2.2. Техніка

Цей термін походить від грецького “технос”, що в перекладі оз­начає мистецтво, вміння, майстерність. У соціологічному аспекті техніку можна визначити як сукупність штучних органів (інстру­ментів, знарядь, апаратів, механізмів, місткостей, транспортних засо­бів, спеціальних приміщень, лабораторій, засобів зв’язку і комунікацій, машин та ін.), призначених для посилення ефективності людської діяльності. Її можна розглядати і як посередника у стосунках людей з природою та між собою. У такому разі можна говорити про техніку люд­ських відносин, соціального контролю, згуртування, координації, коо­перації, організації дій. Все це – соціальна техніка, техніка соці­альної взаємодії. Вона є алгоритмі­зацією, кристалізацією людських взаємин: звичай, норма, правило, принцип, традиція. Найвищою формою соціальної техніки є соціаль­на технологія як організована і доцільна сукупність колективних дій.

Найбільш звичне вживання поняття техніки щодо сфери матеріаль­ного виробництва можна класифікувати наступним чином: власне виробнича техніка (засоби виробництва, предмети, знаряддя та умови праці), транспорт і зв’язок, комерція і сфера послуг, мілітарна техніка, науково-дослідна техніка, технічні засоби нав­чання і виховання, техніка культурного виробництва і споживання, побутова і дозвіллєва техніка, техніка засобів інформації, техніка сфери управ­ління і т. д. Є сенс розрізняти пасивні та активні різновиди техніки. До першого належать виробничі приміщення, транспортні комунікації (залізниці, канали, мости, гідромеліо­ративні споруди), засоби зв’язку (телефон, радіо, телекс). Активна техніка складається із знарядь та інструментів праці, допоміжних засобів розумової та управлінської праці, виробничих машин, ін­струментів і апаратів, за­собів посилення фізичної життєдіяльності людини (окуляри, слухові апарати, підслуховуючі пристрої тощо).

У вітчизняній літературі поширене розуміння техніки як сукуп­ності засобів праці в системі суспільного виробництва. Але таке тлу­мачення техніки дещо звужує її зміст, оскільки поняття “засоби” і “техні­ка” не є тотожними. Засобами праці можуть бути домашні твари­ни, земля, органи тіла і навіть весь організм тру­дівника. Окрім то­го, мастила всіх видів є засобом праці, але їх важко назвати техні­кою. З іншого боку, воєнна, побутова та інші види техніки не є засобами праці (виробництва).

Техніка є в першу чергу посередником між людиною і природою. Тому найбільш адекватним її застосуванням є сфера виробництва, про­цес праці. Якісні пере­втілення техніки обумовлені зміною матеріалу і будови знаряддя пра­ці. Історичні типи техніки залежали від зміни матеріалу: каменю на бронзу, бронзи на залізо. Історики розрізняють кам’яний, бронзовий і залізний вік. Структура знаряддя праці тут відносно не змінювалася.

Технологічний спосіб виробництва був ручним. Людина ви­ступала тим енергетичним джерелом, яке приводило в рух знаряддя виробництва. Продуктивність же праці залежала від її вправності, фізичної сили, осо­бистої майстерності і мотивації. Основою соціальної організації пра­ці був принцип механічного додавання чи сумування сил. З технічно­го боку її можна визна­чити як просту кооперацію.

Широко вживалася рабська і кріпацька праця. Своєї вищої форми ручне виробництво досягає у міських ремісників, що обу­мовлено вдоско­наленням ручних знарядь і позитивною трудовою мотивацією: в основі визнання і винагороди праці лежала особиста майстерність, фізична вправність і естетичний смак. Але посту­пово фізична сила людини замі­нюється енергією приручених тварин, вітру і води (вітрові та водяні млини), хоч якісних змін у ручному виробництві ще не відбуваєть­ся. Енергія приручених тварин має свої природні обмеження, а енергія води і вітру використовувалась у дуже вузькому спектрі трудових операцій.

