30. Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, якісуттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенціальних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості. Протягом першого десятиріччя XX ст. в Українічастка промисловості у загальному обсязі продукції усього народного господарства становила 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст - стали одним з головних промисловихрайонів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну у цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерною рисою цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) досягла 5,1%, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80,5%. Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки та виконував натуральні повинності, то цілком зрозуміло, що на початку XX ст. соціальна напруга різко зросла в аграрному секторі. Не кращими були умови і в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу (часто-густо перевищуючи цю норму), 1904 р. майже32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав. Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904—1905 pp. Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!» Тільки в січні в Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, задіяність різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь монад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки. По-перше, він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 pp. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Д. Яворницький та ін.), ці об'єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 pp. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП. Водночас на базі попередніх об'єднань виникають і набирають сили та досвіду українські партії, які 1917 р. стануть домінуючими в Центральній Раді: 1905 р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу, утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли : РУП ще 1903—1904 pp., виростає Українська партія соціалістів революціонерів (УПСР).

Основні події та наслідки

На початку XX століття Україну, як й інші частини Російської імперії, охопила економічна криза, яка тривала з 1900-го по 1903 pp. Надвиробництво продукції, погіршення її збуту зумовили скорочення або повну зупинку діяльності багатьох заводів, фабрик і шахт, 3 56 домен півдня України працювало лише 23, із 79 рудників у Криворіжжі - лише 41. Зупинилося чимало цукрових заводів, на складах яких накопичилося понад 6 млн пудів нереалізованого цукру. Понад 100 тис. робітників стали безробітними. Становище працюючих залишалось нелегким: довгий робочий день (11,5 год), невисока платня, яка до того нерідко видавалася не грішми, а продуктами, штрафи, антисанітарні умови мешкання в заводських будинках. У нестатках жила значна частина селян. За участь у масових акціях протесту 183 студенти Київського університету 1900 р. було віддано в солдати. На початку XX ст. національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні набув політичного характеру: його учасники усвідомлювали необхідність боротьби за українську державу. Порша у грудні 1905 р. проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Важливу роль у пропагуванні національної ідеї відігравала українська преса. Першою всеукраїнською щоденною стала газета "Хлібороб", яку 1905 р. почали видавати на Полтавщині. У 1905-1907 pp. загалом виходило понад 20 україномовних газет, тижневиків та журналів, таких як "Рада", "Україна", "Українська хата", "Дзвін", "Село", "Рідний край", "Вільна Україна". Українські видавництва працювали в Києві, Кам'янці-Подільському, Харкові, Житомирі, а також у Петербурзі та Москві. 1911 р. вони видали 600 тис. примірників українських книг і брошур. Згуртуванню наукових сил сприяло заснування 1907 р. Українського наукового товариства в Києві. Революційні події на українських землях, що перебували в складі Росії, викликали хвилю страйків, мітингів і демонстрацій протесту у Львові, Станіславі, Тернополі, Чернівцях та інших містах Західної України. Для керівництва народним рухом з ініціативи Ю. Романчука та К. Левицького було створено в листопаді 1905 р. "Народний комітет". Масові виступи з політичними й економічними вимогами не припинялися протягом 1905-1907 pp. У Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, 211 робітничих страйків і масштабних виступів селян. Внаслідок цих подій уряд Австрійської імперії дещо послабив політичне й національне гноблення, скасувавши обмеження у виборах до парламенту, й надав більші можливості, ніж у Росії, для розвитку української культури. До 1913 р. в Галичині виходило 66 україномовних видань.

За царським указом від 9 листопада 1906 р. селяни могли закріплювати земельний наділ в особисту власність, вийти з общини або подвірного землеволодіння на хутір чи відруб, продати свою частку землі. Дозволялося також брати кредити в Селянському банку для ведення власного господарства. 29 травня 1911 р. було прийнято закон про землеустрій. До 1916 р. на Правобережжі та Південній Україні вийшли на хутори й відруби близько 50 % господарств, а на Лівобережжі -понад 16 %. Селянами куплено майже 500 тис. десятин землі. Аграрні реформи прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвиткові кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Внаслідок проведених реформ Україна стала основною житницею імперії, яка вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40 %, ячмінь близько 50 % загальноросійського експорту цих культур.

У другій половині XIX ст. на Далекому Сході проживало близько 24 тис. чоловік. До 1917 р. туди прибуло 276,3 тис. українців. Частка українських новоселів становила 67 %. Загалом з України виїхало до Сибіру й Далекосхідного краю близько 1 млн селян. Через неймовірні матеріальні труднощі й незвичні кліматичні умови третина з лишком переселенців померла, а четверта частина повернулася до України.

Значна кількість безземельних селян поповнила ринок робочої сили. З 1910 р. розпочалося нове економічне піднесення. Щорічно промислове виробництво зростало приблизно на 10 %. В Україні з 1910-го по 1913 pp. видобуток вугілля збільшився в 1,5, залізної руди - в 2, марганцевої - в 4 рази. Інтенсивно розвивалися металургійна промисловість і машинобудування. Дещо знизилися темпи будівництва залізниць - з 500 км щорічно у 1900-1904 pp. до 200 км у 1910-1913 pp. Частка України в загальнодержавних перевезеннях залізничним транспортом досягла 31 %. В Україні діяли 72 іноземні компанії. Частка іноземного капіталу в акціонерних товариствах становила близько 45 відсотків.

На західноукраїнських землях промисловість розвивалася дещо повільнішими темпами. Металообробна, шкіряна, паперова та інші галузі мали кустарно-ремісничий характер. У нафтовидобувній галузі іноземний капітал контролював 3\4 видобутку й переробки нафти. На 700 фабрично-заводських підприємствах було зайнято близько 300 тис. робітників. У пошуках роботи щорічно виїжджали до сусідніх країн 20 тис. селян. Тяжкі умови життя, політичне й Національне гноблення спонукали їх до масової міграції. До 1917 р. у країни Європи, до Канади й США емігрувало понад 400 тис. осіб.

Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, процес реформування монархії і нове піднесення національно-визвольного руху перервала Перша світова війна.