53. Легітимність проголошення радянської влади в Україні

Помилки Центральної Ради в сфері державотворення, непослідовність у вирішенні соціально-економічних питань викликали розчарування мас. Обіцяючи негайно розв'язати всі проблеми, поставлені життям, задовольнити всі вимоги робітників і селян, більшовики почали готувати в Києві нове повстання, очолюване утвореним ними військово-революційним комітетом. Повстання було зірване військами Центральної Ради, які 30 листопада оточили казарми збільшовизованих частин, роззброїли їх і під вартою в ешелонах відправили до Росії. Провалом закінчилась і спроба захопити Київ силами 2-го гвардійського корпусу, який перебував під контролем більшовиків і був спрямований ними на Київ. Поблизу Вінниці корпус перехопили сили 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, у складі якого було 60 тис. солдатів і офіцерів. «Якщо більшовики не з'явились в Києві ще у листопаді 1917 року, то це сталося тільки завдяки Першому Українському корпусові», - писав пізніше у «Спогадах» П. Скоропадський.

За нових умов тактика більшовиків в Україні стала гнучкішою. Вони почали враховувати реальність - існування суверенної української держави - УНР, уряд якої підтримувала більшість населення. Більшовики взяли курс на скликання Всеукраїнського з'їзду рад, спроможного об'єднати незадоволених політикою Центральної Ради і здійснити внутрішній переворот - проголосити на терені УНР більшовицьку владу. З'їзд запланували на початок грудня.

Конфлікт Центральної Ради і Раднаркому РСФРР досяг апогею. 4 грудня було опубліковано «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради». 3-5 грудня у Києві працювала обласна нарада більшовиків Південно-Західного краю. Ультиматум Раднаркому примусив нараду закликати своїх прибічників до рішучої боротьби проти Української Центральної Ради.

Але надії на Всеукраїнський з'їзд рад, який сам зібрався в Києві, не виправдалися. Більшість делегатів становили селяни, що перебували під впливом українських есерів. За цих умов члени РСДРП(б) залишили з'їзд, звинувативши есерів у

фальсифікації складу його делегатів. Насправді селянська частина з'їзду значно реальніше відбивала пануючі на той час в Україні настрої, ніж невелика група більшовиків, що покинули його. Таким чином, провалилася спроба здійснити мирний переворот, обрати новий, підконтрольний більшовикам орган, який би замінив Українську Центральну Раду і проголосив в УНР більшовицьку владу.

Посилення тиску Раднаркому РСФРР на Центральну Раду вилилося в «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради» від 4 грудня 1917 р., підписаний В. Леніним і Л. Троцьким. У маніфесті містилося принципової ваги положення: «...Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними». Однак це положення зводилося нанівець усім подальшим змістом документа. Виявляється, Раднарком визнавав не реально існуючу УНР, якою керувала Центральна Рада. «Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки» Раднарком визнати відмовився, тому що Рада ігнорує «радянську владу в Україні». В цьому і полягає суть ультиматуму: щоб бути визнаною Раднаркомом, Центральна Рада повинна визнати радянську (більшовицьку) владу, тобто саморозпуститися. Після цього мала з'явитися радянська УНР, яку уряд Росії готовий був визнати. Маніфест містив і конкретні вимоги: «...сприяти революційним військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», не пропускати військових частин з фронту на Дон або в інші райони з ворожими Раднаркому урядами, «припинити спроби роззброєння на території України радянських полків і робітничої Червоної гвардії».

У разі невиконання ультиматуму протягом двох діб, попереджував Раднарком, він вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни «з радянською владою в Росії і на Україні». Рада відмовилася виконати вимоги уряду Росії, цілком справедливо оголосивши їх грубим втручанням у внутрішні справи УНР.

Ще не були відомі результати Всеукраїнського з'їзду рад, а Раднарком Росії своїм рішенням, прийнятим наступного дня після ультиматуму, 5 грудня 1917 р., ухвалив «вважати Раду в стані війни з нами». Була створена комісія Раднаркому у складі В. Леніна, Л. Троцького і Й. Сталіна для загального керівництва війною. Командувачем військами Раднаркому у війні з УНР затвердили наркома військових справ Росії В. Антонова-Овсієнка. В Гомелі, Брянську і Бєлгороді для стрімкого наступу в Україну з півночі готувалися загони солдатів, моряків, червоногвардійців. Уранці 8 грудня озброєні артилерією і підтримані бронепоїздами російські червоні війська раптовим ударом з Бєлгорода захопили Харків. Харків перетворився на головний більшовицький центр в Україні. Тут було створено штаб групи військ по боротьбі з контрреволюцією на Півдні, начальником якого В. Ленін і В. Антонов-Овсієнко призначили підполковника М. Муравйова, який відзначився при розгромі військ генерала П. Краснова під Петроградом. Бойові дії планувалося вести за всіма правилами воєнного мистецтва: при штабі діяли артилерійський, продовольчий відділи, служби зв'язку, розвідки, охорони та інші.