У кінці XVIII – на початку XIX ст. відбувається перша промисло­ва революція. Її основою є перетворення знарядь праці: машина виті­сняє ручний інструмент, тобто широко застосовуються сили природи, а, отже, є потреба у систематичному розвитку природознавства. У системі машинного виробництва людина лише доповнює машину своїми органами праці, стає елементом машинної технології. Виробництво механізуєть­ся, а відчуження людської праці набуває форми технологічного відчуження. Зростає залежність людини від знаряддя праці – машини при одночасному збідненні самого трудового процесу і розщепленні його на найпростіші операції дуже часто позбавлені очевидного і безпо­середньо зрозумілого смислу і призначення.

Еволюція праці промислового робітника проходить наступні фази: професіоналізація (закріплення за конкретними галузями виробницт­ва), техні­зація (насичення виробництва машинами та їх системами, які склада­ють цілісний процес виробництва), програ­мування (наявність загаль­ного плану роботи, де техніка і робіт­ник є лише його абстрактними виконавськими елементами). Від однієї системи праці до іншої зрос­тає значення не особи робітника, а виробничої організації. Спочатку складається безпо­середня адміністративно-технічна організація вико­навської праці (тейлоризм). Пізніше попередньо готуються технологічні програми і відповідні їм рішення, команди і розпорядження, які керують самою адміні­стративно-технічною ланкою виробництва. Пара­лельно суттєво змінюються принципи формування і визначення професій­ної кваліфікації в напрямі від виконавської майстерності до вправ­ності в організації, керівництві та управлінні. Змінюються орієнтації промисловості: від виробництва товарів до пропозицій послуг. На розвинутій фазі машинного виробництва виникає потреба у нако­пиченні суспільних багатств і вилученні з них задля подаль­шого вдосконалення основних ресурсів розвитку: культури, науки, освіти.

Третій, якісно новий, стан у розвитку техніки спричиняється авто­матизацією виробництва. Автомат принципово відрізняється від меха­нічної машини. Він реалізує своє призначення без прямої (безпосе­редньої) участі працівника. Сукупний робочий механізм перетворюєть­ся в однорідний – технічний – на основі єдиного алгоритму взаємодії. Трудівник звільняється від безпосередньої участі у технологічному процесі, стає “поруч” з ним. Домінують ті стадії технологічного циклу, які раніше були допоміжними: передвиробнича і післявиробнича стадія (виготовлення автоматичних засобів праці, підготовка техно­логічних програм, контроль, регулювання, налагодження). Автомат, на відміну від машини, функціонує передусім на основі інформації, а не енергії. Саме ж виробництво стає предметом контролю і регуляції автоматичних систем. Автоматизовані системи є технічною основою для створення са­морегульованих технологій. Спочатку на рівні окремих ділянок вироб­ництва, потім – окремих підприємств, а у перспективі – на рівні єдино­го саморегульованого виробництва в цілому. На цій підставі ряд до­слідників вважає, що автомат остаточно витіснить людину із безпосе­реднього виробництва у сферу передвиробничу і післявиробничу. Фак­тично це означало б знищення фізичної праці, її фабрично-заводського варіанту. Скільки тут точного наукового прогнозу, а скільки безпід­ставних утопічних сподівань, поки що судити рано. Але зовсім пере­креслювати таку перспективу було б недоречним.

Науково-технічний прогрес відбувається не лише шляхом створення якісно нових знарядь праці. Слід брати до уваги і якісні перетворен­ня предмета праці. Промислова обробка охоплює все нові і нові речо­вини, які людина знаходить у незнаних місцях: глибоко під землею, на дні морів і океанів, інших важко доступ­них місцях. Одночасно речовина природи трансформується у робочу речовину, технологічний процес. На її основі людина використовує штучні фізико-хімічні про­цеси. Такі технологічно насичені процеси можуть бути механічними, фізичними (макро- і мікрофізичними), хімічними, біологічними (як біофізич­ними, так і біохімічними). Сьогодні найпоширенішою є хімічна технологія. Але вона має свої обмеження, насамперед з точки зору екологіч­них вимог. Тому є виправданими сподівання, що майбутнє – за біотехнологією як екологічно чисте виробництво. Щоправда, перші практич­ні кроки у цьому напрямі виявили цілком реальні труднощі. Залишки біологічної технології можуть стати ще більш небезпечними, бо вони впливають на генотип людини та інші досить інтимні фізіологічні про­цеси. Отож, передбачають від­повідальний підхід до їх теоретичної роз­робки і практичного застосування.

