33. Утворення гетьманського уряду.

Прийшовши до влади, Скоропадський задекларував свій маніфест. У ньому містилося зобов'язання «негайно збудувати державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Повідомлялося також про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалося право приватної власності «як фундаменту культури й цивілізації».

Одночасно з маніфестом було опубліковано «Закони про тимчасовий державний устрій України». З них випливало, що УНР як демократична форма української державності ліквідується. Замість УНР поставала Українська Держава. Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалася у гетьмана. Однак строки скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою також всю повноту виконавчої та судової влади.

Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик, виходець із старовинного козацького роду Ф. Лизогуб.

Батько Ф. Лизогуба — А. Лизогуб був одним із найближчих друзів Т. Шевченка, а старшого брата, революціонера-народовольця, царський уряд стратив у 1879 р. Сам Ф. Лизогуб обрав безпечну кар'єру земського діяча, був головою земства Полтавської губернії, за партійною приналежністю — октябристом.

Міністерство закордонних справ очолив Д. Дорошенко.

Д. Дорошенко також походив з козацько-дворянського роду на Глухівщині, здобув освіту історика. У студентські роки брав участь у діяльності Революційної української партії (РУЛ), під час світової війни дістав призначення крайового комісара Галичини й Буковини з правами генерал-губернатора. Улітку 1917 р. Центральна Рада доручила Дорошенку формування Генерального секретаріату, але через розходження у поглядах з Грушевським він відмовився від цього.

Міністром освіти став М. Василенко.

М. Василенко, за фахом історик і юрист, походив із селян Чернігівської губернії. Написав фундаментальні наукові праці з історії Гетьманщини, активно працював у Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові і викладав у Київському університеті. За партійною приналежністю — кадет. Короткий час був членом Тимчасового уряду Росії, виконуючи обов'язки заступника міністра освіти.

М. Чубинський очолив міністерство юстиції.

Батько М. Чубинського був відомим українським етнографом і громадським діячем. Стояв на правих позиціях, але до політичних партій не належав.

Інші члени гетьманського кабінету міністрів також були не політичними діячами, а фахівцями у своїй галузі. Деякі досвідчені спеціалісти поваленого кабінету В. Голубовича залишилися в уряді на відповідальних посадах, але жодного представника українських соціалістичних партій Скоропадський до складу уряду не включив.

Центральні держави розраховували одержати з України необхідні для продовження війни з Антантою продовольчі та інші ресурси. Тому вони були заінтересовані в утвердженні влади, здатної покінчити з анархією. Ставка кайзерівського уряду на консервативні кола в українському суспільстві призвела до виникнення режиму «сильної руки» гетьмана П. Скоропадського.

Присутність в Україні окупаційної армії перервала революційний процес. Проте втрата соціальних здобутків трудящих і загибель демократичної У HP були тимчасовим явищем, зумовленим дією зовнішнього чинника. Потенціал національної революції ще залишався високим.

2. Внутрішня політика гетьмана П. Скоропадського.

Політичні партії та гетьманський режим.

Гетьман негайно припинив вихід соціалістичних газет і відновив цензуру. Було заборонено будь-які збори, розігнано органи місцевого самоврядування.

Ще до перевороту в столицю почали з'їжджатися делегати II Всеукраїнського селянського з'їзду (перший відбувся у травні 1917 p.). Гетьманська варта (поліція) і німці заарештували президію з'їзду і розігнали делегатів. Останні зібралися нелегально в Голосіївському лісі під Києвом. Від імені переважної більшості сільського населення — безземельних і малоземельних селян — вони заявили, що не визнають обраного поміщиками гетьмана. З'їзд висловився за збереження УНР і негайне скликання Установчих зборів. Для захисту здобутків революції було прийнято рішення утворити в повітах бойові дружини.

У середині травня до Києва з'їхалися ті делегати Всеукраїнського робітничого з'їзду, яким пощастило уникнути арешту. У своїй відозві вони сформулювали найголовніші завдання, що стояли перед пролетаріатом: захист незалежної УНР, скликання Українських Установчих зборів, передача землі без викупу в руки трудового народу.

