33. Адміністративно-правове регулювання у сфері підприємництва

Конституція гарантує право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42). Підприємницька діяльність суб'єктів господарювання в Україні регулюється нормами цивільного, господарського права та рядом нормативно-правових актів інших галузей права. Законодавство закріплює економіко-правові основи підприємництва, зокрема статус суб'єктів підприємницької діяльності, принципи, гарантії тощо.

Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності - це заснована на нормах законодавства форма державного впливу на підприємницьку діяльність шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на забезпечення належних умов підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб, що забезпечується можливістю застосування правових санкцій при порушенні зазначених правил.

Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності необхідне як додатковий до системи саморегулювання ринку механізм, спрямований на коригування економічної поведінки в інтересах суспільства.

ГК містить основні положення щодо державно-правового регулювання підприємницької діяльності. Так, глава 2 ГК визначає основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання. Окремими сферами державного регулювання підприємництва є: банківська діяльність; біржова діяльність; зовнішньоекономічна діяльність; інвестиційна діяльність; інноваційна діяльність; конкуренція; реклама; ринок цінних паперів; страхова діяльність; якість продукції, робіт та послуг тощо.

ГК розмежовує поняття господарської та підприємницької діяльності. Так, ч. 1 ст. З ГК визначено, що під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Як правова категорія підприємництво отримало визначення у ст. 42 ГК, відповідно до якої підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Для характеристики підприємництва як об'єкта адміністративно-правового регулювання важливим є визначення його родової та видової належності, його класифікація. Сучасне адміністративне право розглядає підприємництво або як зовнішнє вираження (форму) економічної діяльності, або як окремий вид діяльності господарюючих суб'єктів. За колом суб'єктів підприємництво поділяють на: індивідуальне (колективне) підприємництво громадян (фізичних осіб); підприємництво юридичної особи. За правовим статусом "підприємця": підприємництво власника; підприємництво посередника; делеговане підприємництво. За роллю у суспільному виробництві: виробниче (промислове); комерційне (торговельне); фінансове. За розміром (масштабом): мале; середнє; велике.

Основними засобами регулюючого в тому числі адміністративно-правового впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є: державне замовлення; ліцензування, квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих засобів адміністративно-правового регулювання господарської діяльності визначаються ГК, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією та законами України.

Важливе значення під час здійснення державного регулювання підприємницької діяльності має державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності (державна регуляторна політика), яка відповідно до Закону України від 11 вересня 2003 р. "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" є напрямом державної політики, спрямованим на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Принципами державної регуляторної політики є: доцільність, адекватність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість та врахування громадської думки.

34. AДАПТАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДО ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ МАЛОГО І СЕРЕДНЬОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

Завдання зближення національного законодавства із законодавством Європейського Союзу (ЄС) як складової довгострокової державної політики України актуалізувало дослідження політико-правових питань інтеграції. Серед обговорюваних тем - правові засади гармонізації законодавства ЄС, законодавче забезпечення зближення України з Євросоюзом, імплементація положень Угоди про партнерство і співробітництво, виконання міжнародних зобов'язань у сфері політико-правової реформи, політичні аспекти застосування міжнародно-правових норм, що регулюють процедуру вступу до ЄС[1-5]. Не менш важливим уявляється також детальний аналіз переговорного процесу між Євросоюзом і державами Центральної і Східної Європи (далі -ЦСЄ) із узгодження практичних питань їхнього приєднання до європейського правового простору, що, будемо сподіватись, в недалекому майбутньому постануть і перед  Україною.

Розділ щодо малого і середнього бізнесу розглядався Єврокомісією з точки зору спроможності держави-кандидата забезпечити послідовність політики розвитку малих та середніх підприємств і створити сприятливий бізнес-клімат для їхнього розвитку. Критерії, за якими підприємства було віднесено до категорії малих та середніх, мали відповідати європейським. Пізніше, в червні 2000 р. такі критерії було закріплено у прийнятій Євросоюзом Європейській хартії щодо малих підприємств. Усі держави ЦСЄ — кандидати на вступ у ході зустрічі в Мариборзі (Словенія) приєднались до цієї хартії. Відсутність проблем з узгодження розділу пояснюється також і тим, що сектор малого й середнього бізнесу в країнах центрально-східноєвропейського регіону сформувався вже в 1990-і роки, під час перехідного періоду, і законодавство з його державного регулювання розроблялося з урахуванням вимог ЄС згідно з європейськими стандартами. Такий стан національного законодавства полегшив переговорний процес з цих питань і на практиці підтвердив тезу, що впровадження прийнятих у ЄС стандартів державами-кандидатами на вступ був важливою передумовою ефективної реалізації інтеграційної політики.

Ілюстрацією даної тези виявилось і обговорення з державами люксембурзької групи правової бази розділу про економічний і монетарний союз (далі — ЕМС), яке розпочалось в вересні 1999 р. і тривало два місяці. З країнами гельсінської групи, крім Латвії, узгодження взагалі зайняло менше місяця, після чого розділ було успішно закрито. Словаччиною і Румунією було надано Позиції, розгляд яких в ході переговорів дав можливість найшвидше серед країн ЦСЄ закрити зазначений розділ — в травні 2001 р. з Словаччиною і в квітні 2002 р. — з Румунією. Зміст регуляцій щодо економічного і монетарного союзу був для держав-кандидатів новим, тому прийняття законодавство також відбувалося згідно з рекомендаціями Єврокомісії. Необхідною вимогою ЄС до цієї сфери правового регулювання було прийняття acquis communautaire повністю, без вилучень, результатом чого має бути беззастережне членство держав ЦСЄ в ЕМС після вступу. Передбачено таку процедуру заміни національної валюти на евро в цих країнах: після оцінки стану фінансового сектора з боку ЄС, яку буде проведено ще до вступу, вони мають приєднатися до механізму обмінного курсу щонайменше через два роки після набуття членства в ЕМС. Рішення про інтеграцію нових членів ЄС в зону евро буде прийнято окремо за умови їхньої повної відповідності економічним критеріям, в тому числі вимог щодо єдиного ринку і вільного руху капіталів. Процедура розширення зони евро за рахунок вступу нових членів Євросо-юзу також була предметом переговорів. Державами-кандидатами в повному обсязі були імплементовані нормативні акти цього розділу, наприклад, про незалежність центрального банку, про заборону прямих дотацій державного сектора економіки і забезпечення рівноправного доступу підприємств і установ різної форми власності до послуг, що надаються фінансовими інституціями.