31. Україна в роки Першої світової війни

Перша світова війна 1914—1918 pp. і національні революції, каталізатором яких стала Україна, відкрили у світовій історії новітню добу, що триває й нині. Вона була війною імперіалістичною, зумовленою глибокими суперечностями (економічними, політичними, військовими) між двома протилежними блоками: Антантою (Англія, Франція, Росія, ін.) та Троїстим союзом, який згодом став Четверним, або ж Центральним блоком (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія). Так, Росія прагнула загарбати Галичину й Буковину, знищити тут «український П'ємонт», заволодіти Стамбулом (Константинополем), узяти під одноосібний контроль протоки Босфор та Дарданелли і під звуки переможних сурм придушити революцію у власній країні. Австро-Угорщина мала схожу мету, зокрема хотіла захопити деякі території на Балканах і частину земель Правобережної України. Те, що деякі країни, наприклад Бельгія та Чорногорія, вели справедливу війну, суттєво не впливало на загальний несправедливий з обох боків характер цієї кривавої бійні. Ситуація, в якій опинилася Україна, як і деякі інші країни (зокрема Польща), була особливо тяжкою, оскільки напередодні війни українські землі перебували під владою двох ворожих одна одній імперій (Російської та Австро-Угорської). Внаслідок цього українці мусили проливати кров у абсолютно непотрібній їм війні, за чужі інтереси, та ще й воювати між собою. Крім того, до лав військ воюючих коаліцій їх було мобілізовано непропорційно більше, ніж представників інших народів. У складі російської армії воювало 3,5 млн українців, у складі австрійської — понад 300 тис.

Кілька разів наприкінці XIX — на початку XX ст. світ стояв на грані війни, але приводом до неї судилося стати вбивству ерцгерцога Франца-Фердинанда 28(15) червня 1914 р. у боснійському місті Сараєво. Замах учинив 19-річний босняк, студент Гаврило Принцип, член нелегальної організації «Молода Боснія». Остання прагнула звільнити Боснію, анексовану в 1908 p., від австрійського панування. Це вбивство болісно сприйняли в Австро-Угорщині. За спиною змовників стояла Сербія, насамперед деякі праворадикальні офіцерські організації, а за нею — Російська імперія. Австро-Угорщина, покаравши смертю й тюремним ув'язненням організаторів замаху (Г. Принцип у зв'язку зі своїм неповноліттям був засуджений до 20 років тюремного увя'знення і невдовзі помер від туберкульозу), поставила Сербії гострий ультиматум. Сербія, спираючись на поради з Петербурга, погодилася з дев'ятьма пунктами ультиматуму, відхиливши два з них. У свою чергу, Австро-Угорщина за порадою з Берліна не погодилася укласти мир і 28(15) липня оголосила Сербії війну. Наступного дня цар Микола II підписав указ про загальну мобілізацію, який не був відкликаний, незважаючи на вимоги Німеччини. 1 серпня (19 липня) Німеччина оголосила війну Росії, а через день — її союзниці Франції. Згідно із задумом начальника німецького генштабу графа Шліффена («план Шліффена») німецькі війська не стали йти на потужні укріплення франко-німецького кордону, а обійшли їх і через територію Бельгії рушили на Париж. Після блискавичного розгрому Франції військова машина Німеччини мала бути розвернута проти Росії. У відповідь на дії Німеччини Англія оголосила їй війну. 6 серпня (24 липня) Австро-Угорщина оголосила війну Росії.

Учасники війни сподівалися, що вона буде швидкоплинною та маневреною і закінчиться за кілька місяців, максимум за рік, як переважно відбувалося у війнах XIX ст. Проте з маневреної війна поступово перейшла у виснажливу, окопну й охопила весь світ. 10 серпня 1914 р. війну Німеччині оголосила Японія, яка вирішила захопити німецькі колонії на Далекому Сході. Італія не підтримала своїх союзників, а у 1915 р. навіть виступила на боці Антанти. Зате Центральний блок підтримала Османська імперія (жовтень 1914 p.), яка розгорнула військові дії насамперед на Балканах та Закавказзі, а також Болгарія (1915 p.). Усього в цій війні взяло участь 38 держав, більшість з яких вступили в неї в останній період на боці Антанти.

