2. Опозиційний рух в Укр у 1965-1985рр.

У 1960—1980-ті pp. було закладено організаційні основи дисидентського руху: зріс його інтелектуальний потенціал, громадянська активність частини інакодумців стала набувати рис суспільного руху, виникають елементи координації цього руху. У 1965 р. в УРСР за вільнодумство були заарештовані понад 20 осіб. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші. Багатьох з них було звільнено з роботи. Того ж року була надрукована робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій містився детальний аналіз основних причин, що обумовили акції протесту української інтелігенції. Вона стала своєрідним підсумком діяльності дисидентів у період хрущовської «відлиги», суттєво вплинула на формування ідеологічної концепції національно-визвольного руху. Українські політичні в'язні написали «Відкритий лист до Організації Об'єднаних Націй». У ньому було викладено ідеї українського дисидентства: протест проти дискримінації українців і безправного становища України в складі СРСР. Активізації діяльності дисидентів у 1968— 1976 pp. сприяли інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 p., що викликала хвилю обурення і протестів. У 1970—1972 pp. в Україні самвидавом друкувався «Український вісник», заснований В. Чорноволом, де подавалася інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту. На нараді з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У 1976 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод — Українську Гельсінську спілку — першу організовану структуру в українському визвольному русі. До групи увійшли О.Бердник, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, О. Тихий, М. Матусевич та інші. Група збирала матеріали про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політв'язнів, підтримувала зв'язок із відомим правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим і родинам політв'язнів. Члени групи навіть наважилися діяти легально. У 1976—1979 pp. до групи увійшло 36 осіб. Згодом вони були заарештовані й більшість із них засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули. В Україні було й релігійне дисидентство, пов'язане з вимогою відновити діяльність греко-католицької церкви. З ініціативи його представника Й. Терелі у 1982 р. було створено Комітет захисту УГКЦ із метою легалізації її діяльності в Україні. Значення дисидентського руху: наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху, він свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі, сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню і утвердженню в народі демократичних ідеалів, продовжив традиції національно-визвольної боротьби, з'єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця XX ст. та відкривав Україну світові.

Білет №11

1. Україна у 1919-1920рр. «Воєнний комунізм».

1919 р. увійшов у історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави — Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 р. держава, що стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). більшовицьких планів. Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 p., коли ПІ Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». . Запроваджуваний економічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були: націоналізація всіх підприємств; заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів; мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності; введення продовольчої розкладки. Своєрідним стрижнем політики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 р. Відповідно до опублікованого цього дня документа, кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку розміри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави в хлібі.* Червоний терор. Радянський уряд України, очолюваний X. Раковським, у своїй діяльності припустився низки помилок. Українська мова вилучалася з ужитку не тільки в державних, а й у культурно-освітніх установах, що негативно сприйняла місцева інтелігенція. Боротьбу з контрреволюційними елементами провадила ЧК — чекісти робили обшуки, розстрілювали за доносами, без суду та слідства, арештовували за належність до "колишніх", до "буржуїв", до офіцерів і т. ін., що викликало обурення місцевого населення.

2. Прийняття Конституції Укр 1996 р та її історичне значення.