Одночасно відбувся, також у нелегальних умовах, черговий конгрес Української соціал-демократичної робітничої партії. Ухвалена на ньому програма майже цілком збігалася з програмою робітничого з'їзду. Українська соціал-демократія вперше відмежувалася від гасла федерації України і Росії. На її думку, це гасло в нових умовах загрожувало відновленням «єдиної і неділимої» Росії.

Найвпливовіша в Україні партія есерів у цей час також провела у лісових околицях Києва свій нелегальний з'їзд. На ньому партія розкололася на два крила. Праве крило вважало революцію закінченою. Тому воно висловилося за здійснення поміркованішої соціально-економічної політики, ніж та, яку проводила Центральна Рада. Ліві есери протестували проти підміни класової боротьби культурницькою аполітичною роботою «верхів» партії і закликали піти в підпілля, щоб очолити збройну боротьбу проти гетьманщини та окупантів. До складу ЦК майже без винятку було обрано представників лівого крила. Користуючись цим, нове керівництво розпустило місцеві організації і перевело партію на нелегальне становище. Українські есери, що згуртувалися навколо нелегального тижневика «Боротьба», дістали пізніше назву «боротьбистів». Праві есери утворили власний організаційний центр і оформили самостійну партію. За нею залишилася попередня назва.

Кількість більшовиків в Україні у травні 1918 р. не перевищувала й тисячі. Однак в умовах зростаючого невдоволення окупаційним режимом ця партія, що завжди стояла на крайніх лівих позиціях, почала швидко зростати. За перші місяці окупації виникло понад 200 підпільних організацій, груп і осередків, з них більше третини — у сільській місцевості.

На відміну від інших соціалістичних партій, які проводили свої з'їзди у нелегальних умовах, але в Україні, І з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України відбувся в липні 1918 р. у Москві. Якщо на підготовчій до з'їзду нараді йшлося про утворення незалежної від РКП(б) Комуністичної партії, то на з'їзді в Москві ідею самостійності українських більшовиків було відхилено. КП(б)У створювалася як складова частина РКП(б) і одержувала не більше прав, ніж будь-яка обласна партійна організація. З'їзд обрав ЦК, секретарем якого став Г. П'ятаков.

В Україні пройшли з'їзди організацій, які підтримували гетьманський режим. Зокрема, партія конституційних демократів І зібралася у Києві на свій крайовий з'їзд. В його роботі брали участь три міністри-кадети гетьманського уряду. «Найвищі інтереси краю,— проголошувалося на з'їзді,— примушують нас і пристосуватися до нових форм державного життя і влити в них наш зміст». Це пристосування, висловлюючись мовою кадетських поборників «єдиної і неділимої» Росії, полягало у визнанні тимчасового характеру самостійності України.

За підтримки уряду в Києві відбувся з'їзд представників промисловців, банкірів-фінансистів і поміщиків. Його організаторами були представники великого капіталу граф О. Бобринський, князь А. Голіцин, князь В. Кочубей та ін. Делегати вітали відновлення приватної власності на землю, вимагали знайти державні кредити на «відбудову продуктивності» великих маєтків, а також сприяти поміщикам у поверненні конфіскованого майна «разом з відшкодуванням». Одночасно вимагали переглянути виданий Тимчасовим урядом закон про свободу страйків, запобігти втручанню робітників у господарське життя підприємств і розпорядчі функції адміністрації. З'їзд утворив постійний представницький орган — Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс).

Падіння гетьманського режиму.

Ставлення білогвардійців до української державності.

Коли в Центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найзручнішим плацдармом для організації антикомуністичного опору був Південь Росії. Противників більшовизму підтримували заможні верстви служилого стану — донського і кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибічники «білої справи», тобто відновлення царської влади: білий колір символізував монархію. З допомогою Антанти генерал Л. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спо­чатку вона складалася з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізації, назва «білогвардійці» закріпилася й за солдатами. Після загибелі в бою Корнілова Добровольчу армію очолив А. Денікін.

Ті, хто увійшов до білогвардійського табору або солідаризувався з ним, додержувалися різних поглядів щодо майбутнього політичного ладу. Одні відстоювали самодержавство, інші — конституційну монархію або навіть республіканську форму правління. Суперечки з цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави у довоєнних кордонах. Гасло «єдиної і неділимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої справи» — від крайніх правих до кадетів.

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася від політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України «Київський національний центр», який стояв на білогвардійських позиціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Денікіним обурено заявив: «Із зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпустимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. Мілкжов, він розвинув антиукраїнську активність і переконував окупаційну адміністрацію в тому, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що увійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність України зберігатиметься доти, доки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу у світовій війні поклала б край претензіям України на незалежність. Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразку Німеччини неважко було передбачити, а тому Скоропадський старався не відповідати на антиукраїнські випади «єдинонеділимців» і терпів активність численних організацій білогвардійського напряму. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не заперечував проти їх виїзду на Дон і всіляко намагався налагодити відносини з Денікіним.

Утворення Українського національного союзу.

Відносини Скоропадського з українськими політичними партіями не складалися. Менш ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було утворено опозиційний Національно-державний союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами. Гетьмана звинувачували в тому, що при формуванні кабінету міністрів він обійшов представників українських партій і зробив ставку на представників неукраїнських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. При формуванні кабінету Скоропадський покладався не на партії, а на конкретних фахівців, яких добирав особисто незалежно від їх партійної чи національної приналежності.

В опозицію став також Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. У червні 1918 р. Земський з'їзд прийняв заяву, в якій різко критикувалася гетьманська політика «безоглядної реакції та реставрації старого ладу». З'їзд поставив вимогу негайно скликати законодавчу раду з депутатів місцевого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів. Скоропадський відповів репресіями. Петлюру було ув'язнено.

Влітку позиції гетьманського режиму різко похитнулися. Це привело до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпромісну партизанську боротьбу з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав можливості мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання. Ініціативу об’єднання політичних партій, культурних, економічних і професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони увійшли до Національно-державного союзу й усунули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву — Український національний союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом.

Національний союз очолив В. Винниченко. Він негайно вступив у контакт з Раковським та Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли допомогу Національному союзу, коли той організує повстання проти гетьмана.

Відречення гетьмана від гасла самостійної України.

Коли стало зрозуміло, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським національним союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників. Почалися переговори щодо програми кабінету, який мав бути сформований за їх участю. Національний союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на основі ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, вста­новлення демократичних свобод і прийняття демократичного виборчого закону. Союз запропонував список кандидатів на посади міністрів у найважливіших міністерствах.

Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед партіями, які виступали за самостійність України, кадетські міністри і торговельно-промислові кола запротестували. Вони відкинули програму Українського національного союзу і вимагали негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання України з білогвардійськими силами Росії. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за «єдинонеділимцями» стояла Ан­танта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. У результаті склад нового кабінету, сформованого під головуванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним: у ньому були кандидати як Національного союзу, так і Протофісу.

Цим компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада задекларував федеративний союз з Росією. Йшлося про білогвардійську Росію. Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував здобути прихильність антантівських дипломатів. Але гетьманат уже доживав останні дні.

Утворення Директорії.

У ніч на 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Центральної. Ради і створили п'ятиособовий верховний орган Української Народної Республіки — Директорію, її головою став соціал-демократ В. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який зайняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР.

Звільнений з тюрми, Петлюра негайно вирушив у Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Під Мотовилівкою, за 30 км від столиці, стрільці розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана — полк сердюків і офіцерську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорозької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків, інші полки цієї дивізії зайняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Директорії.

Сили гетьманату танули, а військові сили Директорії швидко зростали. Вона з блискавичною швидкістю встановлювала контроль над територією України. На початку грудня війська С. Петлюри вступили в Одесу.

У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, головним чином більшовиків та єврейських соціалістичних партій. У руках повсталих опинилися завод «Арсенал», військове міністерство та інші установи. Гетьман зрікся влади. До міста увійшли загони січових стрільців.

Кілька днів колишній гетьман переховувався у місті, бо Директорія оголосила його поза законом. Потім у мундирі німецького офіцера він виїхав до Берліна, у вигнання.

Незважаючи на подібність соціальних програм гетьмана П. Скоропадського і прибічників «білої справи», політичне зближення Української Держави з білогвардійською Росією здавалося неможливим. В очах білогвардійців гетьман залишався сепаратистом, зрадником.

