12 Християнський екзегезис. Августин Блаженний про правила інтерпретації сакральних текстів.

Екзегезис – тлумачення Біблії.

У християнському екзегезисі можна умовно виділити три великі періоди: перший, патристичний (святоотецький), закінчується близько 604 р. н.е., другий (604-1546 рр..) Триває аж до Трентський Собору, третій охоплює час після Трентський Собору. Другий період характерний поділом на католицький і православний екзегезис, в той час як у третьому періоді до них додався ще й протестантський екзегезис.

Блаженний Августин подає прочитання рівнів біблійного тексту в такому порядку: буквальний, алегоричний, моральний та анагогічний. На першому рівні відбувається знайомство з сюжетом, на другому - розкриття змісту образу, на третьому - виявляється зв’язок зображення з глядачем-реципієнтом, а на четвертому - "сходження", чисте споглядання, перехід від видимого до невидимого, до безпосереднього спілкування з Первообразом. На останньому рівні стає зрозумілим те, в ім’я чого існує сакральний текст. 

Трактати Аврелія Августина "Християнське вчення", "Про вчителя" та ін уявляють свого роду підручник біблійної герменевтики, побудований за схемою підручника риторики. Августин продумав питання, пов'язані з проблемами знака, значення, сенсу, їх розуміння і тлумачення. Порівняно з Орігеном Августин розширив зміст герменевтики, поставивши проблему однозначності або багатозначності слова в зв'язку з проблемою розуміння.

"Християнське вчення" Августин починає з розрізнення ідеї речі та ідеї знака, через який і завдяки якому пізнається річ. Річ-то, що не застосовується для позначення чогось. Знаками-небудь позначається, напр. Слова. Оскільки очевидно існування речей, які є знаками для інших речей, то одна і та ж річ може виступати і як річ, і як знак. Знак, отже, є річ, яка не тільки повідомляє почуттям свій вигляд, але і вводить за собою ще щось, що змушує працювати мислення. Знаки діляться на власні і переносні. Власні знаки використовують для позначення речей, заради яких вони винайдені, переносні використовують і тоді, коли самі речі, які позначаються власними словами, вживаються для позначення чогось іншого. При такому визначенні переносних знаків для їхнього розуміння необхідне знання реальних відносин, пов'язане з необхідністю вивчення всього корпусу пізнавальних мистецтв: фізики, астрономії, географії, історії і гол. о. діалектики.

13 Інтерпретація філософського вчення Арістотеля Фомою Аквінським.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський, який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором е «Сума теології».

Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». Згідно з даною теорією наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від науки, теологія здобуває істину в божественному одкровенні.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теологи — «істини Одкровення».

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є «служниця теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати христянські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути «першодвигуи», або «псршопоштовх» руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

5 У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог.

Що стосується матерії і форми, то матерія обмежена формою, а форма матерією. Різниця між матеріальним і духовним світом полягає в тому що матеріальне (тілесне) скаладається з форми і матерії, а духовне має лише форму.

Про душу Ф.А. каже, що душі притаманне мислити і вірити і все це без допомоги тіла, але є такі процеси як зір,почуття,слух які відчуваються через тілесні органи, але завдяки душі. Тому душа безтілесна, без матерії це чиста форма, вона безсмертна, вона не може бути знищена і зруйнована. Він також розрізняє вегетативну душу (властива рослинам: обмін речовин, розмноження), сенситивну (тварини; чуттєві сприйняття) і ще до людської душі додався розум. У людини розумна душа. Розум у Ф.А. головує над волею (тобто раціоналізм), інтелект підноситься над волею. Сенс життя у Ф.А. в щасті, а це пізнання і споглядання бога. Принциа філософії Ф.А. - гармонія віри і розуму.

14 Головна проблематика філософії доби Відродження. Принцип антропоцентризму як підґрунтя світогляду

Епоха Відродження (ХV-ХVІ ст.) приходить на зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення буржуазного суспільства.

В сфері культури епоха Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури.

Характерними ознаками культури цього періоду були такі:

1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3. Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.

Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює «геоцентричний» тип світогляду, притаманний середнім вікам, на «антропоцентричний», тобто світогляд, орієнтований на людину". На цій основі формується нова гуманістична філософська антропологія. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Людина — це не «тварь», а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладено в ній Богом.

В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості.

В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, безмежні можливості вдосконалення людської природи. По-друге, уявлення про те, що людина сама визначає свій життєвий шлях.

Основні характерні риси

- Антропоцентризм — домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.

- Гуманізм — домінування філософського принципу, згідно з яким утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

- Пантеїзм — філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.

Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви