1.2. Народонаселення

Під демографічними факторами розуміють кіль­кість, густоту і внутрішню структурованість населення певної те­риторії, що впливає на перебіг і розвиток суспільних процесів. Звичайно, народона­селення значною мірою є наслідком соціальних явищ, таких як тип сім’ї, цінність і престиж репродуктивної діяль­ності, норми і традиції, економічне становище і політичне регулю­вання народ­жуваності. У той же час воно є передумовою соціальної еволюції. Тут особливо важливі обсяг і густота населення.

Кількість і густота населення взагалі є дуже значущими величинами. Тому на­ука завжди прагнула враховувати їх дію. Так, активізація біологічного життя шляхом простої чисельної концентра­ції заслуговує на увагу вже сама по собі. Її значення неймовірно зростає і для дослідження людського суспільства, де життя індивіда завж­ди протікало у певних спільнотах, а ізоляція вважається пока­ранням.

Для чіткості аналізу будемо розглядати демографічний чинник як незалежну величину, маючи на увазі, що мова зовсім не йде про першо­причину у її філософському розумінні. Спроби вважати народо­населення визначальним і єдиним чинником історичної еволюції мали місце в науці. Так, англійський економіст Мальтус висунув гіпоте­зу, що зростання населення та обсягу виробництва предметів споживання відбувається у різних пропорціях: першого – в геометричній, другого – в ариф­метичній прогресії. Якби його гіпотеза підтвердилася, то неминучими були б досить прикрі висновки. Об’єктивно такої чіткої законо­мірності не простежується, хоча є суспільства з дефіцитом або над­лишком населення. Та це є наслідком інших, конкретних причин і обста­вин.

Факт залежності людської спільноти від кількості її членів можна проілюструвати історичним матеріалом. Візьмемо для прикладу первісну общину. Така спільність надзвичайно однорідна в соціо­психологічному відношенні. У ній панує відчуття “ми”, а не “я”. Тут діє механічна солідарність (гуртування однакових). Частково саме з цієї причини первісна людина ще не відірвалась від пуповини своєї спільноти. У такому об’єднанні ще не­має розподілу праці, діє лише статево-вікова відмінність між людьми. Не сформо­вані і не окреслені соціальні структури з відповідними їм соціальними функціями. Соціокультурна ідентичність ґрунтується на основі спів­відношення з предками (культ предків) або на уособленні з певним біо­логічним видом (рід орла, тигра, лева, змії тощо). Сус­пільне відтворення панує над виробництвом нових суспільних відносин. В основу соціального управління і регуляції покладено звичай і тра­диції, які легітимізуються авторитетом волі предків. Общинна злагода тримається на первісній магії або міфічних переказах.

Демографічне зростання призводить до певних суперечностей між людиною і навколишнім оточенням: вичерпуються ресурси споживання, тваринний чи рослинний світ. Це змушує людський соціум вдатися до соціальних (переважно географічних) переміщень або до налагодження суто виробничих відносин з природою (нові знаряддя, організація праці). Суспільний розподіл праці зумовив землеробські та кочові племена. На певному етапі виникає розподіл на розумову і фізичну, управлінську і виконавську діяльність. Суспільство набуває якісно нових ознак.

Така залежність ще помітніша у промисловому суспільстві. З одного боку, інтенсивне графічне зростання, ущільнюючи гео­політичний простір і ускладнюючи проблему виживання, активізує науково-технічний і виробничий прогрес. З іншого – створює умови для збільшення населення. На початку нової ери все населення землі складало близько 1 млн. чоло­вік. 1700 року воно збільшилося до 400 млн.; 860 р. – 1 млрд. 250 млн.; 1920 р. – 1 млрд. 800 млн.; 1950 р. – 2 млрд. 200 млн.; 1958 р. – 2 млрд. 800 млн.; 1975 р. – 4 млрд. чол. 2000 року передбачається 6 млрд.; 2559 року одна людина буде прожи­вати на 1 м² землі. Щороку населення землі збільшується на 40–50 млн. чоловік.

