31. Андрусівський мир між Польщею та Московією (1667 р.). Поділ України

Андрусівське перемир’я 1667 — угода між Росією і Польщею за спиною України про припинення війни. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654—1667 років. До миру з росіянами поляків змусив заколот Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський договір визначив місце Росії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60—70-х рр. 18 ст.

За умовами договору: припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років; встановлювалося перемир’я на 13,5 років; під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ; в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом; Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди; Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав; царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).

Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії. Умови перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б.Хмельницьким, Ю.Хмельницьким та І.Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році.

Проти Андрусівського миру рішуче виступали гетьманські уряди П.Дорошенка, І.Брюховецького, П.Суховієнка, а згодом і Д.Многогрішного та І.Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні. Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського договору постанов — так званих Московських пунктів.

32. Суспільний устрій та державний лад української гетьманської республіки. Виникнення та правовий статус реєстрового козацтва

Визвольна війна внесла певні зміни у суспільні відносини. Майже вся тодішня українська етнографічна територія фактично була визволена від польського панування. З відступом козацьких військ наприкінці 1648 р. частина української території — Волинь і Галичина — знову була захоплена польськими військами.

Незважаючи на вигнання польських магнатів і шляхти, а також тієї української верхівки, яка підтримувала поляків, поділ на панівні та залежні верстви в Україні залишився.

Панівний стан. Польську знать як пануючий стан замінило козацтво, середнє та дрібне українське шляхетство.

Козацька служба, хоч і давала значні привілеї, була важкою, а часто і недоступною для населення. Щоб її відбувати, крім здоров’я, треба було мати відповідні матеріальні засоби. Ось чому ми зустрічаємо в тогочасних документах дані проте, що бідних у козаки не записували, що до них зараховували тільки заможних селян. Але такі вимоги ставилися лише перед тими, хто вступав в реєстрове козацтво.

Уроки війни козаки склали приблизно половину населення України.

У ході Визвольної війни зміцнюється становище козацтва як окремого суспільного стану. Зборівський договір був юридичною основою оформлення козацтва в привілейований стан з своїми правами, адміністрацією, судами. Складання реєстру було однією з ознак цього оформлення. Значно розширилась територія, на якій мали право жити козаки. Привілеї козацтву були підтверджені королівськими грамотами. Білоцерківським договором 1651 р., московським урядом у “Березневих статтях” 1654 р., у царських жалуваних грамотах.

Зміни в козацькому стані могли відбутись тільки внаслідок його фактичного панування в Україні. Слід відзначити, що цей новий привілейований стан відіграв прогресивну роль в історії України. Неабияке значення мало те, що в період свого формування козацтво як стан не було таким замкнутим, як інші привілейовані стани. Воно не було однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки.

До заможних перш за все належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони склали основу козацької старшини. Групою, близькою до реєстровців, були колишні “випищики” та драгуни, які під час боїв переходили на бік повстанців.

Згадані вище групи складали близько 50 відсотків всього реєстрового війська.

Відомостей про старшинське землеволодіння в роки війни збереглося дуже мало. Напевно, частина старшини володіла фільварками та хуторами. Проте, в силу ряду причин, старшинське землеволодіння не могло бути розвинутим. По-перше, до нього негативно ставилися рядове козацтво та селянство, яке тільки-но звільнилося від гніту польсько-шляхетських землевласників. По-друге, козацьке господарство, в тім числі і заможне, було мало пов’язане з ринком, особливо із зовнішнім, куди могли йти продукти сільського господарства. Більше уваги заможні козаки приділяли промислам: дігтярному, мукомельному, селітряному тощо.

Хоча в королівських грамотах, універсалах гетьмана, Зборівському, Білоцерківському та Переяславському договорах вказувалось на збереження привілеїв шляхти на майнове володіння, все ж вона втрачає свій вплив в українському суспільстві. Це сталося в силу декількох причин.

Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства, права яких в роки війни значно розширилися. Православ’я стало в Україні єдино визнаною офіційною релігією. Цьому сприяла та обставина, що одним із гасел, під якими велася Визвольна війна, була боротьба за православну віру. Духовенство було добре організованим станом, що спирався на вікові традиції. Православна Церква мала ряд суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджував у своїх універсалах гетьман.

