2. Державотворчі процеси в Україні 1991-2010рр.

Основними віхами утвердження незалежності України були:

- липня 1990р. - прийняття Декларації про державний суверенітет України;

-24 серпня – прийняття Акта проголошення незалежності України;

-1 грудня 1991р - підтвердження Акта проголошення незалежності України на всеукраїнському референдумі;

- 28 червня 199бр. - прийняття Конституції України.

Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання і перш за все - будівництво власної суверенної держави, Серед них завдань:- демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави ;- трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей ;- національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;- встановлення рівноправних зв'язків з далекими та ближніми сусідами. Ключовими завданнями перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державних владних структур. Поряд з цим нео6хідно забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання в цілому реалізовані, хоч певні проблеми залишилися.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень.

Особливостями державного будівництва в Україні є:

встановлення й утвердження незалежної держави відбувається в умовах незавершеності процесу формування української нації, недостатнього рівня національної самосвідомості;

- в суспільстві досить слабкі демократичні традиції;

- тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незалежності

Білет №16

1. Політика влади більшовиків у царині культури. Українізація (коренізація), її наслідки.

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х — поч. 1930-х pp. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою "коренізація". Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест центру пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки в партійно-державному апараті. Отже, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні в 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в національних республіках — звідси й назва політичного курсу — "коренізація". Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників із місцевих кадрів. Безсумнівно, що "коренізація" мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур, які отримали хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для цього. "Турбота" про розквіт національних республік мала зміцнити позиції більшовицької влади і серед світової громадськості. В Україні політика "коренізації" набрала форми "українізації". Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя(українська мова — мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським населенням, переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки (українська мова — мова початкової, середньої і вищої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових та підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами. До націонал-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєдналася українська інтелігенція, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 pp. і тепер прагнула компенсувати свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. Окрему групу становили українські реемігранти, зокрема М.Грушевський і один з керівників другого Зимового походу (1921) Ю.Тютюнник, та галицькі українці, які також повірили в серйозність курсу на українізацію. Поряд із підтримкою українізація викликала й значний опір, зокрема верхівки КП(б) У, у якій українці не досягали хоча б кількісної переваги. Майже неймовірно, але керівником ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українець (цю посаду в Україні до сер. 1950-х років займали росіяни І.Пятаков, В.Молотов, М.Хрущов і Л.Мельников, євреї Д.Мануїльський і Л.Каганович, поляки Ф.Коні С.Косіор, німець Е.Квірінг). У контрукраїнізаційній політиці партійна верхівка могла розраховувати на підтримку Сталіна, відомого антиукраїнськими настроями. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито " великодержавний ухил". Навіть на початку 1928 р. тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович зазначав, що "для багатьох керівників українська книжка ще являє собою щось на зразок китайської грамоти". Україну десятиріччями отруювали ідеями про російський месіанізм, винятковість, престижність усього російського і не престижність та некультурність, а також контрреволюційність українського і селянського. До контрукраїнізаційного походу приєдналися Червона армія і навіть відомі представники російської інтелігенції. А. Луначарський, як нарком освіти РСФРР, виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М.Горький писав, що немає потреби перекладати російську літературу українським "наречием". Одеський юрист професор П.Толстой оголосив ренегатами всіх тих, хто викладав у вузах українською. Проти українізації виступали священики РПЦ. При такому співвідношенні сил українізація від самого початку була приречена на провал.

2. Формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х початку 90-х рр..

В жизни современного общества значительную роль играют политические партии. Наличие партий - атрибут каждой развитой политической системы.

1. Распад компартии Украины. В течение всего периода существования советской власти КПСС и ее «боевой отряд» КПУ олицетворяли собой политическую систему СССР и Украины. Рядовые коммунисты начали разочаровываться в коммунистической идеологии, добровольно выходить из партии, не доверяли руководящим партийным органам. В течение 1990 г. заявления о выходе из компартии Украины подали 220 тыс. человек. Сотни тысяч перестали платить партийные взносы, отказывались участвовать в жизни партийных организаций. В начале 90-х гг. партийные структуры уже не имели определенного влияния на развитие ситуации в республике. Политическая инициатива перешла от ЦК КПУ в Верховный Совет УССР.

