Глава 1. Поняття соціального розвитку і його передумови

Загальний зміст категорії “розвиток” – незворотна, спрямова­на, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, тоді як звичайні зміни характеризуються зворотністю, циклічністю, відтво­рюваністю. Часто зміни бувають випадковими, безсис­темними, поодинокими, що свідчить про відсутність закономір­ності. Якщо зміни не мають спрямованого характеру, то це показник відсутності попередньо на­копичених передумов. Тому такі процеси позбавлені внутрішнього взаємозв’язку, властивого саме розвиткові. Отже, під розвитком розуміється процес виник­нення нового стану об’єкта, якісного перетворення його будови чи структури. Іноді під розвитком розуміють якісну зміну основи існування об’єкта – перетворення світоглядної основи свідомості (Г. Гегель, І. Кант) або способу виробництва (К. Маркс).

Сутнісною ознакою розвитку є час. Залежно від інтерпретації ча­су розуміється й поняття розвитку. Античні мислителі тлума­чили час як циклічний процес, тому й розвиток постає у них як вічний кругообіг, де вихідна і кінцева точки збігаються. Христи­янський світогляд стверд­жував ідею лінійного спряму­вання часу, тому історія подається ним як рух від вихідного начала до кінцевої мети. Вперше завершену всебічну концепцію розвитку запропонував Гегель. Його теорія поєднує античну ідею ци­клічності і христи­янську ідею лінійної спрямованості часу. Розвиток тут розуміється як повернення до висхідної точки, але не буквальне її повторення, а з набуттям відповідного позитивного досвіду. Марксизм, що вважає себе теоретичним спадкоємцем гегелівської діалектики, розуміє розвиток як універсальну властивість матерії і водночас як визначальний принцип її пояснення. Джерелом розвитку утверд­жується боротьба проти­лежних начал, яка модифікується стосовно форм існування матерії (у суспільстві – це класова бо­ротьба); механізм розвит­ку вбачається у кількісних і якісних змінах, а напрям – у подвійному запереченні.

Щодо суспільства, категорія розвитку конкретизується у понятті “історичний прогрес”, однак соціологи розуміли його по-різному. На думку О. Конта (“Курс позитивної філософії”), поступ – це постій­не гармонійне вдосконалення різних сторін людської природи відповід­но до законів еволюції. Маркс і марксизм у цілому розглядають прогрес як поступальну зміну суспільно-економічних формацій у результаті соціальних революцій. Токвіль вбачає в історичному процесі вдале поєднання соціальної рівності і політичної демократії, що запобігає переродженню соціальної рівності у політичну деспотію. Для Дюркгейма прогрес полягає у зростанні рівня соціальної злагоди. Тьонніс, Зіммель і фон Візе розуміють його як двобічний процес соціальної дифе­ренціації та інтеграції, їх узгодженість, органічний взаємозв’язок. Наприкінці XIX – початку XX ст. ряд соціологів (Гумплович, Тард, Бугле) вважали, що історичний прогрес полягає у зростанні економії та збереженні сил, тобто у підвищенні ефективності соціальних дій. Деякі інші мислителі (Уорд, Михайловський) пов’язували соціальний прогрес із збільшенням людського щастя або зменшенням страждань. М. Ковалевський і С. Бугле прагнули поєднати різні ознаки. За критерій прогресу вони брали зростання солідарності, соціа­бельності та рівності. Де-Роберті вважав, що в основі прогресу лежить нагромадження знань та їх практичного застосування. П. Сорокін ідею прогресу тлумачив як об’єктивне удосконалення всіх сторін суспільного буття і відповідно – зростання суб’єктив­ного задоволення людини своїм існуванням.

У сучасній соціології проблематика дещо втрачає колишню загостреність. Мікросоціологічні концепції (інтеракціонізм, теорія обміну, феноменоло­гія) взагалі уникають її. Довгий час і струк­турний функціоналізм ігнорував проблему прогресу і звернувся до неї лише у відповідь на гостру критику власних методоло­гічних засад представниками інших напрям­ів, насамперед, конфліктуалізму, та й то переважно для того, щоб пока­зати широкі евристичні можливості своєї методології.

Пересторога і деяке упередження з боку переважної більшості соціологів до проблеми розвитку зрозуміла: у її постановці і у способах її роз­в’язання присутній сильний філософський акцент, що потенційно утримує будь-які можливості для підміни позитив­ного, емпіричного чи експери­ментально верифікованого знання умоглядними і спекулятивними мірку­ваннями універса­лістського характеру. Проте цілком ігнорувати її недоцільно. Історичний досвід свідчить, що в різні історичні періоди мали місце якісні зрушення у характері суспільних відносин, у со­ціальній структурі, інституційних, соціальних процесах. У результаті порушувалася безперервність еволюційного ланцюга, утворювалися якісно нові соціальні порядки. Такі моменти супроводжувалися особливим напруженням, гостротою і неви­значеністю соціальної ситуації, кризами і катастрофами. Соціологія не може уникнути розгляду таких історичних трансформацій; вона повинна запропонувати своє тлумачення розв’язання цієї складної проблеми.

У суто соціологічному контексті на особливу увагу заслуговує роз­гляд чинників і механізмів розвитку. Саме на цьому й буде зосередже­но подальший виклад проблеми. Під розвитком у загальному його значенні ми розуміємо всю сукупність економічних, соціальних, політичних і духовних процесів, наслідком яких є якісні перетворення в суспільстві. У вузькому значенні – це, насамперед, принципові зміни в соціальній сфері: суспільних відносинах, соціальній структурі, інституціях і процесах. Тобто – це якісні перетво­рення, що ведуть до зміни даного типу сус­пільства, основ соціального по­рядку і соціальної системи в цілому.