§3. Проблема розвитку в контексті різних соціологічних підходів

Проблема розвитку є об’єктом уваги пере­важно макро­соціологічних теорій: функціоналізму, конфліктуалізму, історичного акціоналізму. Кожний з цих напрямків виро­бив свою впорядковану концепцію історичних перетворень, де по-різному тлумачиться саме поняття розвитку, його джерела, передумови і ре­сурси, процеси структурних перетворень, можливості суспільства щодо його здійснення; оцінка наслідків, ними спричинених. Єдине, мабуть, спільне твердження полягає в тому, що джерелом і аб­страктним механізмом розвитку вважається процес розв’я­зання суперечностей. Але й останні тлумачаться у відповідності з ви­хідними засадами концепцій. Ще одним загальним місцем є розу­міння розвитку як якісного перетворення соціальної системи – зміна харак­теру її складових елементів і спосіб утворення єдиного цілого. Тому пояснення концепції розвитку варто розпочати з вирішення ними питан­ня щодо сутності і способу існування соціальної системи.

У контексті функціоналізму стверджується, що соці­альна система динамічна і здатна до якісних змін. Щоправда, таке ви­знання зроблено під тиском всебічної критики цього напрямі в 70–80 рр. XX ст. Але і після цього можливість змін супро­воджується всілякими обмеженнями. Соціальна система тлума­читься як органічна цілісність з відносно автономними складовими. Звідси випливає, що соціальна система діє за рахунок перманент­ної адаптації і реадаптації своїх елементів, реалізації принципу компліментарності (взаємного доповнення) і компенсації (взаєм­ного підсилення і під­тримки). Соціальна система, з цієї точки зору, виглядає як компенсативний гомеостат, у якому перманентно об’єд­нуються нестабільні складові частини. Інтегративна функція є тому домінуючою у системі всіх інших функцій, а інтегративність системотворчою ознакою соці­альної системи, яка забезпечує, по-перше, саме її існування, по-дру­ге, формує її саме такою. Основним у соціальній системі є реалізація взаємних потреб. Нагадаємо, що в основу соціальної сис­теми функціо­налізм покладає соціальні групи. Функційним, отже, є такий зв’язок між соціальними групами, завдяки якому реалі­зуються їх взаємні потреби, в кінцевому рахунку – потреби у функційній інтеграції та соціальній солідар­ності.

Функція тлумачиться як засіб відтворення і задоволення потреб, їх зміст визначається вкладом у подальше існування системи. Не важко впевнитися, що могутність функції тут пов’язується з її здатністю чинити опір будь-яким порушенням системної рівно­ваги. Ос­новна вимога стабільного існування соціальної системи полягає в то­му, щоб загальна сума її інтегральних дій переважала загальну суму деструктивних, дезінтегративних акцій. Інакше наступає розпад, руй­нування, соціальний хаос, колапс.

Звідси – основна методологічна вимога структурного функціона­лізму: якщо конкретна структура потрібна даній соціальній системі, то вона має реалізувати свою основну функцію. І навпаки: якщо дана функція потрібна даній системі, то вона має реалізуватися у цій структурі. Це, так би мовити, нормативний ідеал довершеного суспіль­ства. У ньому існують лише потрібні структури і лише адекватні їм функ­ції, а відносини між ними (структурами і функ­ціями) прямо пропор­ційні. Кожне реальне суспільство віддалене від цього ідеалу, про що свідчить роздвоєність самих функцій – паралельне існування явних (демонстративних) і прихованих (латентних) функцій. Перші – оче­видні, зрозумілі всім учасникам соціальної взаємодії, бажані; в них утримується доступний для споглядання намір, мета. Другі – небажані, несвідомі, виникають і реалізуються супроти наміру. Це зворотні, непередбачувані, небажані результати індивідуальних чи колективних дій. Вони можуть бути побічними і неусвідомлюваними наслідками. (На­прик­лад, ритуальні магічні дії спрямовані на те, щоб викликати дощ. Для членів роду це явна, демонстративна функція. У дійсності ж, в її основі лежить потреба в соціально-психологічній інтеграції цієї об­щини. Тому це латентна функція, яка усвідомлюється опісля археоло­гом чи етнографом, представником іншої культури, а не самими учасни­ками даної акції). Латентна функція, попри її побічність, неусвідомленість і непланованість, більш значима у контексті проблеми, що розглядається. Адже вона утримує в собі потенційну можливість змін і роз­витку.

