48 Філософська герменевтика х.-г.Гадамера. «Істина та метод»

Найбільший внесок у розробку філософської герменевтики вніс німецький філософ Г. Гадамер. Суть герменевтики: "Фундаментальна істина герменевтики така: істину не може пізнавати і повідомляти хтось один.»

Основні філософсько-методологічні ідеї Гадамера:

1. Гадамер намагався примирити філософію з наукою, показуючи її особливості і межі "в загальності людського життя".

2. Гадамер підкреслює, що гуманітарні науки мають свою специфіку, свої способи осягнення світу, і насправді вони далекі від того, щоб відчувати свою неповноцінність щодо природознавства.

3. Герменевтика - перш за все практика. Вона реалізується в якості діяльності з осмислення деякого тексту, і, взята поза цієї діяльності, втрачає свою специфіку. 4. Істина - характеристика самого буття.

5. Найважливіша заслуга Гадамера - всебічна і глибока розробка ключовою для герменевтики категорії розуміння. Розуміння - це не стільки пізнання, скільки універсальний спосіб освоєння світу.

6. Згідно Гадамеру, розуміння людиною світу і взаєморозуміння людей здійснюється в "стихії мови". Вихідний пункт герменевтики - мовна форма вираження мислення.

Таким чином, процес осягнення сенсу, здійснюваний в розумінні, відбувається у мовній формі, тобто є процес мовний.

«Істина і метод» (I960) - головний твір Х.-Г. Гадамера. Тема носить провокативний характер: союз "і" не стільки пов'язує "істину" з "методом", скільки протиставляє їх один одному. Людське пізнання по суті "неметодічно", воно лише в небагатьох випадках може бути підпорядковане якомусь методу.

Книга складається з трьох розділів, яким відповідають три виміри людського буття: "естетичне", "історичне" та "мовне". Мета кожного з розділів - показати неприпустимість звуження "досвіду істини", укладеного відповідно в мистецтві, історії та мові. Розуміючи твір мистецтва, ми маємо справу з реальністю, не вміщається в суб'єктивності його творця.

Розкриттю онтологічного виміру мовного досвіду присвячений 3-й розділ книги. Тут Гадамер виступає як вірний вченні Хайдеггера.

В стихії мови здійснюється і розуміння людиною світу, і його саморозуміння, і розуміння людьми один одного. Мова є основна умова можливості людського буття, більше того, мова взагалі є то "буття, яке може бути зрозуміле". Будучи несучої основою передачі культурного досвіду від покоління до покоління, мова забезпечує можливість традиції, а діалог між різними культурами реалізується через пошук спільної мови. Пафос книги - в демонстрації онтологічної укоріненості герменевтичної проблематики.

"Істина і метод" стала програмним твором герменевтики філософської і одним з найбільш часто цітірумих джерел екзистенційно-феноменологічного напряму сучасної західної філософії.

49 Сучасна релігійна філософія та її модерністські різновиди

Релігійна філософія представлена різними течіями.

Найавторитетнішою течією є неотомізм (католицька) як офіційна ф-ка доктрина Ватікану (Жільсон, Марітен). Неотомізм базується на вченні Фоми Аквинського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Неотомісти розглядають 2 джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне откровення.

Вища реальність – "чисте буття" як духовне, божественне первоначало. Матеріальний світ – другорядний. Бог не лише створив світ, він постійно керує ним. Божественне буття фіксується як "єдність", "благо", "краса", "істина".

Людину неотомізм розуміє як єдність душі та тіла. Прагнучи до блага, особа набуває інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Неотомізм дедалі ширше розглядає проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.

Відродження філософії томізму (філософії Ф.Аквінського) відбувається в кінці минулого століття. Оскільки основні положення томізму розроблялися в XIII ст:, то їх у незмінному вигляді перенести в XX ст. було неможливо. Перед релігійними філософами постало завдання оновити томізм, що і було зроблено. Нині ця філософська течія називається неотомізмом. Один із головних принципів Ф.Аквінського — твердження про «гармонію» віри і розуму, релігії та науки — набуває в текстах сучасних його послідовників цілком модерного звучання. Багатовічний конфлікт між прихильниками науки і релігії тлумачиться як результат трагічного непорозуміння і як неправильне осягнення алегоричного характеру змісту «Святого письма».

Серед найбільш впливових напрямів сучасного неотомізму е тейярдизм, заснований теологом, палеонтологом і антропологом П'єром Тейяром де Шарденом (1881-1955 рр.).

Головна праця Тейяра де Шардена «Феномен людини» — це спроба відповіді на питання про те, яка природа людини, її походження, сенс буття, взагалі цілісні характеристики людини як біологічної і водночас надбіологічної, свідомої істоти.

На першому плані у Тейяра стоїть еволюція, її значення підкреслюється з граничного загостреністю. Відвертаючи старозаповітний міф про створення богом першолюдини — родоначальниці всього людства, Тейяр вважав, що людина — найдосконаліший результат багатотисячної еволюції органічного світу. Замовчуючи питання про початок світу, Тейяр все ж схиляється до прийняття теорії «вибуху», «Всесвіту, що розширюється». У момент вибуху з речовини шляхом трансформації виникли стійкі одиниці елементарної матерії. «Переджиття», прихована «радикальна енергія» веде матеріальний світ шляхом ускладнення. Еволюція починається ще задовго до появи живих організмів. Життя виникає один раз в одному місці. Виникає воно шляхом стрибка (внутрішньої революції). Окрім того, і перехід від тварини до людини, виникнення думки здійснюється шляхом стрибка.