Коли окреслилася поразка кайзерівської Німеччини у війні, П. Скоропадський почав шукати нових союзників. Його заява про федеративний союз з білогвардійською Росією засвідчила штучність самих підвалин гетьманської України, нездатність гетьмана стати національним лідером.

Відродження УНР під час антигетьманського повстання було цілком закономірним. Однак ситуація, в якій довелося діяти Директорії, виявилася вкрай несприятливою для української справи.

34. Директорія. Її внутрішня і зовнішня політика

Перемога Директорії привела до відновлення Української Народної Республіки. В самій Директорії, як і в цілому в УНР, значним впливом користувалися українські соціалістичні партії, серед яких найбільшу роль відіграли УСДРП і УПСР. Був створений уряд УНР із соціалістів на чолі з соціал-демократом В. Чехівським. Однак чіткої соціально-економічної та політичної програми вони не мали і через розбіжності в багатьох питаннях остаточно виробити її не змогли, хоча й намагалися. Директорія, що складалася з різних політичних сил, була єдина лише в боротьбі з гетьманською владою і німецькими окупантами. Вона оголосила націоналізацію землі поміщиків і буржуазії, розподіл її між селянами, але реалізувати це не поспішала, відкладаючи до обрання парламенту. Та й неможливо було мобільно провести цей захід в умовах безперервних боїв з військами Радянської Росії на півночі та Антанти — на півдні, в конфліктах з отаманами, кількість яких швидко зростала. Тому селянство, як і за часів Центральної ради, все більше розчаровувалося в Директорії і схилялося до більшовиків, які в Росії віддали селянам поміщицькі землі. Саме тому Всеукраїнська рада селянських депутатів не підтримала політику Директорії. Зібрана її виконавчим комітетом нарада представників губернських рад селянських депутатів зажадала негайно передати владу виконкомам рад селянських і робітничих депутатів, тобто, по суті, створити в Україні радянську владу.

У постановах різних своїх з´їздів селяни підтримували ідею української державності, але коли треба було потрібно її захищати, не виявляли такої готовності. Створивши на гребені боротьби з режимом геть-мана кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського уряду розбігалися по домівках. Армія УНР швидко танула і виявилася майже небоєздатною у боротьбі проти зовнішніх ворогів. Посилювався вплив більшовиків на широкі маси українського народу. Чим пояснити таку поведінку українського селянства? Частина істориків пояснює це особливостями менталітету українського хлібороба, схильного до ринкових відносин, і політичного неука (див. Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — К., 1996. — С 80). Він не враховував досвіду 1918 p., коли його політична пасивність спрацювала проти нього, бо з поразкою УНР і перемогою гетьманату в село повернулися поміщики і забрали свої землі. З таким поясненням слід погодитися. Але не можна не враховувати і того, що селяни, виснажені війною, отримавши землю, не хотіли втручатися в нові конфлікти. Далекими і дуже наївними здавалися їм декларації молодих політиків-соціалістів, щоб за них знову йти під кулі. Важливу роль відіграло й те, що Директорія, як і Центральна рада, була непослідовною в земельному питанні та боротьбі з хаосом. На цьому фоні більшовицька радикальність виглядала привабливіше. Знову ж, як і в 1917 p., мляво розв´язувалися й інші соціальні питання, а також формування регулярної армії і державного апарату. Це й призвело до політичної пасивності селян, розпаду партизанських загонів або перетворення їх в отаманські з´єднання, котрі нікому не підкорялися, порушували громадський порядок та спокій і завдавали шкоди українській державності. Директорія за таких умов вирішила розширити свою соціальну базу і покласти в основу розбудови державного управління так званий трудовий принцип, згідно з яким влада в губерніях і повітах мала належати радам робітників, селян та інтелігенції без будь-якої участі експлуататорських елементів. Центральним органом управління, подібним до парламенту, мав стати трудовий конгрес, що складався з 528 осіб: 118 робітників, 377 селян та 33 представників інтелігенції. Перша сесія конгресу відбулася 23-28 січня 1919 р. в Києві. В його роботі взяли участь близько 400 депутатів. Він проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту. У зв´язку з надзвичайним загостренням зовнішньополітичного становища УНР, конгрес передав владу в краї Директорії, яка до наступної його сесії мала вжити необхідних заходів і видати закони, необхідні для оборони республіки. Ці закони мали затверджуватися на найближчій сесії.