Джерело останніх – розбіжність між структурою і функцією. Тут мож­ливі два випадки: або дана структура не в змозі реалізувати відповідну функцію; або дана функція далі не може реалізуватися в межах діючої структури. Вихід із цієї суперечності вбачається в структурному і функційному заміщенні: наявна структура бере на себе нові функції (наприклад, церква – державні); відповідна функція переміщується в інші структури (так, виховання бере на себе школа, турботу про людей по­хилого віку – держава. Раніше це були функції сім’ї). Найчастіше це обумовлюється зростанням або якісним зменшенням обсягу групи. Чим більша соціальна група, тим складніша її внутрішня структура і уріз­номанітненість функцій. Скажімо, професійна організація, розростаю­чись у роз­мірах, прагне взяти на себе функцію школи (профспілки – школа комунізму), сім’ї (опікування побуту, організація дозвіл­ля), церкви (сповідальна роль профспілкових комітетів), держави (фізичний примус і владний контроль над поведінкою своїх членів). У даному випадку спостерігається функційний набуток (накопичення функ­цій, зростання поліфункційності структури). В інших – функційні втрати. Реально це проходить паралельно: одні структури звужу­ються і втрачають ряд своїх колишніх функцій, інші – зростають і набувають нових, беручи на себе те, що втрачають інші. Це пере­міщення структур і функцій характеризує нормальний звичайний розвиток. Історія в цьому контексті є процес перма­нентного струк­турно-функційного пере­міщення і заміщення, втрат і накопичень.

Звичайно, для функціоналізму розвиток не є бажаним явищем. Тому дисфункція (латентна функція), котра породжує соці­альну напругу, конфлікти і зміни, розглядається як небезпечна і руй­нівна щодо соціальної системи сила. Вона є небезпечнішою у разі своєї мо­гутності, регулярності (перманентно оновлюється у просторі і часі історії), ефективності (має більший розкид можли­вих наслід­ків), здатності до опору інтеграційним тенденціям з боку соціальної систе­ми. Витоки дисфункцій такі: ціннісний розлад, що веде до зни­щення культурно-орієнтаційної основи соціального консенсусу; паталогічна деформація будь-якої соціальної структури (експансія церкви на школу, політичної партії на державу, перетворення класової чи на­ціональної ідеології в державну і т. д.). Тут може відбуватися і зворотний процес: школа залучає церкву; виробниче підприємство стає простором для статево-шлюб­них стосунків; держава нагадує апарат політич­ної партії і т. д. Дисфункція позбав­ляється руйнацій лише тоді, коли стає інструментом функційного заміщення (наприклад, молодіжна субкультура, група однолітків стають суб’єктом навчання, виховання, со­ціального захисту, профе­сійної орієнтації тощо). За особливих об­ставин і нормальна функція може збочуватися як дисфункція (наприк­лад, страйк “за правилами”). Тоді вона стає джерелом напруги, кон­флікту і не­стабільності. Але найбільшу загрозу для стабільності сус­пільства несе боротьба різних соціальних інституцій за виконання од­нієї і тієї ж функції. Найчастіше це боротьба за владу серед таких могут­ніх соціальних структур, як держава, церква, армія, політичні партії, соціальні рухи, громадські організації і т. д.

Зі сказаного випливає загальна методологія аналізу ситуації, змісту і спрямованості суспільних зрушень. Вихідною точкою слугує дослідження функцій, як позитивних, так і негативних. Сумарна дія позитивних функцій має переважати сумарну дію негативних. За умов їх відносної рівноваги виникає конфлікт. Сучасний структурний функціо­налізм визнає можливість продук­тивного розв’язання соціального конф­лікту. Але лише тоді, коли деструктивна вибухова сила конфлікту не переважає конструк­тивних можливостей даного суспільства. Вважається, що це гарантує збереження автокомпенсаційних потенцій соціальної системи, рееквілібрацію її нормального стану. Якщо сумарна квота опози­ційних дій суттєво переважає інтегративні можливості соціальної системи, то конфлікт розв’язується шляхом насильницької революції.

Підкреслюється також значення відповідності між функцією і структурою. Порушення рівноваги є джерелом напруження і конфліктів. Але гострота їх обумовлюється соціальним контекстом, де першорядним вважається зміст соціальних потреб і механізми їх задоволення. Відо­мий функціоналіст П. Сорокін взагалі вважає, що в основі революційної дії лежать незадоволені потреби.

Революція, на його думку, означає насамперед зміни в пове­дінці, психології, віруваннях, ціннісних орієнтаціях соціальних груп. Вона свідчить про деформації в їх біологічному складі (співвідно­шенні груп за ознакою статі і віку, що є наслідком збочень у відтворенні і селекції ). Водночас це і деформація всієї соціальної структури, складу соціальних груп, способу їх роз­ташування за соціальними пози­ціями, механізмів стратифікації, дестратифікації та рестратифікації, соціальної мобільності.

П. Сорокін вважає, що революція є найгіршим засобом ви­рішення соціальних проблем. Вона не стільки соціалізує людей (виводить на новий рівень соціальності), скільки біологізує їх (низводить до природного чи квазіприродного стану); не збільшує, а зменшує об­сяг свобод; не поліпшує, а погіршує матеріальні умови існування, в т. ч. робітничого класу та найбідніших верств населення, в ім’я яких революція немовби здійснюється. У кращому випадку окремі позитивні зрушення досягаються страхіт­ливою ціною. Революція, іншими словами, є різновидом соціального за­хворювання. І саме з цього боку має аналізу­ватися соціологією. Як така, революція має свої причини, симптомати­ку, процес перебігу і хворобливі, а інколи й смертельні для суспіль­ства, наслідки.