Важливим показником технічного розвитку є енергетичний потенці­ал. У його розвитку було кілька якісно нових етапів: пере­хід до за­стосування енергії приручених тварин, сили вітру і води; до механіч­ної, фізичної та хімічної енергії. Революційне значення мало відкрит­тя електричної енергії. Вона здатна перетворюватись у всі інші види енергії і походити від них. Тому її можна обрати за зразок всезагального енергетичного обмінного еквівалента. На цій основі стає можливим створення досить могутнього енерге­тичного потен­ціалу, накопичення його, утримання в потенційному стані, передачі на будь-які відстані. Довгий час покладалися надії на сприятливі перс­пективи у цьому напрямі на розвиток атомної енергетики. Але аварія на Чорнобильській АЕС та інших станціях призвела до переоцінки її значення. Стало очевидним, що перехід до могутніх енергій повинен супровод­жуватися таким же ростом технологічної дисципліни і соціаль­но-політичної відповідальності керівних і управлінських структур.

Розвиток військової техніки відбувається паралельно з виробничою. Іноді нові знаряддя виробництва безпосередньо впливають на мілітарну справу. Інколи й навпаки: спочатку розподіляються нові зна­ряддя знищення, і лише потім на їх основі вдосконалюються знаряддя трудової діяльності. В цілому ж, це найбільш пов’язані і взаємоза­лежні види технічного прогресу, про що свідчать досить чіткі паралелі.

Військове застосування ядерної енергії найкраще свідчить про паралельний шлях використання наукових здобутків у мілі­тарних і мирних цілях. Технічний аспект проблеми тут полягає у мірі контролю людини за розвитком енергетичного процесу. Подібне можна сказати і щодо використання транспортних засобів, зв’язку, автомати­зованого управління.

Як засіб, техніка справляє суттєвий вплив на культурний розви­ток. Це, насамперед, комунікативні ресурси. Художнє та естетичне осво­єння дійсності оновлюється з кожним відкриттям нової техніки зобра­ження, передачі образу, втілення задуму у певному матеріалі залежить від спосо­бів самовиразу, повідомлення і розуміння. Нові матеріали, фарби, об­робка каменю, виготовлення полотна, сценічна техніка і т. ін. теж сут­тєво зачіпають цей процес. Особливо помітні зрушення з відкриттям нових засобів комунікації. Канадський соціолог Р. Мак Льюен, зокрема, вважає, що основою культурних революцій є відкриття нових технічних засобів спілкування. Тому весь культурний процес, на його думку, складався з трьох основних періодів: усна (вербальна), письмова й аудіовізуальна культура. В основі першої фази лежить усна мова, без­посередній особистий контекст, колективна творчість на основі спільного виробництва і засвоєння культурної продукції. Це народна культура або фольклор. Тут немає художника та публіки. Всі людські спільноти одночасно є виробниками і спо­живачами. Продукти такої спів­творчості колективні та анонімні. Стосунки учасників культурної взає­модії ще не опосередковані ринком, товарно-грошовими відносинами. Продукт творчості безпо­середньо відбиває колективний досвід; він зрозумілий, психологічно достовірний і не потребує тлумачів, пере­кладачів, критиків, комен­таторів. Ще не сформувалося статусне вироб­ництво і споживання, за умов якого культура використовується як за­сіб соціального просування чи знак підтвердження здобутої соціальної позиції.