А зовнішньополітична ситуація все ускладнювалася. На початку грудня 1918 р. в Одесі висадилися французькі війська. Це пояснювалося рішенням західних держав розпочати боротьбу з більшовизмом, не допустити його поширення. Держави Антанти надавали допомогу антибільшовицькій білій армії, яка готувалася на Дону під керівництвом генерала Денікіна до походу на Москву за відновлення «єдиної неділимої Росії» та монархічного режиму. На півночі велася підготовка більшовиків до нового походу на Україну. УНР не могла протистояти обом цим силам. Директорія і основні політичні партії України мали вирішити, з ким їм вступати в союз: із західною демократією проти більшовиків, чи з більшовиками проти Антанти.

Наприкінці 1918 р. і особливо на початку наступного проблема зовнішньої політичної орієнтації остаточно розколола провідні українські партії, в яких уже давно точилася внутрішня боротьба між лівими і правими групами. Ліві в УСДРП, УПСР та інших партіях, перебуваючи під впливом одного із лідерів УСДРП В.Винниченка, вважали, що слід негайно вирішувати соціальні проблеми, створити владу Рад на Україні, тим самим вирвавши народні маси з-під впливу більшовиків і утвердити незалежність УНР. Ліві схилялися до радянської форми влади (ради всіх рівнів). Однак українські соціалісти радикального характеру відкидали терористичні методи більшовиків, їх насильницьку, політику воєнного комунізму, заперечення права України на незалежність. Поряд з цим ліві соціалісти схилялися до союзу незалежної УНР з Радянською Росією та боротьби з Антантою.

Після прийняття більшістю Директорії ідей парламентаризму і Трудового Конгресу ліві соціал-демократи утворили групу «Незалежних соціал-демократів» і вийшли із УСДРП, а ліві в УПСР створили групу («боротьбистів»), об´єднавшись навколо газети «Боротьба». «Боротьбисти» і соціал-демократи взяли курс на зближення з більшовиками, що діяли в підпіллі, і готували повстання проти Директори за здійснення своєї ідеї влади Рад та союзу з Радянською Росією. Під тиском лівих соціалістів уряд УНР розпочав переговори з Раднаркомом РСФСР, однак ці контакти швидко обірвалися. Помірковані групи соціалістів під впливом Степана Петлюри схилялися до західноєвропейських зразків демократії, зміцнення державних інститутів УНР, боротьби проти більшовиків та союзу з Антантою.

Наступ на Київ у січні 1919 р. російських радянських військ і українських радянських загонів, створених при допомозі і підтримці Росії, викликали в Україні обурення і посилення позицій прихильників союзу з Антантою. 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії. Однак армія УНР все більше втрачала боєздатність і відступала. На початку лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого у Київ вступили червоні загони.

Директорія розпочала переговори з Антантою про допомогу в боротьбі з Радянською Росією. Однак французьке командування, яке вело переговори з делегацією УНР від імені Антанти, висунуло вимоги, що мали колоніалістський характер: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з їх складу В. Винниченка, С Петлюру, В. Чехівського (як соціалістів), створити 300-тисячну армію для боротьби з більшовиками та підпорядкувати її командуванню Антанти, передати залізниці і фінанси під контроль Франції і перевести Україну під її протекторат. Це було проявом типової колоніальної політики і демонструвало небажання Антанти відступати від своєї політики підтримки «єдиної неділимої Росії» і визнати незалежність України.