Причини революції тотожні чинникам, які породжують відхилення в людській поведінці. Безпосередньо – це пригнічення базових потреб більшості населення, неможливість навіть міні­мального їх задоволен­ня. Це стосується задоволення потреб в їжі, одязі, самозбереженні (індивіда і групи (зокрема, сім’ї) професій­них, релігійних та ін. спільнот), продовження роду, збереження власності, почуттів особистої чи колек­тивної гідності, справедливості, прагнення до творчої самореалізації і т. д. Сила революційного вибуху залежить від сили придушених по­треб, їх ровповсюд­женості і міри репресивності відповідних. Критична точка вибуху пов’язана із мірою всезагальності пригноблен­ня. Підкреслюється значення не абсолютних, а відносних величин: втрати різних прошарків населення у порівнянні з тим, що вони мали; їх стано­вище у порівнянні з іншими. Революційний вибух залежить також від можливості панівних верств населення придушувати руйнівні дії низів. Якщо сили соціального порядку не здатні ефектив­но використовувати засоби примусу, то революція стає незворотньою. Отже, причини революції, за Сорокіним, такі: зростання пригні­чення потреб, всезагальний характер цього процесу, безсилля груп та інституцій порядку.

Потреби, не реалізовані в соціально сприйнятливій формі, почи­нають задовольнятися через асоціальну поведінку. Баланс рівноваги порушується, суспільство біологізується, чим слабшим є вплив культу­ри, тим могутніше заявляє про себе натура. Залежно від основної групи пригнічених потреб розпочинаються голодні і холерні бунти, ре­лігійні війни, повстання рабів чи кріпаків, пролетарські революції (пригнічена потреба власності), молодіж­ний рух (пригнічена потре­ба сексуальної свободи) і т. д. Пальним для двигуна революції є, за автором, невдоволення найбільш убогих, у т. ч. маргінальних прошарків. По-перше, тому, що вони є завжди найбільш постраждалими від будь-якого гніту; а по-друге, тому, що вони (з вищезазначеної причини) найближче до природного стану.

У такому ж напрямі міркував відомий представник франк­фуртської школи в соціології Г. Маркузе. Проте він вважав основною ознакою природного стану сек­суальну потребу, а руйнівною силою революції – її збереження у природному стані. Це стосується, на його думку, тих, які в силу обста­вин опинилися поза працею і виробництвом, на периферії суспільства: молодь (особливо учнів­ська і студентська), безробітні, представники інших рас.

Війни, за Сорокіним, особливо жорстоко пригнічують інстинкт са­мозбереження. Як різновид соціальної біди, вони погіршують міру за­доволення інших потреб: у захисті, їжі, житлі, продовженні роду то­що. Сексуальну потребу і почуття ревнощів теж не можна не брати до ува­ги. Так, одним з центральних пунктів заклику Паризької комуни був такий: “Робітники, якщо ви не бажаєте, щоб ваші доньки стали об’єктом насо­лоди багачів, ...повстаньте!”. Інший приклад: збудником римської революції стало пересліду­вання римлянок з боку останнього кесаря, “распутінщина” при дворі російського імператора тощо. Серед груп інтелектуальної праці, на думку Сорокіна, зростає роль обмежен­ня потреби у самовиразі і творчому самоздійсненні, а також їх дома­гань на відповідний соціальний статус. Особливо це помітно у періоди дестратифікації, коли значні групи людей позбавлені досягнутого сус­пільного становища. Зростає вплив на рівновагу і при розбіжності між особою і соціальною функцією. Таланти, які не реалізуються в конструктивній роботі, тяжіють до деструктивних дій. Гумані­тарна інтелігенція, володіючи засобами ідейно-психологічного впливу, стає ретранслятором народного невдоволення і роздрату­вання.

Хто ж у такому разі є суб’єктом і рушійною силою політичної революції? Відповідь утримується у вихідних твердженнях П. Со­рокіна. Насамперед, це ті групи, потреби яких зазнають най­більшого утиску. Чим більша сукупність репресованих груп, тим вища вірогідність рево­люції. Множину потреб можна висловити деяким кінцевим числом. Врахо­вуючи кількість пригнічених груп, можна передбачити їх союзників у револю­ційному русі, напрями їх об’єднання у бунтівні блоки та ін­тенсивність нарос­тання соціального вибуху. Можна визначити і екстре­мальні межі правого і лівого центру. Групи з найбільшим числом пригнічених потреб першими почнуть і останніми залишать барикади; групи з найменшим числом пригнічених потреб братимуть співучасть з обережністю.

