43. Радянсько-німецькі договори 1939 р. І західноукраїнські землі

Друга світова війна розпочалася насамперед внаслідок суперечностей між імперіалістичними державами, які не пригасли після війни 1914—1918 pp., а навпаки, ще більше загострилися, особливо після відомих подій у Російській імперії — Лютневої та Жовтневої революцій. Більшовицький уряд, який прийшов тоді до влади, відверто взяв курс на світову революцію. У 1921 р. до влади в Італії прийшли фашисти, які в 1935 р. розв'язали агресію в Ефіопії (Абіссінії), а в 1933 р. в Німеччині — партія націонал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером. Вона закликала німців узяти реванш за поразку в 1918 р. і вести переможну війну, що мала б забезпечити німцям як «вищій расі» панівне місце у світі. У 1931 р. мілітаристська Японія розв'язала війну в Китаї, завоювала Маньчжурію (там вона створила формально незалежну, а фактично маріонеткову державу Маньчжоу-Го). Готувалися до війни й інші імперіалістичні держави.

Таким чином, уже тоді виникли вогнища майбутньої війни, які остаточно сформувалися в 30-х pp. Особливо активною стає в цей час нацистська Німеччина, яка створила німецько-японський військовий союз (1936 p.). Внаслідок цього виник так званий Антикомінтернівський пакт, до якого в 1937 р. приєдналася Італія, а ще пізніше — Угорщина, Іспанія, Болгарія, Данія, Фінляндія, Румунія, Словаччина, Хорватія, Маньчжоу-Го.

У 1938 р. Німеччина загарбала Австрію, називаючи свої дії «возз'єднанням» німецьких земель, розчленувала Чехословаччину і приєднала Судетську область.

Навесні 1939 р. Чехія була повністю окупована Німеччиною, а у Словаччині, яка стала незалежною, прийшли до влади профашистські сили.

На черзі було загарбання Польщі. Розуміючи, що зламати опір Польщі буде набагато важче, оскільки польський уряд уклав угоди про взаємодопомогу з Англією та Францією, Гітлер заручився підтримкою сталінського керівництва СРСР. Згідно з нововиявленими архівними документами, СРСР планував ударити по Польщі ще в 1938 р.

23 серпня 1939 р. внаслідок тривалого зближення сталінського та гітлерівського тоталітарних режимів у Москві було укладено договір про ненапад. Цей документ увійшов до історії як пакт «Ріббентропа — Молотова», оскільки саме ці міністри закордонних справ Німеччини й СРСР підписали його. У договорі йшлося про взаємну обіцянку не нападати один на одного протягом 10 років, а також про розподіл сфер впливу в Європі. Даний документ мав секретний додатковий протокол, в якому сферою впливу Німеччини оголошувалася Польща, а СРСР діставав згоду Німеччини на загарбання ним Західної України і Західної Білорусії, які перебували під владою Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, а також Молдавії та Північної Буковини, що перебували у складі Румунії.

Таким чином, імперська Москва ліквідовувала «український П'ємонт» і для вигіднішого розвитку майбутньої агресії відсовувала свої кордони далі на захід. Договір від 23 серпня 1939 р. прискорив початок Другої світової війни.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу. СРСР надавав агресорові різноманітну допомогу. Так, гітлерівська авіація бомбардувала польську столицю, використовуючи й бомби радянського виробництва. У критичний момент війни, коли польські війська зупинили німецький наступ, 17 вересня під приводом захисту західноукраїнських та західнобілоруських земель СРСР вдарив у тил Польщі. Витримати боротьбу на два фронти польська армія не змогла і 5 жовтня капітулювала. 22 вересня 1939 р. на честь вирішальних перемог у Бресті було проведено спільний парад радянських і гітлерівських військ, який приймали, відповідно, комбриг Кривошеїн та генерал Гудеріан.

Поразка у війні призвела до ліквідації Другої Речі Посполитої (1918—1939) і чергового її поділу між агресорами. 28 вересня 1939 р. у Москві було укладено новий договір між СРСР і Німеччиною, який розвивав агресивні положення попередньої угоди. Характерна вже сама його назва — «Договір про дружбу та державний кордон». Не випадково Сталін говорив про «дружбу, скріплену кров'ю», маючи на увазі дружбу СРСР та гітлерівської Німеччини. Цей договір закріпив кордон між СРСР та Німеччиною по річках Сян та Західний Буг, який більш-менш збігався з відомою «лінією Керзона» 1919 p. Обидві сторони не приховували свого торжества з приводу ліквідації Польської держави. Так, Молотов назвав її «нікчемним дитям Версальского договору» і взагалі заперечив право поляків на свою державу, а на радянських картах того часу територія Польщі, окупована гітлерівцями, була названа «зоною державних інтересів Німеччини».

