Питання для самоконтролю

1. У чому полягають, на думку Т.Гоббса, особливості становища людини як природної та суспільної істоти?

2. У чому, за Гоббсом, полягають причини конфліктності в суспільстві й для чого потрібний суспільний договір?

3. У чому сутність суспільного договору в трактуванні мислителя?

4. Чому людина в умовах суспільного договору стає, на думку Гоббса, неприродною (штучною) істотою?

5. Чому, з погляду філософа, народ, будучи джерелом влади, стає потім її органом?

6. Чому Гоббс вважав, що влада повинна концентруватися в рухах правителя, і негативно оцінював принцип розподілу влади?

7. Яким чином у мислителя побудова держави уподібнюється живому організму?

8. У чому полягає фундаментальне значення формулювання теорії суспільного договору?

Тема 8. Соціологічні погляди ш.Монтеск’є

Шарль Луї де Секонда (1689 –1755), що успадкував після смерті дядька титул барона де Монтеск'є , походив зі старовинного гасконського роду, який належав до "дворянства мантії", тобто вищих чиновників судових палат (парламентів) Франції, де, між іншим, були досить сильні антиабсолютистські настрої. Освіту Монтеск’є одержав у коледжі, що відзначався класично–світською, а не клерикаль­ною орієнтацією викладання. Після вивчення права Монтеск’є стає радником, а згодом одним із президентів (голів) парламенту (суду) м. Бордо. Але швидко переконавшись у нездатності судів ефективно діяти, збайдужів до своїх службових обов’язків. Він захоплю­ється, з одного боку, фізичними дослідами, а з іншого – соціально–філософськими роздумами. Його перший твір – роман "Перські листи" (1721), де Монтеск’є виявив вільнодумство, критикував феодально–абсолютист­ський режим, приніс йому літературну славу. Він стає відомою людиною, у 1728 р. його обирають до Французької академії.

Склавши із себе суддівські обов'язки, Монтеск’є для вивчення зви­чаїв, законодавства та політичних установ відвідав Німеччину, Австрію, Італію, Швейцарію, два роки прожив у Англії. Після повернення в 1731 р. на батьківщину Монтеск’є більшу частину часу про­водить у своєму маєтку під Бордо, напружено працює над соціально–філософським трактатом. Історіографічний вступ до нього був опублі­кований у 1734 р. під заголовком "Роздуми про причини величі та па­діння римлян", а сам трактат, названий "Про дух законів", побачив світ у 1748 р. Кілька наступних творів Монтеск'є були опубліковані вже після його смерті.

Роздуми Монтеск’є про соціально–політичний розвиток Європи протягом двох із половиною тисячоліть із моменту заснування Риму привели його до переконання, що без знання минулого неможливо зро­зуміти сучасність і прогнозувати майбутнє народів. Іншими словами, він вказав на необхідність історичного підходу до соціальних проблем. Розглядаючи історію, Монтеск’є відкинув як християнський провіденціалізм, так і погляд на неї як на скупчення випадкових подій, що відбуваються за примхою людей. Він ставив питання про вироблення такого ро­зуміння, яке дозволило б виявити дійсну, природну, а не уявну "надприродну" необхідність у подіях, що докорінним чином змінюють долю народів. Мислитель вважав, що існують загальні причини як духовного, так і фізичного порядку, які діють у кожній державі в ході її піднесення чи занепаду, зміцнення чи ослаблення, і всі випадковості підлеглі цим причинам. Під цим кутом зору Монтеск’є розглядав історію Стародавнього Риму, де була створена могутня імперія, яка потім занепала, розпалась надвоє. Західна її частина впала під натиском варварів у V ст., що ство­рило умови, підґрунтя для виникнення європейського феодалізму, а схід­на ще довго животіла, поки в середині ХV ст. не була завойована турками.