2. Основные предпосылки и этапы формирования многопартийности в Украине. Основными предпосылками формирования многопартийности в Украине были: - исторический опыт многопартийности в Украине;- расширение демократизации общественной жизни, гласность; - возникновение и развитие в Украине диссидентства; - неспособность КПСС выполнять руководящую роль в обществе, которую она себе присвоила. Основными этапами формирования многопартийности в Украине были: - первый этап (1988-1989 гг.) - возникновение неформальных организаций, образование легальной организованной оппозиции; активизация деятельности Украинского Хельсинского союза, выход на политическую арену Народного руха Украины; разграничения и дифференциация внутри правящей КПСС, организационная консолидация Демократической платформы; - второй этап (1990-1991 гг.) - началось создание многих партий, их разделение на центристские и радикальные; появление парламентской оппозиции; инициирование представителями демократического блока важных государственных решений, среди которых самое главное - Декларация о государственном суверенитете Украины; - третий этап (начался на рубеже 1991-1992 гг.) - его отличительной характеристикой стало партийное строительство в условиях полной государственной независимости; расширение спектра многопартийности: на начало 2005 г. в Украине было зарегистрировано 127 политических партий; укрепление связей партий с влиятельными деловыми и юридическими кругами.

3. Выдающаяся роль в достижении независимости Украины, развития демократии в украинском обществе и становлении политического плюрализма в государстве принадлежала Народному руху Украины. На базе «Руха» впоследствии образовались многие народно-демократические, национально-патриотические, либеральные партии.

4. Потеря КПСС и ее «боевого отряда» КПУ монополии на власть. Образование «Руха» как массовой общественно-политической организации знаменовало потерю монополии компартии Украины на политическую деятельность. В Украине началось формирование многопартийности. Этот процесс активизировался после февральского (1990 г.) пленума ЦК КПСС, который под давлением обстоятельств согласился исключить из Конституции СССР статью 6, которая закрепляла руководящую роль компартии в советском обществе.

5. Создание партий национально-демократической ориентации. Украинская республиканская партия (УРП) стала первой политической партией, основанной в условиях формирования многопартийности. Лидеры партии - Л. Лукьяненко, С. Хмара - своей целью провозгласили создание Украинского независимого соборного государства и превращение Украины в цивилизованное европейское государство.

6. Левые - политические партии и группы, которые провозглашают своими целями построение социализма или общества, в котором должно быть обеспечено социальное равенство граждан. Для левых партий характерно использование социальной демагогии и неприятие уроков исторического прошлого. Решительно противостоят правым («буржуазным») силам. Коммунистическая партия Украины (КПУ - Симоненко), Социалистическая партия Украины (СПУ) –Мороз, Крестьянская партия Украины (КПУ) - Довгань.

7. Центристские - политические партии и группы, придерживающиеся умеренных политических позиций. Выступают за развитие рыночных отношений, защиту частной собственности в сочетании с необходимостью социальной защиты населения и воплощение гуманистических ценностей. Способствуют укреплению политической стабильности в обществе. К центристким конце 1980-х - начале 1990-х гг. принадлежали: Либерально-демократическая партия Украины (ЛДПУ), Демократическая партия Украины (ДемПУ), Партия демократического возрождения Украины (ПДВУ), Социал-демократическая партия Украины (СДПУ), Партия «зеленых» и др.. Их главные требования: широкомасштабные рыночные реформы, защита свободного предпринимательства и частной собственности; построение правового государства, обеспечение демократических свобод граждан; национальное возрождение и воплощение гуманистических ценностей.

8. Правые - политические партии и группы, отстаивающие, прежде всего, интересы собственников, национальные и консервативные позиции. Часто заключают союз с религиозными силами. Решительно противостоят левым партиям. К правым партиям в этот период принадлежали: Украинская республиканская партия (УРП), Украинская народно-демократическая партия (УНДП), Украинская национальная партия (УНП), Украинская христианско-демократическая партия (УХДП), Конгресс украинских националистов (КУН) и др. Общей для большинства этих партий и движений стала национальная ориентация и радикализация требований. Они выступают за национальное, унитарное и правовое государство, отстаивают украинскую национальную идею и христианские ценности, но одновременно выступают за обеспечение прав национальных меньшинств. Последовательно защищают частную собственность. Крайне отрицательно относятся к левым силам.

Білет №17