відразу й суворо. Одномоментна жорстокість сприймається з меншим роздратуванням, ніж розтягнута в часі. Там, де є роздратування, керувати поведінкою людей неможливо.

Актуальним є міркування Макіавеллі про те, що ніколи не можна усунути одну незручність, аби замість неї не виникла інша. Якщо, наприклад, хочеш зробити народ сильним і великим, доведеться виховати в ньому свободу й незалежність. Але тоді цим народом уже не можна буде керувати, не рахуючись із його волею.

Теоретична спадщина Н.Макіавеллі оцінюється по–різному. Час від часу його згадують, коли до влади пробираються цинізм, корисливість. Однак ідеї Макіавеллі дали життя сучасній соціологічній теорії еліт (В.Парето, Е.Дженнінг, Г.Моска, Ч.Міллс), вплинули на автора теорії "менеджерської революції" Дж.Бернхайма. Досить авторитетним вважали його розробники теорії бюрократії (М.Вебер, Р.Міхельс), теорії корупції (С.Хантінгтон), "постіндустріального суспільства" і політичного прогнозування (Д.Белл, Г.Кан, Е.Вінер). Нарешті, Н.Макіавеллі задовго до О.Конта висунув ідею "суспільного консенсусу".