Визначальне джерело могутності стародавніх римлян Монтеск’є вбачав у властивій їм громадянській доброчинності, яка спонукала над усе ставити інтереси вітчизни і в боротьбі за неї проявляти самовідданість. Цю соціально–психологічну рису стародавніх римлян Монтеск’є нерозривно пов’язував із наявністю в них політичної свободи, республіканської форми управління суспільством. Падіння республіки і встановлення деспотичного правління імператорів спричинило, згідно з Монтеск’є неминуче ослаблення доброчинності, у результаті чого через декілька сторіч римляни виявились нездатними протистояти варварам, яких вони колись пере­магали. Падіння ж республіки Монтеск’є вважав обумовленим неприпинною воєнною експансією римлян: коли вона вийшла далеко за межі Італії, це зумовило створення великих постійних армій, за допомогою яких удачливі полководці від Марія і Сулли до Цезаря встановлювали одноосібну владу в Римі, у чому остаточно досяг успіхів Октавіан. Треба зауважити, що Монтеск’є, окрім вказівки на необхідність значних витрат на армію, не заглиблювався в економічні питання. Але в порівнянні з теологічними поглядами на історію, його трактування розвитку історичного процесу було істотним кроком вперед, оскіль­ки замість домислів про провіденціальні цілі він досить чітко оперував знаннями причинно–наслідкових зв'язків.

У своїй праці "Дух законів" Монтеск'є поставив таке завдання: зрозуміти причини існування різних форм суспільства, не звертаючись до посилання на божественне провидіння, яке, по суті, нічого не пояснює і в той же час виявляє певну необхідність природного характеру. Він досить обережно ставився до перспективи швидкої та радикальної зміни суспільного ладу країни. Мислитель належав до тих, хто відчуває старе зло, бачить засіб до його виправлення, але водночас бачить і нове зло, яке випливає із цього виправлення.

До вирішення поставленого ним теоретичного питання Монтеск’є підходив із позицій "юридичного світогляду", який був досить характерною рисою буржуазних ідеологів Нового часу. Він вважав, що сукуп­ність юридично оформлених законів – "законодавство" – має вирішальне значення в житті суспільства і зрозуміти ту чи іншу форму останнього – означає перш за все розібратись у властивому йому законодавстві. Така абсолютизація юридичних регулятивів соціального життя, історично неминуча в ході перших спроб усвідомити її реальні детермінації, була і своєрідним вираженням переконання, навіяного успіхами новоєвропей­ського природознавства, що все суще має свої закони, які є необ­хідними відносинами, що випливають із природи речей. Необхідно уточнити, що Монтеск’є розрізняв два види законів, значущих для регулювання стосунків між людьми: "природні", що випливали із біологічної природи людини і визначали її джерела в так званому досуспільному стані, і власне соціальні. Цей стан, першим "законом" якого є необхідність "добувати собі їжу", Монтеск’є трактував інакше, ніж Гоббс: це не " війна проти всіх", а такий стан, у якому "природними законами" є (через фізич­ну неспроможність ізольованого індивіда забезпечити своє існування) необхідність для людей жити у світі собі подібних, звертатися до них із проханням про допомогу і "жити в суспільстві". У зв’язку з цим "природний стан" сам собою перетворюється на "суспільний". По суті, Монтеск’є відходив від абстракції "природного стану", вводячи в склад цього поняття соціальну ясність, певність, так що фактично "суспільний стан" поставав як первісний для людства.

Монтеск’є реалістичніше в порівнянні з Гоббсом висвітлював і проблему запеклої боротьби між людьми, вказуючи, що вона розгорається, коли вони об’єднані в суспільства, і ведеться як між різни­ми суспільствами, так і в середині кожного з них заради здобуття вигоди за рахунок інших. Отже, ця боротьба характеризувалась як соціальна і за своїм характером, і за своїми причинами. Глибокою була також думка Монтеск’є, що саме "поява цих двох видів війни спонукає встановити закони між людьми". Виникнення права, на його погляд, було обумовлене гострими соціальними конфліктами, причому саме з виникненням права нерозривно пов'язувалось і створення держави. Монтеск’є ви­діляв три види права: міжнародне, політичне, що регулює відносини між правителями і підлеглими, і цивільне (громадянське), що регулює відносини між громадянами.