Харків був важливий для Раднаркому і як місце створення тут українського більшовицького уряду на противагу Генеральному Секретаріату Центральної Ради. Це давало змогу посилити розкол серед українців і надати війні з Радою видимість допомоги українському більшовицькому уряду, народу України.

У розпал боротьби за Харків 9 грудня тут розпочався з'їзд рад Донецького та Криворізького басейнів. До делегатів цього з'їзду і приєдналися більшовики, які прибули з Києва після невдачі на з'їзді рад. Разом вони проголосили себе «Всеукраїнським» з'їздом рад. Належних підстав для цього у них не було. Адже на Харківському з'їзді були присутні представники лише 82 рад, а загальна кількість делегатів не перевищувала 300.

До того ж майже не було представників селянства. Таким чином, Харківський з'їзд рад не був легітимним.

12 грудня 1917 р. з'їзд проголосив Україну республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Це рішення поклало початок перебудові політичного, економічного і культурного життя України на ідеологічних засадах більшовизму.

Другим важливим рішенням з'їзду було проголошення УНР «федеративною частиною Російської Республіки». Але це був лише частковий, декларативний відступ від унітаристських настроїв, що панували серед більшовиків в Україні. Ніякого федеративного уряду в той час не було створено. Україною управляв російський радянський уряд через місцевих членів РСДРП(б). Щоправда, на початку 1918 р. було утворено посаду Народного секретаря Української Народної Республіки при уряді Росії, на яку призначено В. Затонського. Проте ніяких особливих повноважень він не мав і тому впливати на формування політики російського уряду щодо України був не в змозі.

Формування більшовицького режиму в Україні відбувалося за умов розширення втручання Радянської Росії у внутрішні справи УНР.

Одним із приводів до цього був антибільшовицький виступ отамана Каледіна на Дону, в результаті якого східна частина Донбасу, що входила до складу Області Війська Донського, перетворилася на арену боїв. Через Україну на Дон направлялися з фронту козачі ешелони, що посилювали каледінців. Раднарком Радянської Росії неодноразово звертався до Генерального Секретаріату із закликом закрити залізниці для каледінців. Ці вимоги були нереальними: інших залізниць на Дон не було і закрити їх означало вступити в збройну боротьбу з добре озброєними козаками, які після довгих років війни прагнули повернутися додому. Рада звинувачувалася і в тому, що заважає переправленню на Донбас і Дон червоногвардійських частин. Генеральний Секретаріат пояснював це з позиції «права на самовизначення кожної національності чи області», неправомірності нав'язувати будь-кому «своє розуміння політичного управління».

Ця дипломатична перепалка була прикриттям для зосередження російських червоних військ у Харкові й підготовки їх до наступу в центральні райони України. В другій половині грудня 1917 р. до Харкова майже щодня прибували ешелони з військами і озброєнням. Частина цих військ справді направлялася на Донбас і Дон, а більшість одержала наказ наступати на підконтрольні Центральній Раді території.

Загальна чисельність військ, які прибули з Росії у грудні 1917 р. - січні 1918 р., становила близько 60 тисяч. Це були частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, червоногвардійці Москви, Петрограда та інших міст Росії, загони моряків. Допомогу їм надавали місцеві більшовики, які спиралися на добре озброєні загони Червоної гвардії. Зосереджені вони були, головним чином, на Донбасі, Катеринославщині, у великих містах Лівобережжя і Півдня.

Керівне ядро центру в Україні складали В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов і Г. Орджонікідзе, який прибув до Харкова у другій половині грудня 1917 р. їм підпорядковувалися всі більшовицькі сили в Україні.

Напередодні наступу більшовиків Центральна Рада перебувала в надто скрутному становищі. Більшість тилових українізованих військових частин, що свого часу заявили про підтримку Ради, повернулися додому, або, деморалізовані досить успішною більшовицькою агітацією, дотримувалися нейтральної позиції. Деякі перейшли на бік більшовиків. Ось чому головною опорою Ради стали підрозділи Вільного козацтва і добровольчі формування, які створювалися вже в ході війни. Найголовнішими з них були: Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням С. Петлюри, Галицький курінь Січових стрільців під командуванням Коновальця, підрозділи генералів Удовиченка, Прісовського, сотника Ковенка та ін. Війська УНР чисельністю не поступалися червоним. Але частини, вірні Центральній Раді, були розпорошені по всій Україні, у той час як більшовицькі війська діяли на стратегічних напрямках.