Вже 2 серпня з ініціативи ГУР почали формувати Легіон українських січових стрільців (УСС, «усуси») — українські військові підрозділи в австрійській армії. Надії ГУР на цей легіон базувалися на достатніх підставах. Австро-Угорщина на відміну від Росії проводила набагато ліберальнішу політику щодо українців. Тут дозволялася діяльність політичних партій та організацій, спортивних організацій, діяли школи з українською мовою навчання, виходили українською мовою газети та журнали. В разі перемоги країн Центрального блоку можна було б розраховувати на значне розширення автономії, в разі поразки чи розпаду імперії — на створення незалежної Української держави. Українські військові частини в будь-якому випадку стали б опорою народу в його національно-визвольній боротьбі. Аналогічним шляхом ішли не лише українці, а й поляки, чехи, котрі створили національні частини, що відіграли важливу роль у творенні їхніх незалежних держав.

Отже, вперше в новітній історії було сформовано українські військові частини, причому українська молодь, у тому числі й жінки, йшла до Легіону «усусів» добровільно, охоплена патріотичним прагненням вибороти незалежну Українську державу. Пізніше «усуси» справді зроблять важливий внесок у національно-визвольну боротьбу українського народу 1918—1921 pp. Саме з їхнього середовища вийшла ціла когорта борців за волю України. Досить назвати такі імена як Ольга Басараб, Софія Галечко, Олена Степанів, Дмитро Вітковський, Роман Дашкевич, Андрій Мельник та ін. «Усуси» відзначилися вже в 1914—1915 pp., особливо під час боїв у Карпатах, насамперед за гору Маківку (травень 1915 р.). У середовищі «усусів» було складено багато популярних патріотичних пісень, які часто звучать і в наш час.

Хід воєнних дій у 1914 р. Оскільки німецькі війська вже загрожували Парижу, Росія мусила перейти в наступ у Східній Пруссії, який закінчився крахом і загибеллю двох армій у районі Мазурських озер, але допоміг Парижу, змусивши німців перекинути із Західного фронту два корпуси й одну кавалерійську дивізію. Внаслідок битви на р. Марна («чудо на Марні») 5—12 вересня, в якій з обох боків брало участь 2 млн солдат, німці відступили і стали готуватися до нового наступу. Тоді ж в акваторію Чорного моря увійшов німецький лінкор «Гебен» і бомбардуванням Севастополя показав, хто насправді є господарем на цьому морі. Дії «Гебена» завдали тяжкого удару по зовнішній торгівлі Російської імперії.

На Східному фронті головні події у 1914 р. відбувалися в Галичині. Спочатку російські війська вели успішні бої, оскільки вони явно переважали австрійські кількісно. Австро-угорські армії генералів Данкля та Ауфенберга вдарили з Галичини на північ — на підросійську Польщу, щоб, з'єднавшися з німецькими силами, повести спільний наступ на схід. У боях під Любліном, Замостям, Красноставом та Красником австрійці взяли гору. Цей наступ оголив Східну Галичину й Буковину, чим і скористалася російська армія, завдавши потужного удару. Після переможної битви під Равою-Руською російські війська під командуванням генералів Брусилова та Рузського захопили Львів (3.09.1914 p.), а пізніше, після надзвичайно тяжкої облоги (100 днів!), було взято й багатостраждальний Перемишль, який за період війни п'ять разів переходив із рук у руки. Вже в 1914 р. зазнали сильних руйнацій внаслідок боїв такі міста, як Тернопіль, Сокаль, Жовква, Гусятин, Броди та ін. Велика трагедія сталась у Чорткові. Під час артилерійського обстрілу російськими військами один снаряд знищив локомотив переповненого біженцями поїзда. Від вибуху поїзд помчав з гори назад, ударив у такий самий потяг, що йшов слідом, після чого обидва, охоплені полум'ям, на величезній швидкості врізалися у натовп людей на вокзалі. На місці загинуло кілька тисяч чоловік. Чи варто говорити, що ця трагедія не була єдиною, що на долю мирного українського населення, яке опинилося в самому центрі змагань гігантських армій, випала маса страшних випробувань...

