Тема 1. Соціальна теорія платона

Платон (424 –347 до н.е.) походив з афінського аристократичного роду. Справжнє ім'я Платона – Аристокл. Платон це – прізвисько, яке буквально означає "широкий", "широкоплечий". Він був усебічно розвиненою людиною, досяг успіху в поезії, музиці, гімнастиці. Коли двадцятирічним юнаком мислитель готувався презентувати свій літературний твір – трагедію, він випадково перед театром Діонісія почув дискусію, яку вів Сократ. Вона його настільки захопила, що Платон став його учнем. Після смерті Сократа Платон, тяжко переживаючи смерть свого вчителя, надовго покинув Афіни, мандруючи світом. У 389 р. до н. е. він опиняється в сицилійських Сіракузах при дворі царя Діонісія Старшого, який спочатку добре прийняв Платона, однак коли філософ запропонував йому реформувати державу відповідно до своїх пропозицій, продав його в рабство. Викупив Платона вчений Аннікерід.

Повернувшись в Афіни, Платон відкриває свою школу, яка волею випадку знаходилась у саду, присвяченому античному герою Академу, і тому стала називатись академією, а її слухачі – академіками. Платон ще два рази плавав у Сіракузи, до сина Діонісія – Діонісія Молодшого, якому знову пропонував свої соціальні проекти, однак і той продав Платона в рабство. Цього разу його врятував інший учений–колега – піфагорієць Архіт Таренський.

Розглядаючи теоретичну спадщину Платона, необхідно зауважити, що він створив загальну концепцію створення світу, людського буття. Із цієї загальної концепції виводились потім усі інші проблеми. Платон вважав, що всесвіт не є хаос, що він складається із безлічі схожих між собою явищ і процесів, які в багатьох випадках відтворюють один одного немов за єдиними зразками, які можна назвати ідеями.

Платон пояснює соціальну стратифікацію (соціальне розшарування), використовуючи уявлення про переселення душ. Боги створили душі й розмістили їх на зорях. Душі людей споглядають знання, ідеї, важчають і падають у тілесний чуттєвий світ. Однак ці тілесні душі нерівні, бо вони різною мірою долучалися до вищого буття ідей. Від цього походить ієрархія душ і, як наслідок, структура професій та класів. Ця ієрархія починається з філософа, далі йдуть цар, державний діяч, лікар, віщун, поет, ремісник і землероб. Платон дає й простішу соціальну структуру, у якій виділяються три соціальних стани – філософи, воїни й землероби. Таким чином, він пояснює саму наявність і елементи соціальної структури не як результат матеріальних, політичних і загалом соціальних процесів, а як наслідок дії богоподібного розуму .

На думку Платона, унаслідок розмаїття людських потреб виникає й суспільний розподіл праці, завдяки якому легше задовольнити різні потреби людини. Краще працює той, хто володіє яким–небудь одним умінням і не відволікається на інші роботи, ніж той, хто буде й вирощувати хліб, і виготовляти одяг, взуття і т.д. Тому в державі повинні бути і землероби, і будівельники, і ремісники, які постачали б землеробам і будівельникам знаряддя праці, і купці, і торговці і, нарешті, воїни, які б захищали державу від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Платон вважав, що люди від природи призначені до виконання якої–небудь однієї трудової операції: одні призначені за своїми природними задатками до землеробства, інші – до ткацтва, треті – домобудівництва тощо. Однак не всі можуть мати здібності бути воїнами, управителями, філософами ("натовпу не властиво бути філософом").

Платон висловлює припущення про вплив географічних факторів на розвиток людей. На його думку, одні місцевості переважають інші в появі кращих чи гірших людей, тому неможливо встановлювати закони усупереч місцевим умовам. Адже в різних місцевостях різні повітряні течії й спека роблять людей дивними й невдачливими, водночас вологість клімату й рослинність не тільки роблять кращим або гіршим тіло, але все це не менше може вплинути й на душу. Майже через 2,5 тис. років у ХІХ ст. подібна думка лягла в основу цілого напрямку в соціології – географічного.

Цікаві погляди Платона стосовно демократії. Демократія, як відомо, будується на принципі пріоритету більшості над меншістю. Платон звертає увагу на негативні сторони демократичної форми правління, говорячи про "безумство більшості". У кінці ХІХ ст. один із "батьків" класичної соціології Г.Спенсер також назве парламентську систему як таку, що забезпечує "тиранію більшості". Платон дає сатиричний образ демократа – розбагатілого коваля, лисого й приземкуватого, який недавно повернувся із в'язниці, помився в лазні, придбав собі новий плащ і збирається одружитися з дочкою свого господаря, користуючись його бідністю й безпорадністю. Платон називає це "свободою в нерозбавленому вигляді". Типова людина демократичної держави, на думку мислителя, нахабна, розгнуздана, розбещена й безсоромна, однак нахабність вона називає освіченістю, нестриманість – свободою, розбещеність, розпущеність – розкішністю, безсоромність – мужністю. Демократична держава легко вироджується в тиранічну, адже надмірна свобода і для однієї людини, і для держави перетворюється не в що інше, як у надмірне рабство. Платон засуджує не тільки демократію, він ненавидить тиранію, негативно ставиться і до олігархії – влади багатих, і до тимократії – влади військових. Чотирьом названим видам державного устрою Платон протиставляє свій взірець досконалої держави, який він називає також "прекрасним містом" (в історико–філософській літературі часто вживається термін "ідеальна держава Платона").