У жовтні 1990 р. Верховна Рада створила Конституційну комісію з підготовки проекту Конституції. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтриманий на Всенародному референдумі 1 грудня 1991 року. Із проголошенням незалежності в Україні розгортається конституційний процес - розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції, її розділів і статей. Конституційний процес умовно можна поділити на кілька періодів. Впродовж першого періоду (1990 - жовтень 1994 р.) була сформована Конституційна комісія на чолі з Президентом Л.Кравчуком і Головою Верховної Ради І.Плющем; до комісії також увійшли учені-правознавці, судді, працівники правоохоронних органів, народні депутати. Результатом роботи комісії стало створення двох варіантів проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них прийнятий не був. Другий період розпочався у листопаді 1994 р., після позачергових виборів Президента України і формування нового складу Верховної Ради. Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими проблемами були механізм прийняття Конституції, форма правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. У грудні 1994 р. Президент запропонував на обговорення Верховної Ради законопроект про державну владу та органи місцевого самоврядування, але цей документ не було прийнято. Протистояння між Президентом, котрий прагнув створити сильну законодавчу владу в країні, та Верховною Радою, що намагалася зберегти свої повноваження, закінчилося підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного договору, який збільшив повноваження Президента. За умовами договору Президент визнавався головою держави та головою виконавчої влади, він особисто визначав склад Кабінету Міністрів. Положення, що були закладені в основу Конституційного договору, створили правову базу для діяльності органів виконавчої влади та президентської адміністрації. Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма 26 червня 1996 р. видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Суперечку викликали питання, що стосувалися співвідношення повноважень законодавчої та виконавчої влад, статусу російської мови, державної символіки та ін. На думку багатьох політиків, Конституційний процес зайшов у глухий кут. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутати Верховної Ради прийняли Конституцію України. її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Конституція включає 161 статтю і 14 розділів (15-й розділ містить «Перехідні положення»). Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона визначає форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави. Найвищою соціальною цінністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України. На сучасному етапі депутатами Верховної Ради обговорюється питання про внесення змін до Конституції України. Висновок. Прийняття нової Конституції стало важливим етапом у формуванні української державності. Конституція закріпила демократичні права і свободи громадян України, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основу зовнішньої політики забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами. Визначальною рисою чинної Конституції є її гуманістична і соціальна спрямованість. Майже третину статей Основного Закону присвячено правовому статусу людини і громадянина. Закріплено демократичні принципи формування і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування, втілено принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову з відповідним механізмом стримувань і противаг. Конституція України передбачила створення нових для нашої держави конституційних інститутів: засновано орган конституційного нагляду, створено підґрунтя для діяльності Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, запроваджено Рахункову Палату і т. ін. Низка положень Конституції випередили свій час, тож, вимагають створення процедури їхнього втілення. Значення прийняття Конституції України можна розглядати в багатьох аспектах. У внутрішньодержавному - сам факт її прийняття мав суттєве політичне значення, оскільки став великим стабілізаційним фактором у державі, підґрунтям для зростання духовності української нації, фактором, який консолідував сили суспільства. У міжнародному - прийняття Конституції сприяло визнанню України як демократичної правової держави як у всьому світі, так і, у першу чергу, в Європі. День 28 червня був оголошений національним святом України — Днем Конституції.

До відома. Україна має давні конституційні традиції. Ще за часів Київської Русі й Галицько-Волинського князівства діяла «Руська Правда». Під час перебування українських земель у складі Литви і Польщі діяли «Литовські Статути» (1529, 1566, 1588 рр.). У роки Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького основними правовими актами були універсали гетьмана, а з 1654 р. - Березневі статті, що визначали автономний статус України в складі Московської держави. Наступними актами, що визначали правовий статус України в складі Московської держави, були Переяславські статті, Московські статті, Глухівські статті, Коломацькі статті, «Рішительні пункти». Пам'яткою політичної та юридичної думки XVIII ст. стала Конституція Пилипа Орлика «Пакти і Конституція законів і вільностей Війська Запорозького», датована 5 квітня 1710 р. Наприкінці XIX - на початку XX ст. з конституційними проектами виступили М. Драгоманов, М. Грушевський. У роки Національно-демократичної революції 1917-1921 рр. була прийнята, але не набрала чинності Конституція УНР. Конституційне право поповнилося чотирма Універсалами Української Центральної Ради. У радянській Україні діяли чотири Конституції - 1919, 1929, 1937 1978 рр. Наприкінці 1980-х рр. під час здійснення політики перебудови стало зрозумілим, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає принципам демократичного розвитку суспільства. Перший етап конституційного процесу розпочався 16 липня 1990 р. із прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України, яка передбачала верховенство, самостійність, повноту і незалежність влади в межах території України.

Білет №12