Галичина й Буковина під російською окупацією. Набагато гірші часи настали, коли російські війська окупували Галичину, Буковину й Закарпаття, утворивши Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Граф О. Бобринський оголосив Східну Галичину й Лемківщину аж до Нового Сонча споконвічною частиною великої Росії, запровадив тут великодержавно-шовіністичну політику Петербурга. Окупаційна адміністрація закрила українські установи, школи, клуби, бібліотеки, союзи, в тому числі «Просвіту» та НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка), редакції українських газет, пограбувала музеї, заборонила продаж та поширення українських книг і газет. Як писав у спогадах польський історик М. Бобжинський, «зграя російських чиновників залила край, запроваджуючи до урядування російську мову і російську систему разом з хабарництвом. У школах порядкували вчителі з Росії, а для вчителів-русинів відкрили курси російської мови». Тисячі українців, насамперед еліту Галичини, депортували на схід. У заслання потрапив і М. Грушевський — видатний український історик. Нещадних репресій зазнала Українська греко-католицька церква (УГКЦ), а її митрополита — Андрія Шептицького заарештували і вивезли в глиб Росії, де він перебував до Лютневої революції 1917 р. Тоді ж було депортовано чимало поляків та євреїв, а також значну частину населення Волині, Холмщини, Білорусі. Після цих акцій та досвіду життя в російській глибинці полуда москвофільства спала з очей багатьох галичан, і ця течія в суспільно-політичному житті Галичини тоді майже зникла.

Андрій Шептицький (1865—1944) — видатний український церковний та громадський діяч. Походив із старовинного українського шляхетського роду, представники якого носили графський титул. Закінчив гімназію в Кракові. Після навчання у Ягеллонському (Краків) та Вроцлавському університетах здобув ступінь доктора права. З 1885-го — чернець, пізніше здобув науковий ступінь доктора теології та філософії. У 1892 р. висвячений на священика, у 1899-му — на єпископа, з 1900-го — на галицького митрополита. Відіграв визначну роль в організації та розбудові українського національно-релігійного життя на Галичині й далеко за її межами, зокрема серед української еміграції Канади, США, Південної Америки. Засуджував політику полонізації, що її проводив на західноукраїнських землях польський уряд у міжвоєнний період, водночас був противником збройних замахів, що їх застосовувала ОУН. Під час гітлерівської окупації врятував багато євреїв, котрі переховувалися в його резиденції та монастирях.

Хід воєнних дій у 1915 р. Не досягнувши вирішальних успіхів у Франції, Німеччина вирішила перенести головні воєнні дії на Східний фронт. До того ж треба було допомогти Австро-Угорщині, яка намагалася виправити становище і вже в лютому 1915 р. відбила Чернівці. Поблизу лемківського містечка Горлиця командувачем Східного фронту П. Гінденбургом та австрійським генералом Макензеном було сконцентровано потужні сили і 2 травня (19 квітня) 1915 р. німецькі та австро-угорські війська перейшли в наступ. «Горлицький прорив» армій Центрального блоку привів до очищення від російських військ майже всієї Галичини й частини Волині. Внаслідок наступного удару німців — по Ризі — росіяни з тяжкими втратами відступили з Польщі, Холмщини й Підляшшя, частково з Прибалтики й Білорусі. При цьому російська армія провела масову евакуацію українського населення Холмщини та Підляшшя, спалила там багато українських сіл. Це призвело до тяжких демографічних наслідків для цих етнічних українських земель. Однак вивести з війни Російську імперію з її величезними людськими ресурсами (не випадково її називали «паровим котком») Німеччині не вдалося.