Щоправда, є одна, ще не зовсім виразна тенденція, яка може внести свої корективи. У промислово і соціополітично розвинених країнах спостерігається суттєве падіння народжуваності. Але кіль­кість населення якоюсь мірою належною охороною материнства і дитинства, порівняно високим рівнем матеріального споживання і ре­ального соціального благополуччя в цілому стабільна. Найвищий приріст населення сьогодні спостерігається в країнах, що розвиваються, будучи наслідком двох чинників: традицій­них матримоніальних орієнтацій і відносного покращання матеріального становища та медичного забезпечення.

Обсяг населення і його густота самі по собі є відносним чинником історичного поступу. Більшого значення набуває якісний склад населення:

– вікова структура, особливо обсяг дієздатної його частини; культурна, освітня і професійна підготовка;

– рівень мотива­цій, особливо трудових ;

– законослухняність і соціальна дисципліна; правосвідомість і здатність до самоорганізації, особливо у невизначених і екстре­мальних ситуаціях. Соціальний розвиток розпочинається з виз­начення історичної перспективи і здатності діяти відповідно до колективного вибору. З цього погляду особливого значення набувають ціннісні орієнтації основної маси населення, його готовність підпорядкувати свою діяльність і весь спосіб життя історичній необхідності. Люди ведуть себе не як аб­страктна маса населення, а як сукупність соціальних суб’єктів, зорієнто­ваних власними і колективними інтересами, особливим баченням істо­ричної перспективи.

В Україні за попереднім переписом 12 січня 1989 р. нарахо­вувалося 51,7 млн. чоловік. З 1959 по 1989 рр. зростання населення відбувалося так: 1959 – 41,9 млн.; 1970 – 47,1 млн.; 1979 – 49,8 млн.; 1989 – 51,7 млн. (Народное хозяйство Украинской ССР в 1988 году. – К.: Техника, 1989. – С. 91). Очевидною є позитивна динаміка. Але останнім часом темпи зростання дещо уповіль­нилися, а в окремих випадках спостерігається спад (пе­реважання смертності над народжуваністю). Випадковість це чи стійка тен­денція – говорити рано, але, безумовно, тривожний сигнал. Спад народжуваності, а особливо переважання смертнос­ті над народ­жуваністю, є однією з ознак соціальної кризи.

Зростання чи зменшення населення залежить від співвідно­шення народжуваності і смертності. Допромислові суспільства (а в сучас­них умовах – країни, що розвиваються), звичайно, досягають приросту на­селення шляхом інтенсивної народжуваності. Частково ця культурна традиція бере свої витоки ще в первісних і арха­їчних епохах, де ак­тивна репродукція населення була основним гарантом соціального вижи­вання. у деяких сучасних країнах застосовуються різні форми контролю демографічної активності: державне планування, морально-психологічні, відповідна пропаганда і культурно-ціннісна переорієнтація, ви­користання медичних заходів. Такий контроль спрямова­ний як на обмеження, так і на збільшення народжуваності. Це зумов­лено конкретними соціально-економічними умовами, політичною стратегією і культурно-ціннісними орієнтаціями даного суспільства. Най­оптимальнішим для промислово розвинених країн вважається при­ріст населення до 25 % на 1 тис. населення, (2-3 дитини в сім’ї). Найефективнішими засобами контролю за народжуваністю володіють держава і церква. У міжнародній практиці відомі ви­падки, коли їх заходи призводили до бажаних наслідків. Так, у католиків демографічна продуктивність, як правило, вища, ніж у протестантів. Завдяки державному сприянню у Німеччині і Франції було досяг­нуто помітного приросту населення. Але історії відомі й зов­сім інші приклади. Так, в Японії після державного втручання замість передбачуваного зростання відбулося помітне зниження народ­жуваності.

