39. Валуєвський циркуляр та Емський указ як реакція царату на державницькі домагання українського суспільства

Цементуючою силою української нації об'єктивно була українська мова. Уже за царювання Миколи І, який запровадив обов'язкову попередню цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну надійшов суворий наказ пильно стежити за українською літературою, не допускати в ній "перевтяги любові до батьківщини", тобто до України, "над любов"ю до вітчизни", тобто до імперії. Політичне неблагонадійним уважався всякий, хто виявляв інтерес до українських старожитностей. Історії, літератури. В Московському університеті знайшлися професори, які серйозно запевняли, що українська мова є тією ж російською, що зіпсована польською.

Царський уряд посилив цілеспрямовану політику русифікації корінного населення України. Українську мову витіснили з освітніх навчальних закладів і державних установ.

Русифіковували міста, куди з російських губерній чиновники охоче приїздили на "тепленькі посади" в адміністративно-управлінські установи. Тут вони почували себе як повновладні господарі. А чиновники-українці, міщани, крамарі, духовенство здебільшого зрікалися своєї рідної мови. Проте серед української освіченої еліти були і патріотично настроєні люди, які не сприймали колонізаторсько-русифікаторської політики царизму. Це тривожило уряд.

18 липня 1863р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо забороняв друкування українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу". Циркуляр забороняв друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярні та релігійні видання. Фактично припинилося друкування і української художньої літератури. Навчання українською мовою визначав як політичну пропаганду, а ті, хто за це брався звинувачував у задумах ворожих Росії і "загибельних для Малоросії".

Слова валуєвського циркуляру про те, що й самої української мови "немає і бути не може" свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. Валуєвський указ був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися із заняття вузького кола інтелігенції у масове явище.

Проте й цього було замало царату. В середині 70-х років XIXст. в Петербурзі створили таємну урядову комісію, щоб виробити ефективні заходи боротьби проти українства. Після майже року роботи ця комісія дійшла висновку, що "допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б в далекому майбутньому. України від Росії".

У 1876 р. Олександр II видав так званий Емський указ, який був спрямований проти української мови. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть "вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі". За цим указом заборонялося ввозити в Україну книги, надруковані українською мовою. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонили театральні виступи українською мовою, публічні читання, не дозволяли друкувати тексти до музичних творів, робити переклади з іноземних мов.

Заборона торкнулася і народної освіти. В школах не можна було викладати українською мовою. Це призвело до масової неписьменності. Назва "Україна" ніде не фігурувала, тільки "Малоросія". З бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Емського акту було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання "Кіевского Телеграфа", ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів - українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський акт. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський акт гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.

У перший же рік свого вступу на престол (1881) новий російський цар Олександр III вирішив внести - деякі зміни щодо національного питання в Україні. Міністерство внутрішніх справ розіслало в губернії України "роз'яснення" Емського указу.

Отже до раніше дозволених для друкування українською мовою творів художньої літератури та історичних документів додали ще й словники, але вимагалося все це друкувати обов'язково російською абеткою. Щодо сценічних вистав українською мовою, то тепер дозвіл на них мали право давати губернські власті. Разом з тим "Юзефовичів закон" продовжував діяти. Його не відмінили. Та й час від часу виробляли нові таємні розпорядження проти української мови. 1886 р. всім чиновникам, прибулим працювати в Україну з Росії, підвищили платню. 1892 р. спеціальним наказом "у цілях чисто державних" цензорам нагадали про недопустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору. 1894 р. нагадано про заборону імпорту українських книжок. 1895 р., незалежно від змісту, заборонялись до друку українські дитячі читанки. Саму назву "Україна" царська цензура замінила у друкові на принизливе "Малоросія". Коли ж на розгляд Київської цензури надійшов рукопис граматики української мови, цензор не схотів навіть переглянути його і написав беззастережну резолюцію: "Не можна ж дозволяти до друку граматики тієї мови, яка приречена на небуття".