39. Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні

Індустріалізація — це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.

Причини проведення індустріалізації

· Необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції.

· Прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу.

Проведення індустріалізації мало низку труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи.

Складові індустріалізації

· Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової.

· Примус населення до придбання облігацій державної позики.

· Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів.

· Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами.

· Використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух, неоплачувана праця на суботниках, недільниках).

· Широке використання праці в'язнів.

· Жорсткий режим економії бюджетних коштів.

Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928—1932 pp.) було збудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші підприємства.

Підсумки індустріалізації

Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну. Зміцнилась обороноздатність країни. Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості. Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку). Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки. Створено нову модель керівництва є кою — адміністративно-командну.

40. Об'єктивна необхідність колективізації

Голод 1932—1933 рр. — одна з найбільш трагічних сторінок До 1928 року в практиці земельних відносин в країні сформувалися 8 основних принципів соціалістичного землекористування:

1. Принцип створення єдиного державного земельного фонду, що означає, що вся земля в межах державних кордонів СРСР, незалежно від характеру використання і господарського призначення, складає єдиний державний земельний фонд, який є матеріальним вираженням націоналізації всіх земель і об'єктом права виключної власності, тобто нікому іншому не переданого права, Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі всього радянського народу. Загальна площа земельного фонду СРСР становила 2227,5 млн. гектарів.

2. Принцип використання землі всіма організаціями і громадянами лише на підставі права землекористування, тобто тільки після отримання в установленому порядку земельної ділянки в натурі та документів, що засвідчують право користування землею із зазначенням мети.

3. Принцип цільового характеру права землекористування, що передбачає безумовно планове, цілеспрямоване та ефективне використання земельних ресурсів країни.

4. Принцип стійкості права землекористування, що означає, що земельні ділянки надаються всім категоріям землекористувачів, як правило, в безстрокове (постійне) користування і позбавлення цих прав можливе лише у випадках і на підставах, прямо передбачених в законі. Вилучення землі у землекористувача для державних і громадських потреб здійснюється з дотриманням гарантії (згода або погодження із землекористувачем, відшкодування збитків та ін.)

5. Принцип безкоштовності землекористування, що означає, що землекористувач не вносить будь-яку плату за земельну ділянку ні в момент його надання, ні в процесі користування землею. Як господарський суб'єкт, він платить лише відповідні податки від отриманого від використання землі доходу.

6. Принцип суворого контролю з боку держави і обов'язкової відповідальності всіх категорій землекористувачів за раціональне, ефективне використання землі та її охорону.

7. Принцип територіального характеру управління земельним фондом, що поширюється на всі категорії землекористувачів в межах адміністративно-територіальної одиниці, незалежно від підпорядкованості землекористувача та категорії земель.

8. Принцип відомчої відповідальності міністерств сільського господарства СРСР і союзних республік та їх органів на місцях за організацію, раціональне та ефективне використання та охорону земель сільськогосподарського призначення, що перебувають у розпорядженні колгоспів, радгоспів та громадських організацій, що входять в їх систему.

Ці принципи цілком відповідали стратегічним інтересам соціалістичної держави, всього радянського суспільства, кожного його громадянина. Їх значення для доль соціалізму в СРСР і радянського народу важко переоцінити. Вони виключили приватну власність на землю, її купівлю та продаж, можливість спекуляції землею і збагачення окремих осіб і груп населення, створили сприятливі правові та матеріальні умови для широкого впровадження кол-колективних форм ведення сільськогосподарського виробництва, що забезпечили національне та ефективне використання земельних ресурсів, різке збільшення виробництва продуктів харчування і сировини для промисловості. Це дозволило в короткі терміни створити міцну базу для підвищення рівня життя та зростання добробуту радянського народу, для стрімкого розвитку науки, народної освіти та охорони здоров'я, культури і мистецтва, для перетворення СРСР на велику і процвітаючу державу світу. Зі сказаного добре видно, що для проведення колективізації була міцна теоретична та правова база, перевірена солідної практикою.

Отже, враховуючий цілий спектр історичного доробку з даної проблематики та залучаючи нові джерела ми ставимо за мету визначити основні причини голодомору на Україні, а також охарактеризувати його наслідки.