Які наслідки революції? На думку П. Сорокіна, вона не при­несе нічого нікому. Матеріальні потреби будуть задовольнятися ще гірше, з причин спаду виробництва і неминучої економічної кризи. Політичні свободи не можуть зрости, бо викликаний революцією хаос потребує в кінцевому рахунку наведення порядку, навіть вкрай репресивними ме­тодами. До влади прийде найбільш агресивна і жорстока політична елі­та. Отже, міра соціальної спра­ведливості зменшиться. Занепад громад­ської моралі, знищення найбільш здо­рової частини чоловічого населен­ня тільки погіршить можливості задоволення сексуальних потреб, особ­ливо продов­ження роду. Знищення зречевлених форм суспільного багат­ства не збільшує і можливості для задоволення потягу до власності. Ймовірно, що спочатку вона сприйме зовні колективну форму, а по суті буде елітною. Зруйновані продуктивні і культурні сили позбавляють (окрім групи безпосередньої влади) шансів на шукані засоби сус­пільного самовиразу, самоствердження і соціального просування. Тіль­ки у випадку повного фізичного знищення колишніх панів­них кіл звіль­няються соціальні ніші, які можуть посісти вихідці із нижчих прошар­ків. Але їх некомпе­тентність надовго перекриває шлях дійсному соці­альному розвиткові, а значить – припиняє вирішення тих проблем, задля розв’язання яких революція розпо­чиналася. Отже, загальне число соціальних груп, які беруть участь у революційних діях, досить значне; вони різноманітні, але їх поєднує загальна риса – наявність незадоволених потреб, а також принципова неможливість задовольнити їх звичайним шля­хом. Революція не тільки не наближує, а суттєво віддаляє цей час. Звідси логічний висновок – революція є соціальною патологією, якій слід будь-що запобігти. Соціологія, як один із про­відних превентивних інструментів попередження революції, має розро­бити відповідні методологічні і методичні принципи і засади дослідження.

У контексті сучасного функціоналізму пропонуються наступні під­ходи. Основним предметом соціологічного дослідження вва­жається со­ціальний конфлікт. Саме він є джерелом соціальної напруги і показни­ком змін у ціннісних орієнтаціях, котрі кладуться в основу суспіль­ної згоди. Причини конфлікту – будь-які супереч­ності в соціальній організації: між структурою і функцією, особою і статусом, цінніс­ними орієнтаціями і нормами, домаган­нями і контролем і т. д. Деструк­тивні наслідки конфлікту залежать від його інтенсивності, яка визна­чається мірою їх накладання. Особливо несприятливі накладання конф­ліктів матеріального становища, влади і престижу. Синтетичним показ­ником його є інтенсивність соціальної мобільності: її слабкість є свідченням потенційної конфліктності суспільства. Соціальна мобільність є одним з найпродуктивніших засобів запобігання та роз­в’язання конфліктів. У матеріальній сфері це потребує збільшення рівня справедливої винагороди; у політичній – правової регуляції рівності шансів (держава тут – головний гарант і арбітр); у сфері завоювання престижу – зростання можливостей самовиразу (демо­кратич­ний контроль над засобами масової інформації та соціальних комуніка­цій у цілому). Впливають також пом’якшувальні механізми: раціо­налізація індивідуальної та колективної поведінки (здатності особи та групи до попереднього підрахунку витрат і здобутків, у т. ч. і в умовах насильницьких революційних дій), директивне втручання держа­ви та інших соціальних інституцій у потенційно небезпечні конфлікти, зменшення соціально-психологічної напруги. Тут особливо вагомі сво­бода слова, демонстрацій і мітингів, організація свят. Народні гу­ляння і карнавали тлумачаться як засоби “ви­пускання пари”. Це – ін­версія ролей (бідні панують, пригнічені володарюють, невідомі стають популярними).

Колективні конфлікти посідають окреме місце: вони могутні, об’єктивні, тривалі. Вважається, що їх деперсоналізація і об’єкти­візація (переростання групової психології в ідеологію чи утопію) по­силює конфлікт. Це робиться інтелектуальним авангардом сус­пільства, отож, його дії заслуговують на особливу увагу. У цілому ж виникнення, становлення і розв’язання конфліктів залежить від стану панівної еліти, яка обирає рішення, спрямовує їх виконання, об’єктивує на­строї, бере на себе відповідальність, провокує і мобілізує.

Особливе значення має розв’язання центрального владного конф­лікту: суперечності між вертикальною і горизонтальною стратифікаці­єю суспільства. У демократичних політичних режимах він розв’язується за рахунок використання компенсаторних меха­нізмів: соці­альної мобільності, організованого протесту, адекватної соціалізації, справедливого права і незалежного судо­чинства, екві­валентної винагороди та ін. Але коли конфліктує сама вертикальна структура (піраміда влади), тоді суперечності загострюються, конфлікт переростає в ідеологічну боротьбу. Для підсилення своєї могутності владні угрупування закли­кають широкі верстви населення. Якщо горизонтальна структура (роз­поділ груп за еко­номічним становищем) має вигляд справедливої стра­тифікації, то залучення громадського суспільства у владний конф­лікт досить обережне. Коли розподіл людей відбувається за класовою ознакою (значне накопичення переваг чи дефіцитів), суспільство активно включа­ється у боротьбу, а ворогуючі угрупування орієнтовані вести її до переможного кінця. Це вже передреволюційна ситу­ація. Чим більші структурно-функційні, ціннісно-нормативні, владно-контрольні розбіж­ності, вища сегментація культури (наявність неузгоджених субкультур) і нижче соціальна мобільність, слабше легітимність і примусова здатність влади, тим вірогідніше, що конфлікт переросте у насиль­ницьку революційну боротьбу.