Уряди шукали вихід у дедалі більшій експлуатації трудящих, що загострювало економічну та політичну кризи, в посиленні національного гноблення. Так, на українських землях, що перебували під Росією, було заборонено політичну й культурну діяльність, у тому числі й «Просвіту». Така національна політика мала тяжкі наслідки для Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, особливо якщо врахувати нерозв'язаність у Росії аграрного питання.

До того ж у Російській імперії цар Микола II став знаряддям у руках придворної камарильї, у якій велику роль відігравав «старець» Григорій Распутін (Черних) — шарлатан, розпусник і п'яниця. І хоча Распутіна було вбито внаслідок змови у грудні 1916 p., однак авторитет царя й самодержавства був безповоротно втрачений. Вибухали конфлікти і в середовищі панівної верхівки, між представниками різних політичних течій і партій. Цим уміло скористалася ліворадикальна опозиція на чолі з більшовиками, яка дістала потужну фінансову допомогу від німецького уряду. Останній вважав, що перевороти й хаос приведуть до виходу Росії з війни і це дасть можливість країнам Центрального блоку здобути перемогу.

1916 рік було ознаменовано, в першу чергу, кривавими битвами під Верденом («Верденська м'ясорубка») та на р. Соммі у Північній Франції, де обома сторонами було втрачено близько 2 млн (!) вояків, але суттєвих змін на цьому театрі війни не сталося. Не надто насичений військовою технікою Східний фронт був рухливішим. 4 червня (22 травня) 1916 р. тут відбувся «Брусилівський прорив». Війська російського Південно-Західного фронту під командуванням талановитого генерала Брусилова прорвали австро-угорську оборону на широкому відрізку в чотирьох місцях. Через кілька днів було взято Луцьк, у липні — серпні російська армія знову увійшла в Галичину і зайняла Буковину. Переоцінивши слабкість Центрального блоку, у війну на боці Антанти вступила

1917 року у війну вступили Сполучені Штати Америки, що, врешті, й схилило терези на бік Антанти. А тим часом у Російській імперії в умовах війни, тяжкої економічної та політичної кризи, невирішеності національного питання склалася революційна ситуація. Це привело до Лютневої революції 1917 p., яка, на думку багатьох сучасників, відкрила шлях до демократичного розвитку Росії. Цей день був навіть «червоним» (святковим) у календарях радянської доби 20-х років, бо Лютнева революція розглядалася як пролог Жовтневої.

СТАВЛЕННЯ ДО ВІЙНИ РІЗНИХ КЛАСІВ І ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Мир — це звичайний стан суспільства. Війна виводить суспільство із звичного ритму і висуває на передній план проблеми, що спонукають кожну його верству, суспільні класи чи політичні партії висловити своє ставлення до надзвичайного стану, в яке воно потрапило за певних умов. З початком Першої світової війни, коли держави поділилися на два ворогуючі табори і вступили в збройне протистояння, розпочався воєнний психоз, нагнітання ненависті однієї нації до іншої з позицій великодержавного шовінізму. Правлячі кола воюючих країн взяли курс на мілітаризацію всіх сфер внутрішнього життя.

«Браття, — писав він, — твориться Божий суд! Терпляче, з християнською покорою, довгі роки страждав руський народ під іноземним ярмом, але ні хитрістю, ані переслідуванням не вдалося зломити в ньому надії на свободу.

Соціал-демократичні партії західних країн, об'єднані в II Інтернаціоналі, єдиним фронтом виступили в підтримку імперіалістичної війни їх лідери на чолі з головою Інтернаціоналу паном. Вандервельде не тільки проголосували за воєнні кредити своїм урядам, а й увійшли до їх складу. В умовах шовіністичного розгулу соціал-демократія. Заходу розкололася за національною ознакою і виявилася в стані війни одна з однією.