Причини трагедії 1933 року в Україні

У грудні 1932 р. було введено “внутрішній паспорт”, що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не лише “куркулям”, але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, практично знову його закріпачувало. Навіть Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР “воєнно-феодальною”. Жахливим ударом по селянству став голод 1932 —1933 рр. Затиснутому з усіх боків одноосібнику не залишилось нічого іншого, як припинити обстоювати своє право на окреме господарство і написати заяву про вступ до колгоспу. Вже у 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено у сумнозвісному 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи здійснення колективізації призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х рр., його невпинного сповзання у кризу, свідченням чого є статистика: протягом 1929—1932 рр. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилось на 41,8%, коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР у 1933 і 1934 рр. становив пересічно 680 млн. ц (найнижчі показники після голодного 1921 р.). У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України у державні засіки надійшло у 1933 р. 317 млн. пудів хліба, в 1935 р. — 462 млн., а в 1937 р. — 496 млн. пудів. В результаті у. 1935 р. в містах було скасовано введену в 1928 р. карткову систему, але проблеми в аграрному секторі залишались.

41. Між демократією і народовладдям немає семантичної різниці. Терміни зливаються, якщо перший із них перекласти з давньогрецької на українську мову. Проте в сучасній Україні вони мають різне політичне наповнення. Багато хто з нас ностальгічно згадує радянські часи, як добу народовладдя і лає демократів, які прийшли до влади.

Щоб побачити політичну різницю між демократією, на якій ґрунтується ринкове суспільство, і народовладдя радянського зразка, треба розглянути ще один термін – тоталітаризм. Політологи протиставляють тоталітаризм демократії, вважаючи його протилежним за значенням. Під тоталітаризмом розуміють верховенство держави над суспільством, а під демократією – верховенство суспільства над державою.

Комуністи називають народовладдям нерозривний зв'язок між державою і суспільством. Та нерозривність зв'язку можлива у двох протилежних випадках. Випадок перший: сувереном є держава, як визначає що потрібно і що не потрібно народу, як він повинен жити, думати і навіть розмножуватися (сталінська заборона абортів була вольовим рішенням). Випадок другий: сувереном є народ, який шляхом вільних виборів на інституціональному і персональному рівнях формує державу.

З'явилася добра нагода торкнутися історичних коренів цієї проблеми: 22 квітня виповнилося 130 років від дня народження Володимира Леніна. Саме Ленін був терористом і практичним організатором політичного механізму, який усім відомий під неточною назвою радянської влади. Він є родоначальником радянського комунізму, КПРС і СРСР.

Тоталітарної партії і наддержави вже не існує, а комуністична ідея ледь жевріє. Утворилась відсторонь у часі, яка сприяє розгляду проблеми без емоцій і політичних пристрастей.

Зовнішній зріз радянського політичного життя становив конституційний режим безпосередньої демократії. Суверенним носієм влади проголошувалися народні маси. Посланці мас на всіх рівнях, від місцевого до загальнодержавного, утворили ради. Між з’їздами рад влада перебувала в руках обраних радами органів – виконавчих комітетів.

Виконкоми ухвалювали закони і здійснювали поточне керівництво, враховуючи накази виборців. Декларувалося, що саме вони, а не партійні інтереси або власна позиція членів виконавчих комітетів, повинні визначати характер їхньої діяльності. Виборці могли відкликати депутатів у будь-який момент. Це означало, що депутатів тримали на короткому повідку, не даючи їм того обсягу повноважень, який властивий представницькій демократії парламентського типу.

У такій системі влади названій радянською В. Ленін як 1905 року побачив можливість можливості для встановлення незримої диктатури власної партії. Складання наказів виборців, визначення кандидатів у депутати з’їздів рад та забезпечення їх обрання, контроль за діяльністю депутатів та їх відкликання в разі потреби – все це могла здійснювати структура, яка перебувала поза рамками безпосередньої демократії. Власне, без такої зовнішньої сили режим безпосередньої демократії виробився б в анархію або охлократію (владу натовпу).

Якби зовнішню силу представляли дві або кілька політичних партій, конкурентна боротьба між ними також паралізувала б таку систему влади. За фасадом безпосередньої демократії обов'язково повинна була приховуватися диктатура однієї партії. Використовуючи марксистську лексику Ленін назвав "диктатурою пролетаріату".

Внутрішню партію складала партійно-радянська номенклатура, тобто начальники всіх рангів в опанованих або створених більшовиками суспільних структурах. До зовнішньої партії належала основна членська маса. Саме вона надавала РКП (б) – ВКП (б) – КПРС оманливого вигляду політичної партії. Фактично ж партія злилася на структуру, яка пронизувала собою всі управлінські ланки.