У марксизмі соціальна система розглядається інакше, аніж у функціоналізмі: не як поліструктурна, а як біструктурна. Спів­відношення між структурними елементами соціальної системи постають як дихотомічні (двополюсні): вона розколена навпіл – відносини між протилежностями мають напружений, опозиційний, антагоністичний характер. Це буття і свідомість, базис і над­будова, матеріальне і духовне. Кожен з опозиційних елементів також розщеплений. У першу чергу це стосується матеріального виробництва, яке постає суперечливою єдністю продуктивних сил і виробничих відно­син. На суб’єктно-груповому рівні це персоніфікується у класових ан­тагоністах (рабів і рабовласників, феодалів і кріпаків, робітників і буржуазії). Трудящі класи (суб’єкти фізичної праці) уособлюють у собі історичний зміст і рівень розвитку продуктивних сил; дозвіль­ні класи (суб’єкти еко­номічної експлуатації, політичного гніту, розкішного споживання, культурно-ідеологічного тиску і контролю) уособлюють історичний характер виробничих відносин. Незворотна, не­примиренна і всебічна (економічна, політична та ідеологічна) бо­ротьба класових антаго­ністів є одночасно джерелом і механізмом соці­ального розвитку. Усі інші класи і прошарки є проміжними, об’єктивне становище змушує їх зайняти певне місце у цій боротьбі на боці одно­го з двох основних антагоністів.

Функціоналізм і марксизм є протилежними методологі­ями соціологічного дослідження. Вже сам по собі цей факт свідчить, що вони не можуть призвести до істини у повному обсязі. Їх вихідні принципи, аксіоми, пропозиційні твердження, діагноз, прогноз, техно­логія пропонованих дій взаємно заперечуються. Звідси – прямо протилежна інтерпретація передумов, джерел і меха­нізму розвитку. Структурний функціоналізм відводить економіці лише роль адаптатора суспільства до навколишнього середовища, передумови для наступної взаємної адаптації всіх інших складових елементів соціальної системи для підвищення її стійкості та опору де­стабілізуючим чинникам. Марксизм розглядає матеріаль­не виробництво як необхідну і достатню передумову історичного прогресу. Далі він здійснюється фатально, автоматично, в силу об’єктивної логіки струк­турних перетворень.

Функціоналізм з усіх видів соціальних змін віддає перевагу соціальній мобільності. Вона, з його точки зору, реалізує весь спектр соціосистемних, індивідуальних і колективних потреб. Здійснюючи циркуляцію певних людських мас у просторі соціальних структур, соціальна мобілізація запобігає тому, щоб довести соціальні зміни до якісних зрушень, хаосу і дезоргані­зації, зберігаючи в незмінному вигляді становий хребет соціальної системи. Іншими словами, соціальна мобільність вводить такі зміни, які не лише не розхитують, а зміцнюють існуючий порядок, знімаючи соціальну напругу і компенсуючи порушення структурно-функційної стійкості новою, ще більшою рівновагою. Інди­віди через соціальну мобільність долають суперечність між особистою обдарованістю і суспільним визначенням, домаганнями і реальним ста­новищем, стартовою рівністю шансів і фінішною нерівністю зайнятих позицій, універсальними ціннісними орієн­таціями та індивідуальною мотивацією дій. Колективи через соціальну мобільність не втрачають групову згуртованість і солідарність, а набувають нових рис консолідації, бо позбуваються випадкових членів.

Марксизм же в соціальній мобільності вбачає лише обман, змушену поступку об’єктивним обставинам. А в кінцевому рахунку – новий засіб політичної маніпуляції. Прищеплюючи прагнення до індивідуального со­ціального просування, панівні класи жорстко контролюють шлях угору, відбираючи лише тих, хто здатний до соціально-психологічної асиміля­ції на ґрунті їхньої ідеології.

Методологічну розбіжність найбільш яскраво видно в інтер­претації механізму розвитку. Функціоналізм визнає лише реформи, відкидаючи революцію як негідний інструмент розв’язання суспіль­них суперечностей. Марксизм, навпаки, лише в революції вбачає рушійну силу історичного процесу. У реформах він вбачає фальси­фікацію роз­витку, обмеження вирішення дійсних проблем. Реформи заганяють їх в середину, обтяжуючи цим перебіг соціальних хвороб. Отже, вони не прискорюють, а уповільнюють історичний поступ. І в цьому значенні реформи стають на шляху справжнього – революційного – подолання со­ціальних суперечностей і незгод.