В особливо тяжкому і складному становищі опинилися українські політичні партії. Це було пов'язано з тим, що, по-перше, вони діяли на етнонаціональній території єдиної нації, поділеної між двома імперіями. По-друге, українські національні парти повинні були виробляти тактику, яка справді відображала б інтереси свого народу в захисті не імперських амбіцій чужих йому держав, а власний патріотизм захисту своєї вітчизни. По-третє, національні партії діяли як в Австро-Угорській, так і в Російській частинах України в умовах заборони і переслідування з боку як центральних властей, так і місцевої адміністрації. З цього приводу В. Винниченко 22 серпня 1914 р записав у своєму «Щоденнику» «Спочатку дуже вражають виступи соціалістів Франції, Германії, Бельгії за війну Але як бути пригнобленій нації якоїсь держави?».

За таких складних обставин українські політичні партії розпочали пошуки найбільш раціональної орієнтації. У своїй праці «Відродження нації» В. Винниченко писав про орієнтації серед українських політиків.

До першої групи належали ті, кого війна застала на території Росії, хто вірив, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів. Друга група українських політиків, особливо українці Галичини, орінтувались на їхню перемогу у війні та перехід під їхній протекторат всієї України. Третю групу становили політики, які орієнтувалися не на Росію, Австро-Угорщину чи Німеччину, а виключно на власні сили українства «Це, — писав В. Винниченко, — була орієнтація на себе, на свої сили, на рятунок своїми власними зусиллями, зусиллями своїх працюючих мас. До цієї орієнтації належали переважно соціалістичні течи». З початком війни активізувало свою діяльність Товариство українських поступовців (ТУП), що об'єднало в 1908 р. найбільш активну частину національної інтелігенції, серед якої переважали соціалісти і частина Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). 30 липня 1914 р. ТУП виступило з декларацією «Війна і українці» за підписом С. Петлюри, редактора «Украинской жизни», що видавався в Москві. В декларації висловлювалась упевненість, що українці «виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця». Разом з тим в ній висловлювалося і сподівання, що, якщо народності Росії виконають свій обов'язок перед нею, вони мають право розраховувати на надання їм «і відповідних прав». Київська газета «Рада» у передовій статті закликала українців боронити Російську державу, бо цим вони боронитимуть свою власну землю від ворога «Ми бороним наші хати, наші тихії гаї» — так закінчувалася ця стаття, яка мала виключно оборонний характер.

Це був початковий стан війни, а з її продовженням відбувається еволюція поглядів ТУП Рада ТУП вирішила утриматися від звернення як за підтримку війни, так і проти і зайняла нейтральні позиції.

У 1916 р. ТУП виступило проти війни і підтримки будь-якої з воюючих сторін. Ним було оприлюднено декларацію Ради ТУП під назвою «Наша позиція», в якій викладено розуміння тогочасної ситуації та українського питання. Окреслюючи свої завдання, поступовці наголошували, що вони боролись і боротимуться за «демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних цінностей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому розвиватися й не поступатись йому економічно, єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше».

На іншій політичній платформі стояли українські партії в Австро-Угорщині 1 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну українську раду, до якої ввійшли представники трьох головних українських партій національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою Ради було обрано К. Левицького Головна українська рада мала захищати й репрезентувати інтереси українського народу в Австро-Угорщині. З серпня Головна українська рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала виступити одностайно проти царської Росії. В заключній частині маніфесту говорилось «Побіда Австро-Угорської монархи буде нашою побідою І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визволення України».

4 серпня 1914 р. у Львові з ініціативи емігрантів-наддністрянців, зокрема Д. Донцова і В. Дорошенка, було створено Союз визволення України (СВУ). До його складу ввійшли члени УСДРП, «Спілки», групи українських есерів, представники інших партій та організацій.

Союз опублікував відозву «До українського народу в Росії» та звернення «До громадської думки Європи», в яких намагався довести, що самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії Росії. Він також опублікував «Платформу Союзу». В ній було заявлено, що українці «голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність», а «реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні». Самостійна Україна мала стати конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів великої України перед центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав себе як зародок майбутнього українського уряду.