Партія керувала майже всіма ланками суспільного життя опосередковано через органи радянської влади. Опосередкованість справедливо вважалася перевагою режиму. Вона дозволяла державній партії розв'язати принципові питання не беручи на себе безпосередньої відповідальності за поточні справи. Не зливаючись організаційно, партійні й радянські органи влади все-таки зливалися на персональному рівні – кожну відповідальну посаду в радянському апараті посідав член партії.

Як і всі інші організаційно-управлінські структури, партія будувалася на засадах "демократичного централізму".

Слід також розрізняти формального і неформального носія влади. За статутом найвищою інстанцією в партійних ієрархії був з’їзд, а в перервах між з’їздами – ЦК, проте хід партійних з’їздів цілком контролювався апаратом, який їх готував і проводив. Центральний комітет збирався на засідання (пленуми) нечасто, і тому не міг бути осередком оперативного управління. У березні 1919 року Ленін утворив у ЦК політбюро, рішення якого вважалися рішеннями ЦК. Кожний член політбюро контролював певну сферу життя, функцію або територію. Усі разом здійснювали тоталітарну владу над партією, державою і суспільством.

1917 року більшовики перемогли своїх політичних суперників під гаслом "Вся влада – Радам!". В. Ленін має тоді ніким незаперечувані всередині власної партії права на найвищу посаду у завойованій країні. Однак він не поспішив очолити президію Всеросійського генерального виконавчого комітету. Посаду "всеросійського старости" він залишив для другорядних керівників партії, хоча за радянською конституцією вона вважалася найвищою, а сам очолив уряд.

Масові репресії в Україні у 1930-х роках

19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УСРР виніс вирок у справі "Спілки визволення України" (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Із загальної кількості заарештованих для проведення показового процесу над "ворогами народу" було виділено 45 знакових постатей — провідних учених, письменників, діячів культури. Серед них академіки С. Єфремов та М. Слабченко, науковці А. Ніковський, Й. Гермайзе, церковний діяч В. Чехівський, письменниця Л. Старицька-Черняхівська. Разом з ними до судової відповідальності притягувалися молоді люди, яким інкримінували членство в юнацькій організації СВУ — "Спілці української молоді". Згідно з документами звинувачення, СВУ — СУМ мали організації у всіх головних містах України і ставили за мету за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР і утворити Українську самостійну державу. Незважаючи на те, що конкретної вини не було встановлено, підсудні одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були знищені. Всього під час процесу і після нього за звинуваченнями в причетності до СВУ було репресовано бл. 30 тис. осіб, переважно інтелігенція і студентство. Один зі слідчих у справі СВУ С. Брук цинічно заявив; "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!"

Наступного року значну частину інтелігенції на чолі о М. Грушевським було звинувачено у належності до вже іншої "ворожої організації'" — "Українського національного центру". Жертвами брехливих звинувачень стали 50 осіб, яких засудили на строк від трьох до шести років. (У 1934—1941 рр. 33 з них знов засудили за "антирадянську діяльність" і "шпигунство". 21 особу розстріляли, 12 отримали нові строки. Більшість із них померли в таборах.) М. Грушевського як керівника "бойової націонал-фашистської організації" та "теоретика буржуазного націоналізму" вислали до Росії, де він 24 листопада 1934 р. помер за загадкових обставин. Почалися гоніння проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на її видання, закривалися найдіяльніші секції, виганялися й піддавалися репресіям т.зв. буржуазні націоналісти.

З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив особистим представником в Україні П. Постишева. Разом з ним прийшли новий голова Об'єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — В. Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено завершити колективізацію, провести чистку в компартії та припинити українізацію. У міру того як набирало обертів правління нового сталінського опричника в Україні, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової української інтелігенції, що з'явилася у 1920-ті роки. За даними О. Субтельного, з 240 українських письменників тоді зникло 200; із 35 вчених-мовознавців знищили 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М. Скрипник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей період "розстріляним відродженням".

Репресії проти української інтелігенції нерідко підтримували й українські націонал-комуністи, але незабаром настала і їх черга. У 1932 р. ЦК ВКЩб) звинуватив КП(б)У в толерантності до українського "націоналістичного ухильництва". У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської парторганізації за кілька років зменшилася удвічі. До жовтня 1933 р. зі своїх посад було усунено 80 % секретарів парторганізацій і 75 % усіх чиновників у місцевих радах. Виключення з партії та звільнення з роботи тягнуло за собою арешт і розстріл, у кращому випадку — вислання й ув'язнення в таборах. На зміну десяткам тисяч репресованих українських керівників прибували кадри з Росії та інших радянських республік.