Суттєвих змін соціокультурний процес зазнає з відкриттям пись­ма. Тепер культурний продукт може зберігатися не лише в колективній пам’яті, а і в знакових системах. Його можна відірвати і нав’язати людині. Культурою можна оволодіти, опанувати, керувати. Так сформувалися технічні передумови елітарної культури. Панівна соціальна група монопольно володіє і розпоряджається нею. Пи­семність персоніфікує ко­лективну співтворчість, індиві­дуалізує її. Виникають професіонали, які виробляють свій продукт на ринок, працюють за гроші, соціальне схвалення, престиж і владу. Здійснити конверсію свого таланту на соціальний статус найпростіше, пра­цюючи на потребу панівної верхівки. Адже в її розпорядженні гроші, владні важелі, інші форми соціального схвалення. У таких умовах формуються дві різні культури, кожна з яких має свого творця, спосіб творчої діяльності і споживання (ви­знання). Куль­тура панівної верхівки стає панівною культурою вузькокласового чи вузькопрошаркового призначення. Основна маса народу відчу­жена від цієї культури, бо її споживання потребує грамотності, попереднього навчання і виховання.

Елітарна культура набуває рис влади особливого роду. На її основі панівна верхівка самоізолюється, дистанціюється, створює фільтри і перешкоди для проникнення у свій соціальний простір. Технічно така культура є більш довершеною, що служить підставою для знецінення народної культури та її персональних носіїв. На цій основі підсилюються амбіції та домагання одних і принижуються та знецінюються прагнення і позиції інших соціальних груп.

Поява аудіовізуальної техніки, за Мак Льюеном, складає точку іс­торичного перевороту в культурі. Вона оперує образами, картинами і символами, які доступні і зрозумілі основній масі населення. Соці­альна комунікація знову набуває масового характеру, але вже на іншій основі: не в обмеженій людській спільноті, а в межах усього людст­ва. Світ нагадує “вселенський хутір”, оскільки в ньому спілкуються всі з усіма. Людство тепер може безпо­середньо спостерігати, пережи­вати та оцінювати події у різних куточках землі. В умовах масової культури з’являються реальні підстави для співвиробництва і спів­творчості. Зникає особливе значення елітних взірців культури, знову зростає значення громад­ської думки, колективних оцінок, стереотипів масової свідомості. Долається культурне відчуження, суперечності між творцем і спо­живачем, розуміння та оцінки. Аудіовізуальні засоби тиражують культурну продукцію у будь-яких розмірах. Отже, виходять поза межі ринку і товарно-грошових відносин. Масова школа творить масового споживача. Іншими словами, людство ніби повертається до фольк­лорної культури, але на основі тех­нічних здобутків су­часної цивілізації.

Техніка і суспільство настільки взаємопов’язані, що в цілому можна говорити про соціотехнічну структуру як особливий надор­ганічний світ, її систему чи сферу. Серед соціальних мислителів останнім часом з’явився ряд концепцій, в який віддзеркалюється і осмислюється цей феномен. Відома, зокрема, теорія ноосфери вітчизняного дослідни­ка В.І. Вернадського. Він був одним із фундаторів концепції антропокосмізму, де стверджується, що в майбутньому природна, природно-космічна і соціокультурна сфери утворять гармонійне ціле. Приблизно в такому ж напрямі, але з явним теологічним забарвленням міркував відомий французький філософ і антрополог Тейяр де Шарден.

Зрозуміло, що соціологія не може розглядати цей предмет на рівні філософських абстракцій, оскільки позбавляється можливості емпіричної та експериментальної перевірки своїх тверджень і висновків. Проте на один бік соціотехнічної системи суспільства слід звернути увагу. Зважимо на те, що техніка є не лише засобом чи джерелом матеріально­го виробництва. Вона функціонує також у відтворенні і створенні сус­пільних відносин, які мають автономні аспекти. У матеріальному ви­робництві люди відтворюють своє відношення і до природи, й між со­бою: місце на виробництві (соціопрофесійний аспект), відносини власності, участь в обміні і розподілі, форми споживання і структуру потреб, ставлення до мети виробництва, а через нього – співучасть у соціотворчому процесі.

