23. Позовна давність.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в 1 рік застосовується, до вимог: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); 2) у зв'язку з недоліками проданого товару. Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Позовна давність у 10 р. застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, але не може бути скорочена. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Перебіг позовної давності зупиняється: 1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; 3) якщо позивач або відповідач перебуває у складі ЗСУ. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Позовна давність не поширюється: 1) на вимогу вкладника до банку про видачу вкладу; 2) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 3) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта ОДВ, ОМС, яким порушено його право власності або інше речове право.

24. Поняття та зміст права власності.

Право власності — це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов'язки щодо цього майна. Виділяють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які врегульовують відносини права власності в суспільстві. Зміст права власності в суб'єктивному розумінні становлять його правомочності — право володіння, користування і розпорядження. Право володіння означає юридично забезпечену можливість власника мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу. Право користування — це юридично закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами. Право розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення.

25. Підстави набуття та припинення права власності.

Право власності виникає у суб'єкта за наявності певних юридичних фактів. Підстави набуття права власності — це передбачені законом юридичні факти, за яких в учасника відносин виникає суб'єктивне право власності.Усі підстави права власності можна поділити на первісні і похідні. Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. Такими вважають: виготовлення або створення нової речі (виробництво); переробка речі (специфікація); привласнення загальнодоступних дарів природи; знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини тощо. Похідними підставами набуття права власності вважають такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. До них належать численні цивільні пра-вочини (купівля-продаж, дарування та інші), а також спадкування. Підстави припинення права власності — це передбачені законом юридичні факти, за яких власник втрачає суб'єктивне право власності. Право власності у власника припиняється насамперед у тих випадках, коли його набуває у власника інша особа. При цьому має місце правонаступництво. Разом з тим не завжди припинення права власності пов'язано з правонаступництвом і новим правом власності, наприклад, коли власник повністю вживає належне йому майно (продукти харчування). Право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток історії та культури; 6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; 7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) конфіскації; 10) припинення юридичної особи чи смерті власника. Усі підстави припинення права власності поділяють на дві групи: а) такі, що залежать від волі власника; б) такі, що не залежать від волі власника.