Якщо репресії кінця 1920-х — першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937—1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці й навіть діти "ворогів народу". Суспільство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКЩб) заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі "Сухановка" існувало не менше 52 видів катування.

Нерідко масові страти в'язнів приурочувалися до певних більшовицьких дат. Так, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. на виконання постанови політбюро ВКП(б) напередодні 20-річчя Жовтневого перевороту капітан НКВС М. Матвєєв в урочищі Сандармох на півдні Карелії власноруч виконав смертні вироки 1111 в'язням Соловецького табору особливого призначення. Серед них були бл. 300 вихідців із України: історик М. Яворський, поет-неокласик М. Зеров, режисер Л. Курбас, драматург М. Куліш, міністр освіти УНР А. Крушельницькій з двома синами, письменники М. Ірчан, О.Слісаренко, В. Поліщук, П. Филипович, Г. Епік, В. Підмогильний.

Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7 млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в У PCP від репресій у 1927— 1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб.

42. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Австро-Угорщини

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. Її населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу „королівства Галіції та Лодомерії” з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський, частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші дві парові машини в Галичині з’явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці Західної України.

Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в Галичині.

Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинуто недостатньо. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава і на поч. XX ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та харчова промисловість.

У промисловості домінував іноземний капітал: австрійський, німецький, англійський, французький.

Повільно йшов процес зростання міст. Найбільшим містом був Львів, де чисельність населення зросла з 70 тис. (1 857 р.) до 200 тис. (1910 р.).

На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.

На початку XX ст. у промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття помітне місце відіграють промислові об’єднання та акціонерні товариства, динамізується процес концентрації виробництва: з 1902 по 1910 р. кількість робітників Галичини збільшилася на третину, а число підприємств зменшилося майже вдвічі. Однак великих фабрик і заводів з сотнями робітників тут були лише одиниці. Нові явища спостерігалися у сфері фінансів та кредиту, банківській справі. Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів.

Стосовно сільського господарства, то тут ситуація суттєво відрізнялася від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів. Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90 % населення. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно розвивалося переважно пруським шляхом. Кількість сільської буржуазії становила 11 % в Галичині та 8 % – на Буковині. Деякі зміни в сільському господарстві краю відбулися лише після скасування в 1848 році кріпосного права.

Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.

Головна Підручники Підручник Історія України скачати онлайн ТЕМА VIII. УКРАЇНА В 20–30-ТІ РОКИ ХХ СТ. 8.1. Політичне і соціально-економічне становище України після завершення революції та громадянської війни

ЗАКАРПАТТЯ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

Закарпатська Україна офіційно називалася Підкарпатською Руссю. Після адміністративної реформи 1928 р. її почали називати Підкарпатським краєм. Назва «Закарпатська Україна» була заборонена, оскільки доказувала належність цієї землі «за Карпатськими горами» до України. Втім, на той час не існувало Української держави, яка могла б претендувати на землю, відірвану від батьківщини ще за часів Київської Русі.

Це не означало, що на чудовий за природою край у самому центрі Європи ніхто не зазіхав. В Угорщині, де утвердилася авторитарна влада регента М. Хорті, неситим оком поглядали на землі, які раніше належали угорській короні.

Відірваність упродовж дев'яти століть від України позначилася на психології та менталітеті карпатоукраїнської етнічної спільноти. Так звані «локалісти» вбачали у самоназві карпатоукраїнців (русини) вказівку на те, що вони є окремою нацією, і на цьому будували свої гасла і політичні розрахунки Чисельність українців — русинів у Чехо-Словаччині перевищувала 0,5 млн чол. З них понад 80 тис. населяла Пряшев (Прешов) та його околиці у Східній Словаччині, а переважна більшість — Закарпаття. Національно-культурне і навіть економічне становище чехословацьких українців було незрівнянно кращим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехо-Словаччині існували міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав конституцію, користувався проголошеними в ній свободами. До того чехословацький уряд робив спроби, хоч і не завжди послідовно, економічно розвинути цей найвідсталіший в усій Європі край. Щоправда, празький уряд старався зберегти унітарність країни і не допускав автономного управління ні в Закарпатській Україні, ні в Словаччині. Якось непомітно у 30-х роках написання назви держави змінилося на політично іншу форму — Чехословаччина (без дефісу, який підтверджував рівноправність двох частин країни).

На Закарпатті у 20-х роках була проведена земельна реформа. Уряд викупив з великими збитками для себе землю у мадьярських поміщиків, поділив її на дрібні парцели і продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково отримали 29 тис. га. землі. Проте через перенаселеність, дефіцит ріллі у гірському краї та примітивну агрокультуру більшість селян бідували. Під час кризи і929—1933 рр. вони змушені були брати банківські позики, щоб звести кінці з кінцями, проте далеко не всі рятувалися від розорення.