Головою Директорії після вбитого в 1926 р. Симона Петлюри був Андрій Лівицький, та оскільки з вересня 1939 р. він опинився під наглядом поліції у Варшаві, то в 1939—1940 pp. його функції виконував В'ячеслав Прокопович. Головою уряду став Олександр Шульгин. В умовах, що склалися, їхній вплив на ситуацію в Україні був невисокий. Серед лідерів українського національного руху в самій Україні не було ще повної ясності у даному питанні. До того ж ситуація диктувала зміни в тактиці руху, насамперед у ставленні до Німеччини, яка на той час уже окупувала частину українських земель. Це стосується навіть ОУН — єдиної партії в Західній Україні, яка хоч усе ще й перебувала на нелегальному становищі, однак зберегла дієздатність і навіть поширила вплив на маси. Одна частина ОУН, керована головою Андрієм Мельником, виступала за досить обережні дії, прагнула максимально використати можливості нової ситуації для забезпечення інтересів українського населення, скерувати основні зусилля на боротьбу з більшовиками, чітко пов'язувала себе з традицією УНР. Друга частина, очолювана представником молодшої генерації ОУН Степаном Бандерою, виступала за підготовку до збройної боротьби як проти більшовиків, так і проти гітлерівців, вказувала на трагедію Карпатської України, знищеної хортистською Угорщиною за підтримки гітлерівської Німеччини.

Уперше на Холмщині та в Підляшші навчання в школах перейшло на українську мову. УКЦ надав допомогу і в українізації Польської автокефальної православної церкви, переважну більшість вірних якої становили українці. 5 листопада 1939 р. виникла Церковна рада у Холмі, яка добилася повернення православним кафедрального собору в Холмі. До початку 1940 р. кількість православних храмів збільшилась там з 51 до 91. У жовтні 1940 р. було скликано церковний Собор, на якому архієпископом холмським та підляським під іменем Іларіон було висвячено видатного українського церковного і громадського діяча, вченого Івана Огієнка (1882—1972), що був свого часу міністром освіти та віросповідань УНР. Архієпископом краківсько-лемківським тоді ж було висвячено Палладія (в миру — Петра Видибіду-Руденка).

Якщо злука 1919 р. була справді виразом давнього тяжіння українців до життя у своїй соборній незалежній державі і рішення про неї приймалося самими українцями у своїх двох незалежних державах, то в Москві йшлося не про соборну Україну, а про вирішення своїх імперських інтересів, збільшення території Російської імперії. Те ж саме стосується долі інших етнічних українських земель — Північної Буковини та придунайських земель. Вони увійшли до складу УРСР 28 червня 1940 р. внаслідок реалізації Радянським Союзом агресивних пактів з гітлерівською Німеччиною. 28.06.1940 p. CPCP поставив перед Румунією ультимативні вимоги щодо передачі йому (фактично анексії) Північної Буковини та Бессарабії, а одночасно його війська (Південний фронт на чолі з генералом Г. Жуковим) перейшли кордон і захопили важливі румунські укріплення. Внаслідок імперської політики Москви, її злочинної змови з нацистським Берліном, вересень 1939 р. обернувся для населення Західної України новою, ще гіршою, ніж польська, окупацією.

Колективізація ж потягла за собою розкуркулення й репресії українського селянства. Взагалі вже за період з вересня 1939-го по червень 1941 р. жертвами репресій стало понад 10% населення Західної України і Західної Білорусі. Чимало місць масових поховань жертв комуністичного терору було знайдено тільки наприкінці XX ст. Характерно, що в радянській зоні окупації, на території, вдвічі меншій за окуповану нацистами територію Другої Речі Посполитої, сталінськими опричниками було репресовано в 3—4 рази більше людей. А кульмінація цих репресій буде ще попереду, у 1944—1953 pp.