При уважному аналізі в суспільстві можна віднайти факти і дії, які одночасно підтверджують обидві концепції. Можна також при­вести для прикладу окремі конкретні суспільства, де перева­жають тен­денції, описані функціоналізмом; або тенденції, описані марксизмом. Функціоналізм можна розглядати як со­ціологічну теорію, яка найповніше відповідає соціокультурній ситуації про­цвітаючої країни. Чим більше вона наближається до такого рівня, тим продуктивнішим буде застосування методології функціоналізму. Типовими для такої соціальної ситуації є такі риси. Перш за все має місце інтенсивний економічний розвиток. Така господарська система не лише динамічна, але й саморегулятивна, самоврядуваль­на. Отже, основна проблема суспільства, а значить, і соціології, полягає в необхідності перманентної адаптації до економічних зру­шень: технологічної перебудови, змін у ринку праці та спожи­вання, професійної мобільності, нових видів товарів і послуг і т. д. Це є приклад демократичного суспільства з досить розвиненими механізмами меритократії (еквівалентної винагороди за внеском і заслугами), з розгалуженою системою освіти і культури, які є домінуючими інструментами соціальної селекції і просування. В основі останніх лежать компе­тентність, дисципліна і загальна культура. Таке суспільство ефектив­но контролює розподіл праці та її продуктів, а також державні дії та політичний процес у цілому. У ньому діє відносно справедливе право, незалежне су­дочинство і розгалужена мережа культурних комунікацій, особливо засобів масової інформації.

Можна віднайти і такі суспільства, де доцільна марксистська ме­тодологія. Для них характерне значне зубожіння основної маси насе­лення, класова дихотомія, відносно репресивна держава, соціальні антагонізми, пауперизація і маргіналізація виробників, колективний его­їзм правлячих кіл; накладання економічних, політичних і культурно-ідеологічних розбіжностей, переваг чи обмежень.

Можливий і третій, проміжний, стан суспільства, коли вже завершена початкова індустріалізація, але ще не досягнуто значного економічного розквіту. У такому суспільстві вже діють механізми со­ціальної мобільності та меритократії, але ще є значні класові розбіж­ності в економічному, владному і культурно-ідеологічному становищі. Держава близька до соціальної, але має місце значне зосередження влади в руках панівної еліти, котра в основному саморепродукується. У такому суспільстві розвинене право, судо­чинство та інші атрибути демократії, але незначна активність більшості населення відчужена від культури, науки і освіти. Тут відсутнє чи обмежено роз­винене самоврядувальне громадянське суспільство, поширені підозри і взаємна недовіра серед основних соціальних суб’єктів, переважає опозиція, конфронтація, політичне та ідеологічне протистояння. Таке суспільст­во потребує особливої методології аналізу, яку, на нашу думку, виро­бив історичний акціоналізм. Але це не означає, звичайно, що останній лише “відображає” суспільство перехідного періоду, не виходить за його історичний простір і не має більш широкого і самостійного нау­кового контексту, в т.ч. теоретичного і практичного застосування.

Історичний акціоналізм досліджує суспільство у перехідному стані, точці історичного розриву і по­в’язаних з цим перетворень, в т.ч. структурних зрушень. Матеріальне виробництво він розглядає як необхідну, але недостатню умову розвит­ку. Ефективна еко­номіка необхідна для наступного: нормального задо­волення ос­новних суспільних потреб і пом’якшення гостроти соціаль­них суперечностей; створення відповідних накопичень, вилуче­ння з яких достатнє для формування необхідних ресурсів розвитку (науки, техніки, культури та освіти); виробництва вільного часу, який є простором особистого і колективного розвитку; формування ресур­сів для адекватної винагороди основних співучасників розвитку. Ефективна економіка, нарешті, є базою для дійової соціальної мобілі­зації, відносно справедливої стратифікації, еквівалентної винагороди (за критеріями співучасті у розвитку), поширеної соціальної мо­більності (переважно в колективних формах).

Суб’єктом розвитку тут вважається все суспільство, в ди­намічно­му аспекті – це система історичних дій або історичний суб’єкт. У сто­сунках такого суспільства мають переважати правова і контрольна взає­модія. Вважається, що в основі досягненої згоди лежать не цінності стабільності та порядку, а цінності розвитку, спрямованість і націле­ність на історичну перспективу, вольовий колективний імпульс до со­ціальної праці, роботи над власними відносинами, їх перетворення відповідно до обраних перспек­тивних орієнтацій. Соціальна структура в цій си­туації передбачає стратифікацію, розмежування за ознаками багатства, влади і прести­жу. Але соціальні групи мають значення і відповідно аналізуються лише в їх динамічному аспекті, оскільки вони є су­б’єктами соці­альної дії, тобто колективними акторами. Такими є класи, соціальні рухи, етноси, конфесії, соціальні організації, соціальні інститути.

Найбільш значущими елементами соціальної структури в контексті проблематики змін і розвитку історичний акціоналізм вважає класи. Але вони тут розрізняються, перш за все, можливістю контролювати процес виробництва нових суспільних відносин. За цією ознакою історичний акціоналізм розрізняє, за традицією всіх конфліктуалістських підходів, панівні і пригноблені класи. Але вводить нове поняття – “подвійна діалектика класів”. Це озна­чає, що кожен із означених класів розглядається у двох можливих вимірах: соціально зрілому і соціально незрілому стані. Так, панівний може виступати як панівний-керівний і панів­ний-при­гноблюючий клас. У свою чергу пригноблений проявляється як пригноблений-протестуючий і пригноблений-уярмлений клас. При поєд­нанні панівного-керівного і при­гнобиленого-протестую­чого класів роз­виток відбувається при збереженні контролю над розгортанням і розв’язанням основного конфлікту, а також при посиль­ному і необхідному внеску всіх інших учасників соціальної взаємодії.