У сукупному суспільному продукті Закарпаття частка промисловості становила 2 відсотки. Чисельність зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чол. Жодного нового великого підприємства за двадцять років у краї не побудували. Підприємців цікавила тільки сировина, яку можна було вивезти Уряд - мав наміру витрачати кошти на будівництво промислових об'єктів на місцевості, де не було кваліфікованих робітників. Незважаючи на економічну і культурну відсталість, політичне життя у Закарпатті було різноманітним і активним. На виборах, які відбувалися регулярно, місця в чехословацький парламент виборювали до трьох десятків партій. Найбільшу популярність серед виборців мали українофіли, які гуртувалися в Українському національному об'єднанні.

У жовтні 1938 р. Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область і змусила уряд Чехословаччини надати автономію Словаччині. Лідери українофілів, русофілів і локалістів домовилися між собою і звернулися до Праги із спільною вимогою надати автономію Підкарпатському краю. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Вона швидко дискредитувала себе надто відвертими зв'язками з Польщею та Угорщиною Наприкінці жовтня до влади прийшов кабінет з українофілів на чолі з А Волошиним.

2 листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж, на який запросили керівників автономних урядів Словаччини і Карпато-України. як стали називати у цей час Закарпаттям. За арбітражем Хорті отримав південні райони Словаччини і Закарпаття з переважно угорським населенням чисельністю 1 млн. 100 тис. чол. До Угорщини відійшли зокрема, Ужгород, Мукачево і Берегове з прилеглою територією Столицю Карпато-України довелось переводити в місто Хуст.

Чеський уряд кілька разів відкладав скликання сейму в Хусті. Нарешті його було призначено на 14 березня 1939 р. Розуміючи, що Прага не захистить Карпатську Україну від поглинення Угорщиною, А. Волошин 14 березня проголосив самостійність і сформував тимчасовий уряд.

15 березня сейм обрав одноголосно таємним голосуванням. А. Волошина президентом і прийняв закон про незалежність Карпатської України. На XVIII з'їзді ВКП(б) у березні 1939 р. він висміяв ідею приєднання УРСР з 30 млн чол. до Карпатської України і населенням 700 тис. чол. як пропозицію «злиття слона з комарем».

А Гітлер зробив потрібні висновки із сталінського демаршу. Слова Й. Сталіна він сприйняв як відмову СРСР претендувати на Карпатську Україну. Угорщина вже давно наполягала, щоб їй дали згоду на території всього Закарпаття. За два дні до проголошення «залежності Німеччина дала зрозуміти, що не заперечує проти цього 15 березня 1939 р. угорські війська перейшли кордон неокупованої частини Закарпаття. Через два дні останні захисники Карпатської України покинули її територію або перейшли до партизанської боротьби. Партизанська війна точилася у Карпатах до середини квітня. У травні 1945 р. радянська військова контррозвідка силоміць у Празі громадянина Чехословаччини А. Волошина і вивезла його до Москви. 70-річний священик не витримав тривалих допитів у Дефортовській і Бутирській тюрмах. На 52-й день арешту у колишнього президента Карпатської України зупинилося серце.

Польща

Територія історичних областей Галичини, Волині та Полісся, яка становить у даний час Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську, Волинську та Рівненську області сучасної України, протягом вісімнадцяти років (1921-1939) перебувала в складі Другої Польської республіки, відомої в радянській пропаганді та історіографії як «панська Польща».

1. Передумови

Територія Західної України мала давні історичні й культурні зв'язки з південно-східною частиною Польщі і в XV-XVIII століттях входила до складу Речі Посполитої. В ході розділів Польщі південна частина території (Галичина) відійшла до Австрії, а північна (Волинь, Полісся) - до Російської імперії.

Перша світова війна призвела до розпаду Австро-Угорської та Російської імперій. Була проголошена Західно-Українська народна республіка, негайно набула військовий конфлікт з новоствореним польським державою та її програла. Закарпаття було включено до складу Чехословаччини, а Північна Буковина - Румунії. Війна проти Польщі, в результаті якої Польща зайняла значну частину України, включаючи і Київ, закінчилася невдало також і для більшовиків, хоча польські війська в результаті війни були вибиті зі значної частини раніше захоплених ними територій.

За Ризьким миром 1921 року Ради (і, зокрема, УРСР) офіційно передали Західну Україну Польщі.