Тейяр не має великої потреби у виправданні догмата первородного гріха, який зобов'язаний пояснити існування зла в світі. Зло, за Тейяром, це передусім людські страждання, але воно є необхідним для людського роду стимулом до вдосконалення, потім, зло — це роз'єднаність, поступово переборювана всім механізмом еволюції, впритул до майбутніх стадій людського розвитку. Це переборювання відбувається через страждання. З виникненням людини нарівні з біосферою з'являється ноосфера. На думку Тейяра, вона не може зупинитися в своєму розвитку, оскільки є частиною еволюції. Кінцевою найдосконалішою точкою прогресу є «точка Омега». Тейяр глибоко переконаний, що весь розвиток людства спрямований до цієї вищої духовної сутності.

Протестантизм – різновид християнства (після православ’я і католіцизму). Розвиваючись, протестантська ф-ія набувала різних форм. В першій половині 20 ст. виникла протестантська “теологія кризи”, яка включала:

“Діалектична теологія” Барта – джерело віри є Бог, який породжує цю віру через одкровення ( віра – діалог між Богом і людиною, але ций діалог можливий лише через Христа чи пророків, духовенство. Проблема людини через призму гріховності (людина гріховна одвічно, від природи, подолання гріховності можливе в релігійній жертві).

“Екзистенціальна теологія” Тілліха – доводить тісний зв’язок між Богом і людиною. Спираючись на функціюію екзистенціалізму,виводиться необхідність релігії з потреби особистості подолати “екзистенціальний страх”. Лише релігія надає людині мужності. Основна характеристика людини – релігійність. Ідеал – принцип гармонії релігії та культури.

“Деміфологізоване християнство” Бультмана, – спосіб передачі віровчення через біблейські міфи застарів, для подолання цієї кризи необхідно деміфологізувати християнське вчення, воно має бути антропологічним, екзистенціальним. Для людини Бог існує в свідомості, саме Бог визначає людське існування, екзистенцію. Це існування буває справжнім (з вірою) та несправжнім ( без віри)

“Безрелігійне християнство” Бонхьоффера – людство очікують часи повної відсутності релігії (“повноліття” світу, коли людина вирішує проблеми сама , без Бога) Для Бонхьоффера християнство – це вчення, яке здатне перебудувати земне життя людей і яке реалізується в поведінці людей. Зразок такої поведінки – Ісус Христос. На його думку, Ісус закликав не до нової релігії, а до нового життя.

Персоналізм. Засновниками персоналізму були американський філософ Б.П. Боуен і російські релігійні філософи І.А. Бердяєв і Л. Шестов. Ідеї персоналізму розвинули У.Е. Хокінг, Є.Ш. Брайтман, Е. Муньє, Ж. Лакруа та ін

Центральним поняттям персоналізму є поняття особистості. На місце суб'єкта, що раціоналізує ірраціональний світ, на думку Бердяєва і Шестова, повинен бути поставлено людину як останній принцип філософії, не абстрактний, зрозумілий як розумна істота людина, а конкретний, чуттєво-тілесний існуюча людина. Єдино достовірний і початковий факт буття - людське існування. Людина - творіння бога за його образом і подобою. Саме тому людина має можливість творити, створювати щось нове. Справжнім може бути тільки релігійне вчення про людину. Всі інші трактування людини недостатні, тому що припускають розгляд людини у співвідношенні з природою і суспільством, а не самого по собі. «Зрозуміти людини, - пише М. Бердяєв, - можна лише в його відношенні до бога. Не можна зрозуміти людину з того, що нижче його, зрозуміти його можна з того, що вище за нього. Тому проблема людини у всій глибині ставиться лише в релігійній свідомості.

Персоналісти в повному порозумінні з природознавством не заперечує природи існування до появи людини. Але долюдський світ, вважають вони, - щось нескінченно далеке, невідоме, рівне нулю. Про долюдську природу можна судити лише по здогаду. Науковому розумінню природи персоналізм протиставляє концепцію, згідно з якою природа - сукупність духовних «особистостей». Над безліччю «особистостей», що знаходяться на різних щаблях розвитку і утворюють світ, панує «верховна особистість» - бог.

«Особи і суспільства перебувають у смертельному конфлікті один з одним», а двадцяте століття взагалі є «століттям конфлікту цінностей». Джерело конфлікту закладено в самій структурі особистості. Світ особистості незрівнянно «більше» світу природи. У духовному світі особистості раціонально дане як царство раціональних норм, логічних, естетичних і релігійних цінностей постійно бореться з нераціональними елементами, задоволеннями, стражданнями, неосяжним різноманітністю її якостей і почуттів. І ця боротьба неминуче породжує соціальні конфлікти і напруженості. Основна соціальна завдання тому полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб сприяти «духовного самовдосконалення» особистості.

Вся людська історія розглядається персоналістом як історія саморозвивається персонального духу, що прагне, по Флюелінгу, до досягнення царства божого. Сенс історичного розвитку - в прагненні звільнення особистості від обтяжує його первородного гріха, в неухильному наближенні особистості в процесі її творчої самореалізації до царства божого. Це царство зображується різними персоналістом по різному. Багато з них вважають, що в цьому царстві всяке державне регулювання буде замінено дією моральних законів святості й любові людей один до одного.

Інші персоналісти, наприклад, У. Хоккінг, навпаки, надають великого значення державі, організують поведінка людей у ​​суспільстві. Але держава, відокремлене від релігії, вважає він, втрачає можливість впливу на мотивацію людської поведінки. Тому церква повинна підніматися над юридичною державою, бути «пані держави».

Таким чином, персоналізм є не чим іншим, як спробою конкретизувати християнський ідеал особистості в умовах сучасного суспільства, де над людиною тяжіють і поневолюють його ворожі ірраціональні сили. Однак він, як і неотомізм, здатний запропонувати лише ілюзорні форми рішення як філософських, так і соціально-етичних проблем.