За Платоном, усі існуючі види державного устрою – перекручення того, що має бути, і не тому, що їх соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей, а тому, що влада військових, багатих, більшості, влада тирана протиприродна. Платон на основі свого вчення про структуру душі дає обґрунтування появі та існуванню соціальної структури. Подібно до того як у душі три частини, так і в державі мають бути три соціальні групи громадян, три стани. Розумній частині душі, де міститься мудрість, має відповідати стан правителів – філософів; завзятій, де знаходиться мужність, – стан воїнів (стражів); низькій, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Соціальна структура такої держави створює таким чином цілісність, що спонукає всіх займатися своєю справою й не втручатися в чужі справи. Займатися своєю справою й не втручатись в чужі, на думку Платона, є справедливість. Інакше кажучи, справедливість полягає в тому, щоб кожен мав своє й виконував також своє.

Платон пропонує соціальний міф: громадян повинні переконати в тому, що всі вони брати, оскільки їх спільна мати–земля, у результаті чого вони будуть захищати ту землю, де вони живуть, як рідну матір. Але вони все ж нерівні, оскільки, коли боги творили людей у надрах їх матері–землі, вони одним людям домішували золота, іншим – срібла, третім – міді й заліза. Платон визнає, що в спроектованій ним державі навряд можна буде примусити повірити в цей міф перше покоління громадян, але наступні покоління, вважає він, у цей міф можуть уже повірити.

Таким чином, нерівність людей у принципі не спадкова. У більшості випадків у "мідних людей" відповідальне потомство, у золотих і срібних – теж. Однак, якщо в стражів "дитина народиться з домішками міді чи заліза", вони ні в якому разі не повинні жаліти її і діяти з огляду на її природні задатки, тобто включати дитину до ремісників чи землеробів; якщо ж народиться дитина (у ремісників чи землеробів) із домішками золота чи срібла, це треба цінити й із пошаною переводити її в стражі.

Основною причиною соціальних протиріч Платон вважав багатство й бідність. "Нам доведеться боротися, – повчав він, – із двома противниками: бідністю й багатством. Багатство розбещує душу людей розкішшю, бідність годує їх стражданнями й доводить їх до безсоромності". Вирішити цю проблему, на його погляд, можна в розумній державі, де "у друзів дійсно все спільне". Тому стражі й філософи не повинні мати ніякої приватної власності, їм не дозволено користуватись золотом і сріблом – адже золото й срібло в їх душах. Вони ні чим не володіють, окрім свого тіла. Вони живуть разом і харчуються всі разом, раз на рік одержуючи харчі від громадян, яких вони охороняють, тобто від землеробів. На заперечення, що не занадто щасливими є ці люди, Платон відповідає, що його держава не передбачає щастя своїх частин, достатньо того, що вона щаслива в цілому. Пізніше учень Платона Аристотель скаже, що в такій державі ніхто не щасливий, адже ціле не може бути щасливе, якщо всі його частини нещасливі. Вже в ті часи поставала дилема: держава для людини чи людина для держави?

Заради блага цілого, тобто справедливості в розумінні Платона, необхідно скасувати й інститут сім'ї. Адже коли жінка й діти в кожного свої, це викликає і свої, особливі для кожного радощі й печалі, що роз'єднує людей і порушує державну єдність. Тому Платон проголошує, говорячи про стражів, що всі дружини цих чоловіків мають бути спільними, а окремо нехай ні одна ні з ким не живе. І діти мають бути спільними, і хай батько не знає, яка дитина його, а дитина – хто її батько.

Однак спільність дружин, жінок у Платона не треба розуміти буквально. У державі Платона заборонені неупорядковані статеві відносини, навпаки, вони строго регламентовані. Жінці дозволено мати дітей із 20 до 40 років, чоловікові – із 25 до 55. Діти, народжені поза цими віковими рамками, знищуються.

Держава регулює відносини так, щоб кращі сходились із кращими, гірші – із гіршими. Юнакам, які відзначились на війні, буде надаватись широка можливість сходитись із жінками, щоб було більше хороших дітей. Потомство кращих жінок і чоловіків буде виховуватись, а гірших – знищуватись. Всі народжені діти будуть надходити в розпорядження спеціальних осіб, так що мати не знатиме, яка дитина її. Через це, вважав Платон, мати буде любити всіх дітей–ровесників своєї дитини як своїх можливих дітей, що зміцнить єдність держави.

Стражами можуть бути й жінки. Платон проповідує рівність жінок, вважає, що жінка поступається чоловікові лише кількісно, у силі, але не якісно, тому стражами можуть бути й жінки. У "Державі" Платона, стражники слідкували, серед іншого за тим, як люди одягаються, які танці танцюють, яку слухають музику, яких читають поетів.

Цією "Прекрасною державою" мають керувати філософи, які спеціально відбираються, проходять відповідне навчання і з 35 до 50 років можуть займати державні посади. Тільки філософи можуть знати все про ідеальне буття. Платон не помічає того, що політик має добре знати не тільки ідеальне буття, де візьметься досвід у філософів – ідеалістів – невідомо.

Соціальне вчення Платона зумовлює його амбівалентне (подвійне) сприйняття. Його суперечливі й одночасно глибокі ідеї й тепер обговорюються вченими. Так, він вважав, що теорія управління державою повинна бути заснована на вивченні людини, а здорове суспільство не може складатись з людей, яких переслідують страх та невпевненість. Він висловив проникливу думку про те, що характер уряду в кінцевому рахунку визначається якостями людей цієї держави. Загалом соціальні погляди Платона мали велике значення для розвитку наукової думки стародавнього світу й пізніших часів. Здобувши послідовників і супротивників, вони сприяли новим науковим пошукам.