Звичайно, найвагомішим чинником впливу на зростання чи спад на­роджуваності є економічний. Мальтус, пов’язавши народжуваність і ма­теріальне благополуччя, мав деякі підстави. Інша справа, виявити реальне співвідношення. Робоча група Міжнародного центру розвитку у 1959 році спеціально досліджувала цю проблему. На той час світовий індекс зростання людської популяції складав 1,67 %; виробництво продук­тів споживання збільшувалося у середньому від 1,7 до 2 % на рік. Отже, обидві величини перебували в досить відносній рівновазі з незначним позитивним індексом виробництва. Але це загальносвітове співвідношення модифікується стосовно конкретних територій.

Його необхідно конкретизувати відповідно до регіонів, до груп країн та ін. У розвинених країнах виро­бництво товарів споживання переважає над зростанням народонаселення, проте у малорозвинених країнах воно явно відстає (до речі, в Україні зберігається не­стійка рівновага, але помітне зниження народжуваності за останні роки ще має стати предметом спеціального аналізу). Що стосується країн, які розвиваються, то для цього є різні причини:

– перетворення цих країн на додаток промислово розвинених регіонів; демографічний консерва­тизм населення та елітарних класово-кастових структур;

– неефективне державне та адміністративне управління; від­сутність накопичень, зао­щаджень та інвестицій;

– магіко-релігійний і традиціоналістський мен­талітет основної маси населення.

Взаємозумовленість густоти населення і загального соціо­культурного розвитку має конкретні прояви: чим рідше розселення людей, тим вірогідніша колективна власність, зокрема на землю. Однак це лише загальна схема, характерна переважно для Європи (зі Сходу на Захід). Досвід Китаю показує, що зростання кількості населення (до соціалістичної революції) призводило до подрібнення зе­мельних ділянок. Все це свід­чить на користь того, що соціо­природні чинники не є визначальними для суспільних процесів. Питання про вплив демо­графічного зростання на економічний розвиток розглядається з кількох точок зору. Вже йшлося про негативний характер такого впли­ву з погляду Мальтуса. Є й протилежна точка зору: високий рівень економіки залежить від кількості, переважно від густоти населення. Але й вона не має прямого практичного підтвердження. Найпоширенішою в соціології вважається концепція оптималь­ного співвідношення. К. Маркс, зокрема, обґрунтував закон наро­донаселення. Сутність його полягає у прямо пропорційній залежності зростання народонаселення від способу виробництва. Згідно з його твердженням, кожен історич­ний період має власний закон народонасе­лення. Інші соціологи додають, що кожній кон­кретній історичній ситуації відповідає свій оптимум населення. Це зовні нагадує Марксову формулу. Однак, це не зовсім так, оскільки історична ситуація, крім промислового чинника, включає і географічне середовище (клімат, флора, фауна, характер земної кори, водні ре­сурси та ін.), техніч­ний рівень, культурно-ціннісні орієнтації, звичаї, традиції, державна політика і т. д. З цими твердженнями можна погодитися, але з деякою поправкою. Краще вести мову про опти­мальне співвід­ношення ритму зростання народонаселення з ритмом за­гальної історичної еволюції даного конкретного суспільства.

Надмірна густота населення викликає і додатко­ві ефекти, зокрема, еміграцію (масову й організовану, як, наприк­лад, грецька колонізація навколишніх земель; індивідуальну і не­організовану – на зразок польської, ісландської чи української еміграції у США і Канаду) і територіальні загарбання. Останнє, щоправда, може зумовлюватися й іншими причинами: мілітаристським духом населення чи особливостями зовнішньої політики держави, кочовим способом життя, що потребує все нових земель, еко­номічними причинами, військово-технічними перевагами над сусідами.

Отже, демографічний фактор певною мірою впливає на соціаль­ну організацію суспільного життя та спосіб можливих соціальних перетворень. Але його дія не носить безпосереднього і автома­тичного характеру, опосередковуючись соціальною структурою суспільства, ефективністю його соціальних організації і функційною надійністю соціальних інститутів.