При поєднанні панівного-керівного і пригнобленого-уярмленого класів розвиток здійснюється насильницьким шляхом. Робітничий клас або народні маси не сприймають нав’язаної зверху перспек­тиви, чинять опір мобілізації та інтеграції, виявляють активність лише під дією фізичного і духовного примусу. Темпи такого розвитку швидко уповільню­ються, частково через виснаження ресурсів пригнобленого класу, част­ково з причин переродження керівного класу у лише пригноблюючий. Коли та­кий клас (панів­ний-пригноблюючий) поєднується з пригнобленим-уярм­леним, то розвиток стає неможливим. Це – застій. Якщо поєднується панівний-пригноблюючий з пригнобленим-протес­туючим, то настає револю­ційна криза. З падінням могутності панівного-пригноблюючого і ростом організованого опору з боку пригноб­леного-протестуючого класу криза переростає в насиль­ницьку політичну революцію.

Зовнішніми ознаками панівного-керівного класу виступає наяв­ність у нього привабливої для суспільства соціальної утопії, здат­ність здійснити на її основі громадянську злагоду, перетво­рити соці­альну утопію в культурну модель історичного розвитку: зробити соціальну утопію не лише інструментом ціннісної орі­єнтації, але й підґрунтям для історичного вибору, системи колективних рішень і обґрунтованого соціального проекту. Окрім того, цей клас має бути здатним організувати ефективну еко­номіку, зробити відповідні накопи­чення, вилучити з них частку, необхідну для виробництва ресурсів розвитку науки, техніки, культури та освіти. Звичайно, він має контролювати (за критеріями розвитку) обмін і розподіл, винагороду і стратифікацію, одночасно бути інтегратором і консолідатором сус­пільства на основі цінностей розвитку. Отож, соціальну базу панівно­го-керівного класу складає економічна, політична і культурно-ідеоло­гічна еліта суспільства. Він має внутрішній поділ на особливі фрак­ції: економічний менеджмент, державну адміністрацію, законодавчий корпус (представницька влада), правознавців і судочинців, а також організаторів науки, техніки, культури і освіти та засобів масової інформації.

Панівний-пригноблюючий клас теж володіє всією системою органі­зації та реалізації влади, але використовує її задля задово­лення сво­го групового егоїзму: розкішного споживання, культурної та соціаль­но-психологічної самоізоляції, пригнічення соціальної мобільності, нееквівалентної винагороди, несправедливої страти­фікації, насиль­ницької мобілізації, перетворення економіч­ного і політичного пану­вання в культурні переваги і т. д. Його зов­нішніми ознаками є наяв­ність класової захисної та апологетичної ідеології або ретроутопії, відносна байдужість до організації ефективного виробництва, особливо накопичень і вилучення. В економіці панівний-пригноблюючий клас ці­кавить передусім розподіл і споживання. У цьому ж напрямку він де­формує науку, техніку, культуру та освіту, використовуючи їх як засіб поширення владного панування, самовідтворення, культурно-освітніх фільтрів і перешкод для проникнення у свої ряди представників інших класів, символічного тиску чи ознак статусної зверхності.

Пригноблений-протестуючий клас свідомий свого інтересу, має представницькі та виконавські органи (групи тиску, інтересів, політичні партії і профспілкові організації, засоби масової ін форма­ції, інші організаційні та інтелектуальні ресурси). Його соціальною ба­зою є найбільш кваліфіковані прошарки робітничого класу, фер­мери, та частина середнього службового і технічного персоналу, бід­ніші прошарки культурно-ідеологічних праців­ників і т. д.

Пригноблений-уярмлений клас виникає, коли основна частина насе­лення люмпенізована, пауперизована, маргіналізована, поставлена в однаково бідне, безвладне і непрестижне становище. Він позбавлений можливості або не здатний на будь-яку колек­тивну самоорганізацію, вираз і захист власних інтересів, не має перспективного бачення свого становища. Для нього характерна пригнічена або роздратована ко­лективна психологія. Боротьба за звичайне соціальне виживання висна­жує його талант і сили, забирає весь вільний час, позбавляє надій та амбіцій. Йому не властиві домагання на більш високе становище, від­сутній проект індивідуального чи колективного майбутнього. Зануре­ність у повсякденність є способом існування даного класу. Представ­ники цього класу, у т. ч. молодь, демонструють відчужену соціальну апатію, комплекс неповноцінності або деструктивну агресію. Свій про­тест вони виявляють у вигляді різних форм абстентизму: відсутності, уникання. Вони характеризуються традиційною (інколи досить архаїч­ною) структурою культурного споживання, демонстративною, апатичною чи агресивною байдужістю до нав­чання, їм властива підо­зра до всіляких закликів, гасел, звернень, пропаганди, агітації. Спроби їх у чомусь переконати розглядаються як прагнення обманути, перехитрити, насиль­ницьки залучити до зайвих непотрібних речей. Усе це, з їх точки зору, – витівки ситих нероб. У їх словесних кліше домі­нує “вони”, “їх”, “їм”, які протистоять досить нечітко окресленому “ми”.