Серед французьких просвітників Монтеск’є ледве не єдиний, хто був незадоволений договірною теорією держави та права, вважаю­чи, що в дійсності вони мають інші засади, причому трактування останніх у його соціальній філософії не була однозначним. Його концепція починалась із висвітлення проблеми утвердження феодальних відносин у Європі після занепаду Римської імперії. Цей процес Монтеск’є розглянув у роботі "Теорія феодальних законів франків у їх ставленні до встановлення монархії" – вона виступала як своєрідний додаток до книги "Про дух законів". Монтеск’є провів скрупульозне історичне дослідження, дійшовши висновку, що на території його країни, яка називалась у давнину Галлією, феодальні відносини утвердились у результаті завоювання її германським плем’ям франків, ватажки яких серією постанов закріпачили місцеве населення, а своїм помічникам надали земельні володіння, які стали потім спадковими. Усе це відбувалося, за Монтеск’є, згідно з тодішнім "міжнародним правом". Міжнародним правом він вважав просто загальноприйняте ставлення варварів до підкорених народів зруйнованої імперії.

Монтеск’є висунув слушну думку про те, що необхідно розуміти суспільство як певну цілісність і відмовитись від поверхового погляду на нього як на механічний агрегат індивідів та інститутів. Заявляючи, що роз­глядає "частини тільки для того, щоб пізнати ціле", Монтеск'є характеризував соціальну цілісність через поняття "загального (спільного) духу народів" як результату дії "багатьох речей", що управляють людьми: клімату, релігії, законів, принципів правління, прикладів минулого, звичаїв і т.д. Кожен "спосіб правління" Монтеск’є змалював як особливу структуру, "частини" якої є взаємопов'язаними елементами, функціонально необхідними для існування даного типу суспільства. Ці уявлення фактично були прототипом функціонального підходу в соціології.

Основоположним елементом кожної соціальної структури, її "прин­ципом" Монтеск’є вважав специфічні для неї людські пристрасті, які спонукають людей діяти так, щоб забезпечували її стале існування. У республіці таким принципом є, за Монтеск'є, доброчинство, у монархії – честь, у деспотії – страх. При цьому уточнялось, що коли мова йде про республіку, то мається на увазі "політична доброчинність". Остання розумілась як "любов до вітчизни і до рівності". Республіки занепадають у разі ослаблення в них доброчинності, монархії – "честі", а деспотії – страху; для кожного способу правління згубне і введення до нього сторонніх "принципів". Наприклад, деспотичне правління розвалюється, якщо його піддані стають прибічниками "політичної доброчинності" або "честі", а панічний страх перед тиранічним володарем у них зникає. Таким чином, Монтеск'є піднімав і розробляв важливу проблему про політичну значущість соціально–психологічних рис народів. Ця роль абсолютизувалась і в певному значенні закладала основи психологічного напрямку в соціології.

Монтеск'є намагався виявити об'єктивні детермінації психології різних народів і властивих їм "способів правління". Він вважав, що ці детермінації виходять від географічного середовища, в складі якого виділив три основних компоненти – клімат, ґрунт та рельєф місцевості. Згідно з Монтеск'є, перші два компоненти виявляють детер­мінуючий вплив на спосіб правління через психологію народів, яку вони визначають, а третій діє на нього через посередництво похідного фактора – величини території.

Хоча Монтеск'є поділяв клімат на холодний, помірний та жаркий, у його міркуваннях домінує антитеза холодного (фактично помірного середньоєвропейського) і жаркого (тропічного) клімату. Розмежовуючи фізіологічні констатації з емпіричними узагальнен­нями щодо психологічних рис населення різних кліматичних поясів, Монтеск'є стверджував, що жаркий клімат у всіх відношеннях підриває сили і бадьорість людей, а холодний клімат надає розуму і тілу відому силу, яка робить людей здатними до дій довгочасних, важких, великих і відважних. Він вважав, що малодушність народів жаркого клімату майже завжди призводила їх до рабства, у той час як мужність народів холодного клімату зберігала за ними свободу.