Попри все український уряд пішов на поступки, щоб на основі компромісів домовитися з Антантою. Уряд Чехівського подав у відставку, Винниченко вийшов із Директорії і виїхав до Відня, а Петлюра вийшов із УСДРП і, уже будучи безпартійним, очолив Директорію. Однак ці поступки нічого не змінили, і переговори з Антантою провалилися. Та незабаром з´ясувалося, що вона не має військ для наступу проти більшовиків, а ті, що знаходилися в Одесі, під впливом агітації більшовиків розклалися. У квітні 1919 р. французи залишили Україну. В той же час утворений під впливом і керівництвом Степана Петлюри уряд, який очолював С. Остапенко, зовсім припинив соціальні реформи, чим підірвав авторитет Директорії. В Україні поширюється хаос. Більша частина військового керівництва проголосила себе незалежними отаманами і вийшла з-під контролю Директорії та «головного отамана» Петлюри. Поряд з так званою «отаманщиною» ширилися єврейські погроми, грабежі, занепадало економічне життя. Відповідальними за погроми були отамани, окремі червоноармійські командири та солдати армії УНР. Спроби деяких істориків оголосити Петлюру головним винуватцем та ініціатором цього ганебного явища не мають під собою достатніх підстав. У погромах брали участь і солдати денікінських військ, які в червні 1919 р. вступили в Україну. Втрачаючи підтримку широких народних мас, «головний отаман» УНР Степан Петлюра вирішив знайти вихід із тяжкого становища шляхом союзу з давнім ворогом України — Польщею, що вела колоніальну війну проти ЗУНР. Переговори про договір з Польщею, згода Петлюри віддати їй Західну Україну було ударом в спину Західноукраїнській Народній Республіці і викликало нові суперечки і дискусії в українському суспільстві та невдоволення.

Таким чином, уряд УНР, його керівник Степан Петлюра (а він себе проголосив керівником Директорії, «головним отаманом», і діяв як диктатор після виходу у відставку і від´їзду в еміграцію В. Винниченка) не спромоглися виробити політику, на основі якої б усі українські політичні сили змогли об´єднатися і захистити та утвердити українську державність. Петлюра, по суті, відмовився від підтримки свого народу і вдався до пошуків зовнішніх союзників, що не раз уже приводило Україну до поразки та національних трагедій. Навіть введення Центральною радою німецьких військ в Україну нічому не навчило деяких лідерів УНР. Не було здійснено серйозних кроків до переговорів з РСФСР та пошуків компромісу в цьому напрямі.

35. Західноукраї́нська Наро́дна Респу́бліка (за старим правописом: Західно-Українська Народня Республіка; ЗУНР) — українська держава, що існувала протягом 1918 — 1919 років на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року. Охоплювала територію заселену українцями — Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада атакована Польщею за підтримки країн Антанти, насамперед Франції. 22 січня 1919 року об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Ліквідована 18 липня 1919 року в ході українсько-польської війни. Розділена між Польщею, Румунією і Чехословаччиною. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував у еміграції.

Напередодні Першої світової війни велика частина українських земель — Східна Галичина, Буковина та Закарпаття — перебували у складі Австро-Угорщини. Коли в жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав, і українці почали робити рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях.

Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Дмитра Вітовського.

18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії.

19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Національної Ради, яким став Євген Петрушевич.

31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною — і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн відповів категоричною відмовою. Тоді на вечірньому засіданні УГВС (Українського Генерального Військового Комісаріату) 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.

Українсько-польська війна

До нової Української держави єврейське та німецьке населення поставились лояльно, а поляки розпочали воєнні дії проти української влади. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину.

21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів (Біля м.Перемишля не змогли зруйнувати мости і польські війська змогли приїхати на залізничний вокзал у Львові). Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кінця грудня УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).

4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд на чолі з С.Голубовичем і створено Виділ УНРади (складався з 9 членів) під керівництвом Є. Петрушевича.

1 грудня 1918 р. делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР та остаточно схвалену вищим органом держави 3 січня 1919 р.

21 січня 1919 р. представники Всекарпатського конгресу Степан Клочурак і Дмитро Климпуш передали уряду ЗУНР у Станіславі рішення населення краю про приєднання до України закарпатських земель.

22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР, ЗОУНР). Пізніше після підписання Варшавського договору 1920 року між УНР та Польщею Акт Злуки було денонсовано владою ЗО УНР.

У січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини.

13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Л.Бота, були прийняті українською стороною. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським урядом.

В цих умовах 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яка (в планах Антанти) призначалась лише для боротьби проти більшовиків.

На початку червня 1919 року польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. У зв'язку з критичним становищем ЗО УНР 9 червня 1919 р. уряд С.Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав титул диктатора ЗО УНР. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган — Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем було призначено генерала О.Греківа.

7-28 червня 1919 р. УГА під командуванням О. Греківа провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.

16-18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗО УНР окупували польські війська.