Після перемоги над Польщею у відносинах між СРСР і Німеччиною запанував відносний спокій. Незважаючи на те, що Англія і Франція оголосили війну Німеччині, їхні уряди ще сподівалися на примирення з Гітлером. На франко-німецькому фронті кілька місяців ішла так звана дивна війна, під час якої солдати не воювали, а грали у футбол чи волейбол. Цій ідилії поклав кінець удар Німеччини по Франції навесні 1940 p., внаслідок чого остання мусила капітулювати на тяжких умовах. Німеччина скинула англійські війська в Ла-Манш під Дюнкерком і начебто готувалася до висадки десанту в Англії, поширювала агресію в інших країнах Європи, готуючись до удару по СРСР. Останній же, у свою чергу, буквально до 22 червня 1941 р. постачав німецького агресора стратегічною сировиною, без якої неможливим було б виробництво танків, літаків і підводних човнів, провіантом (у Німеччині на той час діяла карткова система). Троцький, глузуючи з цього, відзначив: «Сталін став інтендантом Гітлера». Характерно, що радянські криголами провели Північним морським шляхом з Мурманська до Берингової протоки німецький крейсер «Комет», який потім чинив розбій у Тихому океані, надаючи німецьким бойовим кораблям та підводним човнам можливість перепочинку й спорядження необхідним.

Наприкінці 1940 р. німецький військовий корабель «Атлантіс» потопив англійський корабель, на якому були захоплені надзвичайно секретні документи. Німецький офіцер Каменц у супроводі енкаведистів повіз їх з Владивостока до Москви у німецьке посольство. Сталін навіть звелів видати гітлерівцям 92 тис. антифашистськи налаштованих польських біженців і 400 німців-антифашистів.

44. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України у 1941—1942 pp. Початок німецько-радянської війни. Український напрямНапад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України у 1941—1942 pp. Початок німецько-радянської війни. Український напрям у плані «Барбаросса».

Наказ готуватися до нападу німецький генералітет отримав у 1940 p. A 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву під номером 21 та назвою «Варіант Барбаросса» . Директива стала основним керівним документом війни проти Радянського Союзу. Відповідно до цього плану війна повинна була тривати не більше 1,5—2 місяців. Згідно з ним на радянському кордоні було зосереджено три могутні угруповання, які мали у своєму складі 5,5 млн солдатів і офіцерів, 47 тис. гармат і мінометів, 4,3 тис. танків, 5 тис. бойових літаків.

Під час підготовки до нападу на СРСР Гітлер уклав політичний і військово-економічний союз з Італією, Японією, залучив до нього Румунію, Болгарію, Угорщину, Словаччину, Хорватію, Іспанію, Фінляндію і поставив на службу німецькій воєнній машині військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням до 300 млн осіб. Вермахт зразка 1941 р. був грізною силою з дволітнім досвідом ведення війни, але до затяжної війни проти СРСР він не був готовий. Тому німецьке командування планувало раптово завдати сильних ударів і до зими вийти на рубіж Архангельск—Волга—Астрахань.

На світанку 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей.

В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти.

Група армій «Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних.

Оборонні бої на території України

Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України.

Під Уманню (серпень 1941 р.) в полон потрапили 103 тис. радянських бійців, під Києвом (вересень 1941 р.) —665 тис. осіб. У 1941 р. полонені становили 64,5% всіх втрат Південно-Західного фронту, 60,3% — Південного. Вже за перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Червона армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись без прикриття. Контрнаступ радянських мотомеханізова-них корпусів у районі Луцьк—Броди—Рівне успіху не мав. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн військовослужбовців, у тому числі 1,3 млн українців.

Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим, ЗО жовтня вони підійшли до Севастополя. Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків були бої за Київ (7 липня — 26 вересня 1941 p.), Одесу (5 серпня — 16 жовтня 1941 p.), Керч (30 грудня 1941 р. — 19 травня 1942 p.), Севастополь (ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 p.).

Витримавши довгу і виснажливу битву під Смоленськом, фашистські війська наприкінці вересня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямку. Але взимку 1941—1942 pp. під Москвою й на західному напрямку було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. Німці були відкинуті на 150—400 км. Вермахт зазнав першої великої поразки з початку Другої світової війни.

Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів.

Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ (було визволено багато великих населених пунктів), 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом.

Отже, попри те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; різкого зниження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

Причини поразок Червоної армії на початку війни

У перші місяці війни виявилися серйозні помилки, допущені керівництвом країни в передвоєнні роки.

Аналіз широкого спектру історичної літератури дозволяє виділити наступні основні причини поразок Червоної Армії в перші місяці Великої Вітчизняної війни:

- прорахунки вищого політичного керівництва СРСР про терміни нападу Німеччини;

- Якісне військову перевагу противника;

- Запізнювання стратегічного розгортання Радянських Збройних Сил на західних кордонах СРСР;

- Репресії в Червоній Армії;.