Невідповідність цього висновку історичному факту існування багатьох республік античності у відносно жаркому кліматичному поясі, а деспотій – у помірно холодному, Монтеск'є намагався пояснити посиланнями на те, що спосіб правління визначається, окрім клімату, також величиною території держави. Її "природними" кордо­нами він вважав гори, у зв’язку з чим на сильно пересіченій ними місцевості могли створюватися тільки держави малих та середніх розмірів, а на великих просторах, навпаки, – держави значної величини.

Монтеск'є вважав, що в державах малих та середніх розмірів немає географічної передумови для сепаратизму окраїн, і тому уряд може там здійснювати свою владу порівняно м'якими засобами, не позбавляючи підданих політичної свободи, а навпаки, забезпечуючи її для процвітання країни, тобто правлячи за допомогою законів. Це правління, засноване на законах, де всі громадяни мають можливість зібратися для вирішення суспільних справ, і на монархічній формі в країнах середньої величини, де такої можливості вже немає. Що стосується дуже великих держав, то вони, вважав Монтеск'є, не можуть існувати без деспотичного правління, яке, вселяючи страх перед жорстоким покаранням, примушує віддалені окраїни, насамперед їх управителів, підкорятись центральній владі, яка знаходиться в столиці. Хоча ці поло­ження і претендували на виявлення географічних детермінацій, у дійсності не виходили за межі емпіричної констатації сучасного Монтеск'є територіального розподілу трьох "способів правління", причому він не враховував значення внутрішньоекономічних зв'язків для сталості державних утворень.

Останні уточнення в змальовану Монтеск'є картину географічного обумовлення "способів правління" вносили вказівки на роль ґрунту, який він розподіляє на родючий і неродючий. Вплив характеру ґрунту на форми політичної власності Монтеск'є розглядав як опосередковане найважливішими видами економічної діяльності (землеробство, скотарство, ремесло, торгівля) і різницею в рівнях національного багатства, що випливає з неї. Точніше, ці економічні фактори трактувались ним як такі, що визначають безпосередньо лише психологію народів, і тільки через неї – "способи правління". Властивий Монтеск'є "психологізм" обмежував можливості названого підходу і зменшував роль економічних факторів.

Монтеск'є вважав, що родючість ґрунтів країни обумовлює розвиток у ній землеробства. Це в поєднанні зі скотарством сприяє збільшенню національного багатства. Володіючи ним, землероби набувають таких психологічних рис, які призводять до встановлення деспотичного правління. Родючість ґрунту приносить їм разом із достатком розпещеність і деяке небажання ризикувати життям, через що вони не войовничі й не свободолюбиві і тому в країнах родючих частіше всього зустрічається правління одного. Навпаки, неродючість ґрунту спонукає населення займатися ремеслом і торгівлею, сприяє розвитку мореплавання, формує здатність здійснювати набіги на народи, які живуть у відносному достатку. Цей фактор робить також людей винахідливими, стриманими, загартованими в праці, мужніми, здатними до війни; адже вони повинні самі добувати собі те, у чому їм відмовляє ґрунт. Все це сприяє тому, що в неродючих країнах встановлюється республіканське "правління декількох".

У ХVІІІ ст. географічний детермінізм Монтеск'є став, незважаючи на свою певну обмеженість, значним досягненням соціологічної думки на шляху вироблення альтернатив теологічному уявленню про суспільство. Акцентування уваги на такій істотній умові матеріального життя суспільства, як географічне положення, було значним кроком вперед у порівнянні із попередніми апеляціями новоєвропейської думки до "людської природи".

Теоретичні положення Монтеск’є не раз зазнавали критики, зокрема опоненти наводили факти з історії різних країн, коли одні способи правління замінювались протилежними без зміни клімату. Не сприймалася думка і щодо обмеження можливості установ­лення політичної свободи певними географічними межами, поза якими, наприклад, деспотичне правління уявлялось "природним" і неминучим. Однак у XIX ст. концепція Монтеск'є стала одним із теоретичних джерел географічного напрямку в соціології.