Чинники поразки ЗУНР

9 листопада УНР визначила назву української держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існування ЗУНР здійснювалися спроби возз'єднання зі Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією попередній договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Наступного дня його од-ноголосно ратифікував Конгрес трудового народу. Планувалося скликання парламенту об'єднаної України (Установчих зборів). До його скликання ЗУНР, що офіційно мала називатися Західною областю Української Народної Республіки, зберігала автономію, власні органи державної влади, збройні сили, законодавство тощо. Фактично ж вона продовжувала діяти як окреме державне утворення.

Невдовзі ЗУНР зазнала прямого нападу з боку Польщі, Румунії та Чехословаччини. Зі згоди й санкції Антанти Північну Буковину захопила Румунія; Закарпаття спочатку відійшло до Угорщини, а через кілька місяців — до Чехословаччини. Отже, територію ЗУНР фактично становила тільки Східна Галичина з 4 млн. населення.

25 червня 1919 р. Верховна Рада Антанти, щоб "забезпечити мирне населення й майно Східної Галичини від більшовицьких банд", уповноважила збройні сили Польської республіки зайняти всю Галичину. Під натиском польської армії основна частина УГА, органи державної влади, тисячі біженців перейшли р. Збруч на територію, що контролювала Директорія УНР. Інша частина УГА перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована. Тривалий час УГА боролася за Українську державу разом із армією Директорії. Але після союзу Петлюри з Польщею три корпуси УГА оголосили про перехід до Денікіна, а через деякий час — до Червоної Армії.

Восени 1919 р. Є. Петрушевич з оточенням змушений був покинути українські землі і виїхати до Відня. З огляду на тісні контакти керівництва УНР і Польщі та неспроможність УНР захистити західних українців від Польщі, він оголосив про припинення чинності закону щодо об'єднання ЗУНР і УНР. 25 липня 1920 р. було утворено закордонний галицький уряд (уряд Диктатора ЗУНР). Цей уряд і урядові установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР проіснували до травня 1923 р. Вони були розпущені Є. Петрушевичем після того, як Антанта 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину належною Польщі без жодних застережень.

36. В історію України 1919 р. увійшов встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави — Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 року держава, що стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чолі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський, Що дало змогу загасити конфлікт між Г. П´ятаковим та Артемом (Ф. Сергєєвим), які претендували на посаду голови. По-друге, український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи — народними комісаріатами. По-третє, Тимчасовий уряд перетворився на постійний.

Умови громадянської війни та революційна ідеологія позначилися на формуванні та організації радянської державної структури. Ради існували переважно в губернських містах, а на місцевому рівні діяли, як правило, надзвичайні органи влади — військово-революційні комітети (ревкоми). Це можна пояснити тим, що більшовики, не впевнені в підтримці народних мас, робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддавати владу демократичним виборним Радам. Навіть там, де Ради обиралися, цей процес здійснювався під контролем ревкомів, які визначали кандидатів у депутати, блокували висунення в кандидати на багатопартійній основі, контролювали процес виборів тощо.

Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж функцію виконували і комітети бідноти, які активно створювалися радянською державою на селі. Вони були покликані внести розкол у найчисленнішу верству суспільства — селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів.

Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 року, коли III Всеукраїнський з´їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з´їзд рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.

У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстких умовах громадянської війни. 1 червня утворюється «воєнно-політичний союз» формально незалежних У країни, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Основна мета утвореного союзу — шляхом мобілізації та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об´єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.

За російським шаблоном розроблена не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічної політики РНК України. Запроваджуваний економічний курс, що одержав назву «воєнного комунізму», був комплексом економічних, соціально-політичних ідей, принципів і заходів, на яких вибудовувалася політика більшовицької партії з літа 1918 р. по березень 1921 р. Запровадження його було пов´язане із встановленням однопартійної більшовицької диктатури, створенням державного апарату, атакою на капітал і політичним тиском на село у першій половині 1918 р. Багато чим ця політика нагадувала надзвичайні заходи у Німеччині в період Першої світової війни.

В економічній сфері «воєнний комунізм» реалізовувався як модель державного регулювання економіки. Він був реакцією на критичні реалії життя (економічна, господарська розруха, необхідність мобілізувати ресурси для здобуття перемоги у громадянській війні) і тому становив собою сукупність вимушених, тимчасових заходів. Його реалізацію зумовлювала й утопічна віра більшовицької еліти в комунізм і перспективи світової революції.