Розвиток матеріального виробництва, особливо в сучасному промисловому суспільстві, залежить від рівня техніки і технології. Це впливає на рівень накопичень та вилучень необхід­них для формування ресурсів розвитку. Матеріальне виробництво разом з тим продукує вільний час як простір для особистого і колек­тивного прогресу (при відповідному, звичайно, його культурному та освітньому насиченні). Окрім того, люди постійно вдоскона­люють техніку регуляції і контролю над відтворенням і творенням своїх власних відносин. Тра­диції, звичаї, норми моралі і права, цінності – одним словом, будь-які форми нормування і стерео­типізації спілкування і стосунків можна розглядати як техніку, призначену для підвищення їх доцільності, довершеності, ефек­тивності. Чим розвиненіша “техніка” людських відносин і діянь, тим менше ресурсів потрібно для їх відтворення. А більше енергії і часу залишається для суто соціотворчої діяльності. У кінцевому результаті все це узагальнюється в техніці соціального управ­ління.

Основою соціального управління є використання наявної інформа­ції задля узгодження індивідуальної чи колективної взаємодії людей. Ефективність управління залежить від двох факторів: технічного і соціального. Рівень першого ґрунтується на якості технічних засобів отримання, збереження, обробки і використання інформації. В їх роз­витку було ряд якісних стрибків. Першим була поява письма. Письмові повідомлення надавали державним діям чіткості, стандартності, усу­вали суб’єктивність. Саме тому виникнення писемності і бюрократії значною мірою пов’язані між собою. Остання передбачає знеособлення спілкування, функ­ційність відносин, ієрархію рівнів, у т. ч. і рівнів інформаційних структур. Бюрократію слід розглядати як свого роду соціотехніку – соціальну машину для здобуття, збере­ження та управлінського використання інформації. Вона передбачає пев­ну технічну ор­ганізацію праці, розподіл функцій (розмежування вико­нання і догляду), формує схему руху інформації, способи її збереження, обробки і використання. З появою бюрократії змінюються всі види соціального управління: виробничо-господарського, держав­ного, культурно-ідеологічного. Їх ефективність прямо пропорційна бюрократизованості: чіткішим стає розподіл функцій, рух ін фор­мації, прийняття і виконання рішень. Отже, бюрократизація, є способом раціоналізації і роботи соціальних організацій, через які в основному йде соціотворчий процес.

Організація є насамперед системою засо­бів, користуючись якою, володар прагне реалізувати свою мету. Система засобів міс­тить матеріальні і людські ресурси. Їх сукупність також можна назвати соціотехнікою. Вона працює за умов наявності підготовлених людей, їх розташування і використання з урахуванням індивідуальних чи групових можливостей, стимулювання (матеріальна, моральна і соціальна вина­города – статус і престиж), контролю та ідейно-психологічної мобі­лізації. Це те, що в звичайному вжитку зветься кадрами. Потреба у технічних засобах обумовлена характером організації. Для виробничих структур – це знаряддя праці, обміну і розподілу, включаючи збережен­ня, складування і транспортування товарних мас. Для політичних орга­нізацій – це засоби соціальної комунікації, пропаганди та агітації. Власне управлінські структури мають особливу потребу в інструментах добування, збереження, переробки і використання інформації, бо ос­тання є основою їх діяльності. У загальному ж вигляді раціональність організації полягає в узгодженості між поставленою метою і викорис­таними засобами.

