19. Недійсні правочини. Правові наслідки недійсності правочину.

Розрізняють угоди: 1) абсолютно недійсні або нікчемні; 2) відносно дійсні або оспорювані. Нікчемні угоди, їхню недійсність визначено безпосередньо у правовій нормі. Саме тому вони є недійсними вже у момент їх укладення. Суд та господарський суд зобов'язані констатувати факт недійсності угоди, незважаючи на бажання сторін. До нікчемних належать угоди: 1) укладені громадянами, визнаними недієздатними; 2) укладені з малолітніми особами; 3) недодержання закону щодо нотаріального посвідчення правочину; 4) фіктивні та удавані угоди. Деякі угоди з дефектами суб'єктного складу волі все ж таки породжують права та обов'язки сторін, а отже є дійсними. Проте їхня дійсність є нестійкою, нестабільною, оскільки законодавець надав право відповідним особам заперечувати угоди в суді або господарському суді, а тому вони можуть бути визнані недійсними. Тому й називаються вони відносно дійсними або оспорюваними. До них належать угоди, укладені: 1) неповнолітніми; 2) громадянами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами; 3) громадянами, нездатними розуміти значення своїх дій; 4) внаслідок помилки. Недодержання сторонами письмової форми правочину не впливає на його юридичну силу. Такий правочин є законним і дійсним. Під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною суб'єкта угоди, предмета або інших істотних умов угоди, що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підстава вважати, що в іншому разі угоду не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що угода, укладена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнана недійсною. Встановлювати істотність помилки має право суд. Під помилкою, що має істотне значення слід розуміти помилку щодо істотних умов угоди. Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи другій стороні ставиться у залежність від того, хто винний у виникненні помилки.

20. Поняття та види представництва у цивільному праві.

Згідно ЦКУ представництво—це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юр.ос. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом, при цьому представник, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). У випадку невиконання цього обов'язку, на особу на, яка передала повноваження, покладається відповідальність за дії замісника як за свої власні. ВИДИ. 1). Представництво за законом: Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. 2) Комерційне представництво: комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором або довіреністю. 3)Представництво за довіреністю ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю або на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.