Елементами «воєнного комунізму» були націоналізація промисловості, що охопила всі сфери виробництва (з листопада 1920 р. розпочалася націоналізація дрібної промисловості); заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів (декретом від 21 листопада 1918 року про перехід системи розподілу під контроль держави постачання населення товарами здійснювалося тільки через споживчі комуни і кооперативи); запровадження безкоштовних комунальних послуг (проїзд на транспорті, користування телефоном, газом, електроенергією, житлом); зрівняльна оплата праці робітників і службовців; організація всеохоплюючого обліку праці; централізація та мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності; запровадження продовольчої розкладки.

В основу цього курсу покладено ідеї форсованого ривка До соціалізму, запровадження у практику управління економічними процесами позаекономічного примусу, підпорядкування державі суспільних, групових та індивідуальних інтересів. Уже в квітні 1919 р. було створено табори Примусової праці, заборонено самовільний перехід радянських службовців із однієї установи в іншу, в червні — розпочато запровадження замість паспортів трудових книжок, а в листопаді Рада Народних Комісарів затвердила положення про робітничі дисциплінарні товариські суди, які мали право застосовувати санкції аж «до звільнення з підприємства з передачею в концентраційний табір».

Стрижнем політики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 року. Відповідно до неї кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку їх розміри визначалися реальними потребами сім´ї та наявністю у неї зерна, але невдовзі головним критерієм стала потреба держави у хлібі. Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що проявилося у запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі. Більшовики покладали на неї великі надії. Так, схвалений у грудні 1920 р. VIII Всеросійським з´їздом Рад план ГОЕЛРО, який передбачав розвиток народного господарства на основі електрифікації, мав в основному фінансуватися за рахунок продрозкладки і лише на третину — зарубіжними позиками.

Важливою складовою політики «воєнного комунізму» був план колективізації села, реалізація якого розпочалася з 1918 р. У результаті усуспільнення селянських дворів, яке стало «репетицією майбутньої колективізації», до кінця року в Радянській Росії нараховувалося більше 3,2 тис. радгоспів. Подальший розвиток ідеї колективізації отримали у декреті ВЦВК «Про соціалістичне землекористування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» від 14 лютого 1919 року. Курс на ліквідацію великих поміщицьких і селянських господарств, на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест селянських мас, а тому «колективізаційний експеримент» було згорнуто.

Безпосередніми наслідками запровадження політики «воєнного комунізму» стали руйнація системи ринкових відносин, розрив економічних зв´язків між містом і селом, поглиблення інфляційних процесів, активне формування однопартійної системи, посилення бюрократизації, централізму, приглушення приватної ініціативи, закріплення в масах психології «експропріації експропріаторів», ліквідація станів, розширення практики «надзвичайних» заходів і масових репресій, посилення соціального напруження.

Безумовно, така політика радянської влади не подобалася українському селу, яке звикло дивитися на хліб я і на товар, а на хліботоргівлю як на умову стабільного функціонування господарств. Наприклад, у Катеринославській губернії традиційно 50% зібраного врожаю йшло на ринок, у Таврійській — майже 60%, а в Херсонській — 65%. Несхвально ставилося селянство і до більшовицьких планів колективізації села, проголошених 14 лютого 1919 року у декреті ВЦВК «Про соціалістичне землекористування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Кypc на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест селянських мас.

Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянського руху, спрямованого проти продрозкладки та насильницького створення колгоспів. Очолювані отаманами Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоювати свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні — липні — 328. Оцінюючи становище, голова Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітні 1919 р. у циркулярному листі до всіх надзвичайних комісій України, що замість «широкої підтримки населення ми знаходимо майже одну ненависть останнього…»´ Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині, повстанська хвиля невдовзі охопила всю територію УСРР.

Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування та організація радянської державної структури, прийняття першої Конституції УСРР, включення України до «воєнно-політичного союзу» радянських республік тощо.

Економічним підґрунтям реалізації більшовиками своїх планів була політика «воєнного комунізму», наслідками якої став розрив економічних зв´язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціативи, закріплення психології «експропріації експропріаторів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.