Негативний аспект бюрократії виявляється тоді, коли тех­нічна організація діяльності стає самоціллю, тобто коли втрачається мета, а засоби функціонують лише для задоволення внутрішніх потреб членів організацій. Тому компетенція кадрів втрачає сенс. Падає роль і технічної озброє­ності організації, яка використову­ється у вузько егоїстичних інтере­сах. І навпаки, чим важливішою є мета діяльності організації, тим активнішою є співучасть кожного її члена в колективних діях, тим більше значення персонального проекту кожного окремого учасника, ширша індивідуальна і колективна ініціатива, ефективніша технологічна ор­ганізація спільних зусиль, дієвіша система санкцій (винагорода, по­карання, контроль), кращий соціально-психо­логічний клімат, людські стосунки і групова згуртованість. Така організація розуміє себе не як інструмент чужого діяння, а як суб’єкт розвитку. Зі сказаного ви­пливає, що організацію слід розглядати як особливу соціотехніку або ресурс розвитку, її соціотворчий потенціал визна­чається мірою раці­ональності. Задля підвищення своєї соціотворчої могутності організа­ція виробляє досить розгалужену технологію соціального діяння. Вона спрямована до інтеграції (асиміляції в ко­лектив окремих індивідів чи міжіндивідних угрупувань), подолання розбіжності індивідуального і колективно­го, створення робочого психологічного клімату (“духу” організації), ідейно-психологічного згуртуван­ня.

Тут багато чого залежить від керівного ядра організації: влас­ної компетентності керівних кадрів, їх ангажованості щодо цілей, технічної озброєності дій і вміння реалізувати можливості технічної організації. Рівень керівництва вимірюється характером ініціативи (діяльне втілення цілей організації і спосіб здійснюваної інтеграції (орга­нізації учасників для ефективного спільного використання наявних ре­сурсів відповідно до обраних цілей). Проблема, однак, полягає в тому, що цілі організації часто нечітко окреслені з об’єктивних чи суб’єктивних причин (невміння, неро­зуміння, небажання). Отже, в реальній дійсності керівництво як система соціотехнічної діяльності часто далеке від нормативного взірця або ідеалу. Збочення тут вирос­тають на основі зневажання цілей і акцентації виключно на засобах діяння. Вони мають такі різновиди: формалізм (акцент на усталених діяннях і ритуалах, застосування переважно владного командування і безпосереднього фізичного примусу); утилітаризм (орієнтація пере­важно на індивідуальну чи групову винагороду, ототожнення зовнішньо­го примусу і стимулювання), координація (передбачає певну узгод­женість зовнішнього примусу, стимуляції, винагороди, справедливого по­садового просування, виключно функційну ієрархію статусів, ролей і престижу). Вищим у відношенні до цінностей розвитку є демокра­тичне управління. Всі попередні типи діють тут як під­порядковані мо­менти. На передній план висувається обрана мета. Керівні кадри (лі­дери організації) здійснюють владний вплив на основі власних якостей, міри особистого втілення цін­ностей (мети) розвит­ку. З цих же причин технологія групового діяння підпорядковується перспективі.

Відповідно до технології управління організації класифікуються наступним чином:

– примусові (характеризуються байдужістю до колективної мети та індивідуальних проектів, застосовують лише владний тиск і контроль щодо людських і матеріальних ресурсів);

– інструментальні (до засобів тиску і контролю додається винагоро­да – стимуляція як засіб владної маніпуляції, діяння на мотив поведінки);

– інтегративні (додаються орієнтири на соціально-психологічне згуртування, впроваджується технологія “людських” сто­сунків);

– представницькі (організація розглядає себе як носія особливих інтересів, цінностей і мети, у відповідності з якими формується вся технологія управління і колективного діяння. Найчастіше це політична партія, громадсько-політичний рух, профспілка, громадська організація, група тиску та ін.).

