1. Перехід до суцільної колективізації. Розкуркулення. Зміни у житті, побуті та психології селян.

У червні 1929 р. було введено обов'язкові планові завдання щодо хлібоздачі з розкладкою на село за принципом самообкладання. Тих, хто ухилявся від поставок зерна в обсягах, визначених сільськими сходами, сільрадам дозволялося штрафувати в межах п'ятиразової вартості хліба, що підлягав здачі. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників підлягало продажу з торгів. Груповий опір розкладці, ухиляння від продажу хліба після штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за статтями. Сталінська команда усвідомлювала загрозу деградації господарства, зумовлену «уральсько-сибірським методом» хлібозаготівель. Виходом з ситуації, яка створювалася штучно, був не відступ від комуністичної доктрини, а, як вважав Й. Сталін, її остаточне втілення в життя — суцільна колективізація. Виходячи з цих міркувань, Сталін одночасно із запровадженням продрозкладки зробив спробу у корені ліквідувати ринкові відносини між містом і селом. У містах та на новобудовах відбувся перехід до нормованого забезпечення хлібом, а згодом також іншими продуктами по картках. Спроба ліквідувати ринкові відносини суперечила інтересам селян, а тому призводила до насильства у відносинах з ними з боку держави. Для того щоб подолати опір «соціалістичним перетворенням», суспільство треба було розколоти. Майстер політики «поділяй і володарюй» Й. Сталін запровадив у практику два тавра — «шкідник» і «куркуль». Першим таврувалася опозиційно налаштована інтелігенція, другим — селяни, які виступали проти колективізації. Куркулями називали підприємницький прошарок селянства. Від найбільш заможних селян очікувався найсерйозніший опір суцільній колективізації. Проте влада переслідувала також най бідніших селян, якщо ті не записувалися в колгосп. Тільки називали їх інакше — «підкуркульниками». Однак політика суцільної колективізації не могла обійтися без «куркуля». Селяни могли змиритися з колгоспами тільки під реальною загрозою руйнування власного господарства. Як вважали стратеги колективізації, їх треба було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. Тому зменшення частки підприємницьких господарств не популяризувалося. Навпаки, «куркульський» прошарок штучно розширювався за рахунок селян, які користувалися найманою працею у минулому або перебували в роки громадянської війни у петлюрівських, гетьманських чи білогвардійських військах. У другій половині січня 1930 р. комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено в таємній постанові ЦК ВКП(б). «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» від 30 січня 1930 р. За цим документом власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої належали учасники антирадянських виступів, їх чекала тюрма або концтабори. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив «менш активний опір». Разом із сім'ями їх депортували у віддалені північні та східні регіони До третьої категорії зараховувалися всі, хто не опирався розкуркуленню. Вони отримували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів Перша хвиля розкуркулення тривала до початку березня 1930 р. Вона охопила в УСРР 309 районів (з 581 наявних). Було розкуркулено 61 887 господарств. Офіційне проголошення безпосереднього переходу до суцільної колективізації відбулося на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Нова політика щодо селянства була конкретизована у постанові ЦК ВКП(б). «Про темп колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930 р. Незважаючи на загрозу розкуркулення, примусова колективізація фактично у комунній формі викликала колосальний опір селянства. Найчастіше він матеріалізувався у «волинках», тобто демонстративному небажанні працювати у колгоспі. Пройшло безліч «баб'ячих бунтів». Селянки, яким нічим було годувати дітей, відстоювали своє право на корову, дрібну худобу та птицю. У багатьох селах спалахнули збройні повстання. Виявилося, що чекісти не до кінця вилучили зброю, яка залишалася у сільській місцевості ще з часів громадянської війни. Готуючи передумови для суцільної колективізації, Й. Сталін у 1927 р. розпорядився провести операцію з вилучення зброї на селі. 2 березня 1930 р. нова редакція статуту була надрукована в центральному органі ВКП(б) газеті «Правда» разом із статтею Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів». У різких виразах у статті йшлося про неприпустимість посилювати колгоспний рух засобами адміністрування. Проголошувалася свобода виходу селян з колгоспів, створених усупереч їх волі. Незабаром було вжито низку заходів щодо економічного стимулювання колективізації. Селянські маси заспокоїлися, проте з осені 1930 р. розпочався новий наступ держави. Кремль розпорядився завершити протягом 1931 р. суцільну колективізацію степових районів. Замість адміністративного тиску тепер було вжито податковий прес. Одноосібники обкладалися величезними податками, за яких господарювання ставало просто неможливим. І навпаки, ті, хто вступав у колгоспи, негайно звільнялися від оподаткування. Поряд з податковим пресом знову було вжито загрозу розкуркулення. У новій кампанії суцільної колективізації на роль «куркулів» треба було призначити вже інших селян. Почалися депортації «нових куркулів». За статистичними даними, між початком 1930 і кінцем 1931 р., коли розкуркулення відбувалося найбільш інтенсивно, в Україні зникло 282 тис. селянських дворів. Селян, які розпродували власну худобу, щоб не здавати и в колгосп, засуджували до позбавлення волі або депортували разом із сім'ями у віддалені регіони. Немало господарств було ліквідовано з волі їх власників. Не маючи змоги вільно господарювати на землі, селяни подавалися у міста, на новобудови. Коли суцільна колективізація закінчилася, була названа сумарна цифра господарств, розкуркулених в Україні, — близько 200 тис. Цифра підозріло збігається з кількістю господарств, що їх статистичні органи в 1927 р. зараховували до числа куркульських.