Залежні верстви. В цьому середовищі певне місце займали рядові козаки. До козацького реєстру, наприклад, входили “робітні люди”, які обслуговували Військо Запорізьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, пороховики та ін. Армія не могла обійтись і без таких мирних професій, як бондарі, котлярі, римарі, цирульники і т.ін. Таким чином, у реєстрі були представлені майже всі тодішні ремесла.

Основою козацького стану була служба у Війську Запорізькому, за яку служиві отримували землю без податків з неї, різні привілеї в торгівлі, право виробляти для власного споживання горілку. В той же час рядові козаки повинні були виконувати різні повинності на користь Війська Запорізького.

За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та панських. Юридично основна маса селян в роки війни належала до державних підданих, їхнє становище було набагато кращим від становища панських селян. Займаючи землі, конфісковані у польських магнатів і шляхти, вони виконували певні повинності і виплати на користь Війська Запорізького. До них, насамперед, належали обов’язки забезпечувати козацьке військо транспортом, постоєм та провізією. Панські селяни несли більші повинності, але і для них була ліквідована панщина. Державні селяни були зрівняні у правах з міщанами. У всіх селах були вибрані війти, їх часто в документах селян також називають “міщанами”.

Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину, кидати одні ділянки землі і займати інші, оскільки землі на той час було вдосталь. Селянське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.

Міське населення. Певні зміни відбулися в правовому становищі міського населення. Не лише низи, але й заможні групи населення, в тому числі й представники міської адміністрації брали активну участь у Визвольній війні.

В результаті ліквідації порядків, установлених в Україні польсько-шляхетською владою, у складі населення міст сталися зміни.

Тут значно зросла кількість козаків. Ця частина міського населення, користуючись привілеями, займалася також ремеслом і торгівлею. Інші ж міщани продовжували відбувати ряд повинностей. В багатьох містах козаки становили більшу половину населення, і козацька адміністрація вирішувала всі питання міського життя.

Оскільки були ліквідовані королівські та приватновласницькі міста, більшість з них захотіла отримати магдебурзьке право. Міста, які мали право на самоврядування з давніх часів, називалися магістратськими, міста, яким це право було надане гетьманськими універсалами, отримують назву ратушних. Якщо відносно перших можна говорити про певне самоврядування, то в ратушних містах воно було фікцією. Козацька старшина часто не визнавала органи міського самоврядування і активно втручалась в їхню діяльність. Гетьман змушений був вставати на захист таких міст. Так, у 1650 р. він видає універсал Ніжину з приводу зловживань там старшини. Заборонялось будь-кому щось брати з міщан “над слушність) звичай”, наказувалось поважати міський уряд.

Привілейоване становище займали в містах і купці. Польські купці, яких і до війни було не дуже багато в українських містах, залишили Україну. Вимушені були покинути українські міста і євреї. В Зборовському договорі є навіть спеціальний пункт про заборону євреям займатися промислами і торгівлею в Україні. Це позбавляло українських купців від конкуренції не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринках. Часто купці висувались на вищі посади в органах міського самоврядування.

Адміністративно-територіальна організація. Вперше вході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649 р. У відповідності з ним територія вільної України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. кількість полків виросла до 20. Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності. І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу державного територіального устрою.

Органи влади та управління. На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. В цьому проявився зв’язок між органами державної влади, які формувалися, і військово-адміністративним ладом Запорізької Січі, і відбивалось те, що національно-державне самовизначення України здійснювалось в умовах збройної боротьби.

До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов’язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, виший суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов’язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього.

Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення.

Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.

Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів.

Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.

Місцеве управління здійснювали полкові та сотенні уряди, також виборні особи в містах і селах.

Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Часто полковники узурпували в своїх руках всю владу на місцях і ігнорували полкові ради, а іноді, навпаки, полкові ради рішуче впливали на діяльність полковників, перешкоджали їхньому свавіллю і навіть усували їх з посади. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. На такому ж принципі будувалась сотенна адміністрація. Сотенний уряд очолював сотник. Йому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман.

Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширювалася на козаків. У селах війти управляли селянами, а отамани — козаками. Не збереглося жодних законодавчих актів, за якими можна було б установити функції цих органів управління. В основу їх діяльності, треба гадати, були покладені традиції та звичаєве право.

Податки та фінанси. Для утримання апарату влади та управління потрібні були кошти. З цією метою проводився збір податків. Вони збиралися з селян та міських жителів. Козаки від податків звільнялися, що було їхнім давнім привілеєм.