Суспільство як велика соціальна організація (діяльна со­ціальна система) уособлює властивості особливих соціальних організацій. Звичайно, всі описані вище моделі тут отримують відповідні зміни. Ціннісні орієнтації глобального суспільства досить розпливчасті і невизначені. Соціальний консенсус, як правило, базується на визна­ченні його необхідності, а не на чітко окреслених цінностях, що визнають усі суб’єкти міжгрупової взаємодії. Ще в меншій мірі визначена його мета. І хоча матеріальні і людські ресурси гло­бального суспільства могутні, їх узгодження з метою досить формаль­не. Пошуки нових шляхів тут ведуться в основному у політичному та ідеоло­гічному дискурсі панівної еліти, який є внутрішньо суперечливим, нестабільним, рухливим, ніде спеціально не фіксованим у вигляді особливого документа, контракту чи іншої формально-правової домовле­ності. Тому раціональність функціонування глобального суспільства (соціальної системи) визначити дуже важко, особливо з опера­ціонального боку. Проте якісні критерії запропонувати можна. Визначеність мети буде кращою, якщо є позитивна приваблива футуротопія (культурна модель майбутнього), яку під­тримують більшість членів даного суспільства. Її привабливість знижується в та­кій послідовності: якщо замість футуротопії пропонується ретроутопія; замість утопії – класова чи національно-революційна ідеологія і замість останньої – апологетична ідеологія; коли на місці ідеології в суспільстві панує споживацька або пасивно-захисна колективна психо­логія.

Визначити матеріальні та людські ресурси як засоби досягнення мети глобального суспільства порівняно легше. Виробничі ресурси опо­середковуються валовим національним продуктом, чистим прибутком, ви­робництвом основних товарних мас або їх грошо­вого еквівалента на ду­шу населення, продуктивність чинників виробництва, що в кінцевому рахунку виявляється у економії необхідного або наявного вільного часу. Матеріальні виробничі ресурси можна визначи­ти рівнем технології, особливо її аван­гардних галузей, та технічною організацією праці. Матеріальні ресурси у політичній сфері є похідними від засобів владного примусу і контролю. Безпосередньо це проявляється в технічній озброєності внутрішніх і зовнішніх мілітарних структур, діючого судочинства і пенітенціарної (карної) системи, а також законо­давчих і виконавчих органів. Технічна могутність куль­тури та ідеології залежить від розвитку засобів масових комунікацій.

Людські ресурси соціальної системи (глобального суспільства) визначити соціологічним чи­ном, тобто подати у вигляді певних соціальних показників, важче. Сто­совно промисловості – це міра освіченості сукупного виробника. Для сучасних розвинених країн нормою є повна середня школа для ро­бітників і вища – для управлінського персоналу та ІТР. У чисельному вигляді це означає, що не менше 90 % сукупного населення мають за­кінчити повну середню школу і близько 30 % – вищу. Людські ресурси в політичній сфері найкраще виявити через кількість політичних партій, їх реальну громадську підтримку, вплив і соціополітичну могутність. Політична ангажованість і компетентність основної маси населення зовні фіксується через суб’єктну структурованість громадянського суспільства – наявність політичних партій і рухів. Ціннісні орієнтації суспільства зречевлюються в культурно-ідеологічному символізмі. Міра ангажованості даного суспільства в перспективні ціннісної орієнтації узгоджу­ється з інтенсивністю і якістю куль­турного виробництва і споживання.

Вищезгадана невизначеність ціннісних орієнтацій суспільства, їх внутрішня класова, міжетнічна, стратна, соціопрофесійна та інші суперечності призводять до того, що в основі соціального управлін­ня традиційно переважають примусові, інструментальні та насильниць­ко-інтегративні принципи і методи. Представницькі організації вини­кають лише в економічно процвітаючому, правовому і демократичному суспільстві. Вони, як правило, мають захисний, отже, опозиційний до влади характер. Продуктивне розв’язання цього конфлікту залежить від її (влади) соціотехнічних можли­востей, тобто від того, наскільки в даному суспільстві контролюється розвиненою владою виробнича, мілітарна, обмінно-розподільча, комунікатив­на та ін. види техніки. А також від того, наскільки структура протестних дій здатна до ефективного використання наявних соціотехнічних ресурсів у межах законів і моралі даного суспільства.