Співучасть соціальних інститутів у розвитку визначається істо­ричним акціоналізмом залежно від того, наскільки домінує в їх діяль­ності продуктивна функція. Кожна інституція реалізує її особливим чином. Держава є правовий гарант обраних ціннісних орієнтацій та здійсненої на їх основі громадянської злагоди. Сто­совно до вироб­ництва вона має забезпечити еквівалентний обмін, соціально скеровані накопичення і вилучення. Стосовно до гро­мадянського суспільства – за­безпечити непорушність соціаль­ного контракту (конституції, демокра­тії, системи права і судо­чинства). А також створити умови для спра­ведливої соціальної стратифікації, законного розв’язання соціальних конфліктів, добровільної со­ціальної мобілізації, меритократичного характеру вертикальної мобільності, владної підтримки обраної культурної моде­лі роз­витку. Школа покликана використати свій інституційний вплив для справедливої (за особистими обдаруваннями, а не соціальним по­ходженням) академічної селекції і накопичити цим необхідний резерв талантів. Сім’я – продовжити фізичну і соціальну (первинна соціалі­зація) репродукцію підростаючого покоління відповідно до потреб розвитку. Релігія – підтримати своїм авторитетом обрану перс­пективу і здійснити соціально-психологічну консолідацію сус­пільства.

Особливу роль у соціальному розвитку відіграють соціальні рухи (національний, робітничий, жіночий, молодіжний, екологічний, антирасистський та ін.). Вони є носіями нових цінностей чи опорою вже обраних орієнтацій. Масовість рухів є джерелом їх могутності і впли­ву. Суб’єктом рухів є завжди якимось чином знедолена група, клас, соціальний прошарок, нація, професія тощо. Тому він суперечливо по­єднує в собі протест і ствердження. Чим вужчою є соціальна основа руху, тим більше протест переважає над ствердженням. І навпаки: значні соціальні рухи є носіями насамперед конструктивної утопії. На пропагандистській фазі рух користується звичайно значною, але не чітко оформленою, під­тримкою. Тому його вплив більш широкий, аніж глибокий. Він діє на світогляд і колективну психіку, а не на мотива­ції та реальні дії. З часом ця підтримка отримує організаційне офор­млення: рух перетворюється в партію, спілку чи іншу соціальну орга­нізацію. Але при цьому розпочинається внутрішній розпад руху, особливо він посилюється у випадку перетворення ціннісних орі­єнтацій руху в офіційну ідеологію, приходу партії до державної влади та ін. Перетворення ціннісних орієнтацій руху в ідейно-психологічне підґрунтя всього інституційного порядку суспільства робить рух практично всесильним, а сам інституційний порядок – тоталітарним. Але в цьому ілюзорному всесиллі криється фактичне безсилля. Чим більше інституціалізуються орієнтації руху, тим більше із універ­сальних цінностей вони перетворюються в обмежені бюрократичні цілі, гасла і заклики стають інструментом норматив­ної регламентації, щирі переконання обертаються на примусовий тиск, харизматична аура ліде­рів зречевлюється у посадовій ієрархії контор, притягальні колись ідеї стають рутинною політичною риторикою чи звичайним ідеологічним дискурсом. Вихід із цієї суперечності – в продуктивному поєднанні стихійної соціальної активності з ефективною повсякденною роботою демократично контрольованих інституцій.

Подальший аналіз буде здійснено переважно на основі методології історичного акціоналізму. Останній зосереджений на дослідженні системи історичних дій, за допомогою яких сус­пільство розбудовує новий соціальний порядок всебічним (повна заміна соціального типу) або більш обмеженим чином. Необхід­ність використання саме даної методології викликається такими обставинами. Вона (методологія історичного акціоналізму) долає обмеженість функціоналізму (розвиток тут зводиться лише до стихійного адаптування елементів соціальної системи) і марксиз­му (розвиток тут зводиться лише до революційних перетворень насильницького характеру в інтересах особливого класу або його революційного аван­гарду). Така методологія і заснована на її використанні техно­логія соціального діяння передбачає включення у розвиток усіх соціальних груп і суб’єктів історичної творчості, а також його (розвитку) керований характер. Керованість є тут функцією від взаємного контролю всіх учасників соціальної взає­модії. Історичний акціоналізм націлений на дослідження передусім промислового суспільства у перехідній фазі його еволюції. Саме такою є історична ситуація сучасного українського суспільства. Подальший виклад тому можна вважати результатом порів­няльного дослідження історичного дос­віду передових промислово розвинених країн задля його можливого запозичення і творчого використання стосовно наших власних перспектив.