З визволенням України з-під польсько-шляхетської влади і утворенням самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру. Якщо до 1648 р. усі податки в українських землях йшли в казну Речі Посполитої, то віднині вони направлялися до скарбу (казни) Війська Запорізького, який стає загальнодержавною казною. Податками та казною відав генеральний підскарбій, що входив до Генерального уряду.

Крім податків, існували додаткові джерела надходження коштів до казни. Так, товари, які ввозилися з інших країн, обкладалися митом. Значний прибуток казні давали податки з меду, пива, горілки та інших промислів.

Мова. У період, який розглядається, повністю сформувалася українська “народна” мова, а також йшов процес формування української літературної мови.

Українською мовою пишуться літописи, складаються судові й державні акти, видаються гетьманські універсали, ведеться офіційне листування тощо. Так, українське посольство, яке прибуло до Москви 17 лютого 1654 р. для укладання договору, привезло лист Богдана Хмельницького царю, написаний українською мовою, що був по суті акредитивною грамотою для посольства.

Військо та оборона. Чисельність козацького війська постійно змінювалася протягом XVI — першої пол. XVII ст. Наприкінці XVI ст., коли козаки вперше організовано виступили, їх чисельність була від 2 до 10 тис. У війську Наливайка було 12 тис., у повстаннях 1625 р. брали участь 30 тис., 1630 р.— 37 тис. чоловік. У той же час зростала чисельність реєстрового козацтва, яке перебувало на королівській службі. Перший реєстровий загін нараховував тільки 300 козаків, у 1625 р. — реєстр налічував 6 тис., у 1630р. — 8 тис. Коли розпочалася Визвольна війна, у війську Хмельницького було 12 тис. реєстровців.

Згідно із Зборівським договором за Україною було визнано право мати постійне реєстрове військо в 40 тис. чоловік. Білоцерківський договір зменшив цю чисельність до 20 тис., але в дійсності в роки Визвольної війни в Україні діяла величезна на ті часи армія. У битві під Пилявцями військо Хмельницького налічувало 100 тис., під Львовом — 200 тис., у Зборівський компанії — 300 тис., а сам Хмельницький говорив, що під Зборовом він мав військо чисельністю 360 тис. чоловік. Порівняно з арміями інших країн того часу це була величезна військова сила.

Козацьке військо мало струнку організацію: воно поділялося на полки, сотні й курені. В полку було від 5 до 20 тис. козаків.

Полк ділився на сотні, які мали від 200 до 250 козаків. Сотню ділили на десятки, пізніше — на курені. Десяток складався з отамана і дев’яти козаків. Пізніше до куреня входило до 30 чол.

Зовнішня політика. Створення держави — справа не тільки внутрішня, а й міжнародна. Цей процес не міг відбуватись ізольовано від інших держав, які ставилися по-різному до цієї події. Проте фактично всі вони, навіть Річ Посполита, яка аж ніяк не хотіла, щоб Україна вийшла з її складу, повинні були рахуватися з існуванням української держави. Вже в 1648 р. Україна вступає в дипломатичні стосунки з сусідніми державами: Росією, Туреччиною та її васалами — Кримом, Трансільванією і Молдавією, що в той час, по суті, означало визнання української державності. Згодом міжнародні зв’язки України розширились, вона вступає у відносини з Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною та іншими країнами, стає активним фактором у міжнародному житті Європи, що було одним з проявів її державної суверенності.

Султанська Туреччина підтримувала дипломатичні відносини з Україною, починаючи з першого року Визвольної війни. Але турецькі правителі мали намір перетворити Україну в свого васала. Туреччина не могла допустити існування української незалежної держави, бо це стало б прикладом для інших васальних земель Оттоманської імперії в їхній боротьбі за своє визволення. Як відомо, Крим хотів, спираючись на Україну, вирватися зі складу Туреччини.

Багато інших країн зноситься з Україною як з незалежною державою. За ходом Визвольної війни Україна встановлює зв’язки з Австрією, Персією, Францією, Швецією.

З Польщею та Росією багато міжнародних угод було укладено Україною на захист старовинних прав та вольностей запорізького козацтва.

Отже, відродження України в 1648—1654 рр. ознаменувало собою третій етап в загальноісторичному процесі розвитку української державності.