У другій декаді січня збільшовизовані солдати і робітничі червоногвардійські частини встановили владу рад у Миколаєві (14 січня), Одесі (14-17 січня), Херсоні (17-18 січня).

На початку січня 1918 р. розпочався черговий етап Української революції. 6 січня червоні війська з Харкова і Лозової розгорнули наступ у північно-західному напрямку, на Полтаву-Київ. На столицю спрямовувалося вістря наступальних операцій армійських груп із півночі. Було забезпечено вирішальну перевагу в силах і засобах. Російські більшовицькі війська діяли рішуче і нещадно, прагнучи деморалізувати противника. Перед захопленням Полтави М. Муравйов оголосив: «Я дав наказ вирізати всіх оборонців місцевої буржуазії». Чим ближче наближалися червоні до Києва, тим жорстокішими ставали методи ведення війни.

У поході на Київ наступали в основному російські червоні загони. Участь у поході кількох українських частин і Ю. Коцюбинського, який був призначений «головнокомандувачем усіх військ УНР», хоча жодного впливу на прийняття рішень не мав, повинно було засвідчити, що на Київ наступають українські радянські сили, а не російські війська. Наступ просувався досить швидко, і при допомозі місцевих більшовиків були послідовно захоплені Полтава, Костянтиноград, Ромодан, Лубни, Лохвиця, Гребінка.

У цей час «московський загін особливого призначення» під командуванням А.Знаменського зайняв Глухів і Кролевець, а частини Р. Берзіна - Бахмач і Конотоп. У Бахмачі всі три армійські групи — Берзіна, Знаменського і Єгорова з'єдналися під загальним командуванням М. Муравйова. Залізничний шлях зв'язував Бахмач із Києвом. Саме вздовж цього шляху і розвинули наступ об'єднані більшовицькі сили. Зупинити їх було нікому. Головні сили, підпорядковані Центральній Раді, були зосереджені на Правобережжі, де стримували наступ на Київ фронтових збільшовизованих частин колишньої російської армії. Лише під станцією Крути на прогоні Бахмач - Ніжин нашвидкуруч зібраний загін під командуванням сотника Омельченка, який складався з 500 студентів, гімназистів-старшокласників і військових курсантів, спробував перепинити шлях більшовицьким військам. Більшість із них загинула. Ті, кому вдалося вціліти, розібрали колію і зуміли на декілька днів затримати наступ. Сталося це 16 січня 1918 р.

Перемозі над силами Центральної Ради сприяло тоді повстання робітників Києва. Центром повстання, що розпочалося 16 січня 1918 р., став завод «Арсенал», робітники якого перебували під впливом більшовиків. Протягом шести днів близько тисячі робітників стримували атаки гайдамаків. Лише 22 січня військам Центральної Ради вдалося зламати їхній опір. Для цього їм довелося зняти частину військ із фронту. Таким чином, арсенальці відкрито виступили проти української держави і сприяли поразці її військ, що обороняли Київ.

Напередодні вирішальних боїв за Київ 9 січня1918 р. Центральна Рада ухвалила свій Четвертий універсал, яким Українська Народна Республіка проголошувалася цілком незалежною державою. Це було історичне рішення Центральної Ради, що символізувало остаточний розрив з імперським центром. Однак воно не врятувало УНР. Сили були надто нерівні. Більшовицькі війська під Києвом мали 20-кратну перевагу в живій силі й 40-кратну — в озброєнні.

Прагнучи в цей критичний момент повернути довіру селянства, Рада 19 січня зробила ще один радикальний крок: під гуркіт гармат прийняла закон про скасування права власності на землю. Але було вже занадто пізно. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська ввійшли до Києва. Центральна Рада і її установи переїхали до Житомира. Організовано залишили Київ і війська УНР. Воєнні дії перекинулися на Волинь і Поділля.

Утвердження в Україні нової влади супроводжувалося кровопролиттям, жертвами з обох сторін. Лише під час придушення січневого збройного повстання загинули сотні робітників. Але ще більше було насильства над переможеними, розстрілів представників заможних класів, членів антибільшовицьких партій, усіх, запідозрених у симпатіях до Центральної Ради. Під час боротьби за Київ війська М. Муравйова, яким не вдалося з ходу захопити місто, п'ять днів обстрілювали його з важких гармат, перетворивши життя мешканців на пекло. Обстріл не припинився навіть тоді, коли в штабі М. Муравйова з'явилася делегація від міської думи і повідомила про залишення частинами Ради Києва. Коли нарешті у деморалізоване і змучене місто ввійшли перші підрозділи М. Муравйова, багатьом жителям здалося, що настане довгожданий спокій. Але найстрашніше було попереду.