2. Наш край після Великої Вітчизняної війни. Відбудова господарства.

Звільнення території республіки від німецько-фашистських загарбників поставило на порядок денний питання про відбудову народного господарства України. Україну необхідно було піднімати з руїн і попелу. Наслідки війни були жахливими. Демографічні втрати становили близько 10 млн. чоловік (майже четверта частина загальної чисельності населення), матеріальні втрати, катастрофічний спад. Позначилося зменшення трудових ресурсів і зниження їх якості, адже війна винищила найбільш працездатну частину населення. Основною робочою силою стали жінки і підлітки.

По мірі звільнення території від загарбників розпочалась відбудова народного господарства. До кінця 1945 р. було відновлено 44% довоєнних потужностей машинобудівної і 30% легкої промисловості, введено в дію 123 великі і 506 дрібних шахт Донбасу. Проводились певні роботи і по відновленню житлового фонду, відновлено роботу значної частини шкіл, вузів, медичних закладів.

Підприємства і установи переходили на нормальний режим роботи: відновлювалися 8-годинний робочий день, відпустки, скасовувалась понаднормова неоплачувана праця. Скорочувалися асигнування на оборону. Промисловість переходила на випуск мирної праці.

У березні 1946 р. Верховна Рада УРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 pp. Модель відбудови господарства була копією індустріалізації з усіма її недоліками. Нехтуючи потребами і можливостями людей, план передбачав менше ніж за 5 років (експерти вважали, що Радянському Союзу для відбудови потрібно декілька десятиліть) відбудувати зруйновані райони країни, відновити довоєнний рівень промислового і сільськогосподарського розвитку і навіть його перевищити (підвищити продуктивність праці на 36%). Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив 65 млн. крб., що перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п'ятирічки. Таким чином, виснажене війною населення змушене було працювати на межі фізичних можливостей. Особливості відбудови в Україні:

1) значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж в будь-якій іншій країні Європи;

2) розрахунок лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. "Холодна війна" робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги;

3) при відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7% капіталовкладень);

4) відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом;

5) економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того завдяки розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та Казахстані доля України в загальносоюзному виробництві знизилась з 18% у довоєнний період до 7% у 1945 p.;

6) вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу за короткий проміжок часу мобілізувати і зосередити значні матеріальні і людські ресурси на певному об'єкті;

7) непропорційно велика роль ідеології, яка знаходила свій вияву широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів;

8) ускладнення процесу голодом 1946-1947 pp.;

9) нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.

Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку, було загоєно рани війни, відбудовано промисловість З іншого боку, ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови були характерними для більшості населення. Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. ще в більшій мірі переклали на плечі трудящих тягар відбудови.Іншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського господарства. На селян, що отримували мізерні заробітки, не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно — вільно переміщуватися. Також їм доводилось сплачувати великі податки, що були введені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи. Так, 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя". За цим Указом було репресовано 12 тис. колгоспників. Незважаючи на репресії, надзвичайні зусилля селян, на кінець п'ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного розвитку.

Білет №23

1. Література та мистецтво у 30-ті роки. «Розстріляне відродження».

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х — на початку 30—х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". Національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення.

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям. Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням". Розстріляне Відродження - літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Термін "Розстріляне Відродження" вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. Головними складниками новітньої еліти, її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. Комуністична партія СРСР відчула свою поразку і почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 числа відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Микола Хвильовий), репресії і концтабори (Борис Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, Віктор Петров (Домонтович)), еміграція (Володимир Винниченко, Євген Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (Павло Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна. Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном. Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку "Золотий бумеранг", другою назвою її було "Рештки загубленого, репресованого та знищеного". Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення були розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції - цвіту української нації. У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін Крушельницький з родиною. Невідомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного Відродження. За деякими даними це число сягало 30.000 осіб. За оцінкою Об'єднання українських письменників "Слово" (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації, 192 із "зниклих" 223-х письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство. Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників "Олтар скорботи" (чільний укладач — Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін. За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.

2. Кроки України на шляху до європейської інтеграції.

Одним з провідних напрямків зовнішньої політику України - це участь у загальноєвропейському процесі і, зокрема, в процесі європейської інтеграції.

З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ Гельсінський Заключний акт. Це стало свідченням визнання рівноправності України у творенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійнодіючою організацією (ОБСЄ), важливим елементом загальноєвропейського дому. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ (ОБСЄ) в Будапешті лідери чотирьох держав — України, США, Великобританії та Росії — підписали Меморандум про гарантії безпеки України. В ньому три ядерні країни підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.

9 листопада 1995 р. — першою з країн СНД — Україна офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це дало можливість брати участь у виробленні спільної політики Європейських держав у галузі прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог. Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе ряд зобов'язань, які стосуються, насамперед, приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ в Україні було скасовано смертну кару. В Україні запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ з правами людини. За період з 1995 по 2004 pp. Україна неодноразово опинялася в ситуації, що їй загрожували виключити з РЄ за невиконання зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини з Європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України.

Важливе значення для просування на шляху до європейської інтеграції є співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими організаціями, зокрема, ставши членом Європейського банку реконструкції і розвитку, який був створений для допомоги країнам Східної Європи подолати комуністичне минуле. Тоді ж і почалось співробітництво з ЄС. Українське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до цієї впливової міжнародної організації. У 1994 p. було підписано, а в 1998 р. набуло чинності закону Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі, інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України по зміцненню демократії, розвитку її економічного потенціалу та завершенню переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999 р. У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна - ЄС". Основними питаннями, що обговорювалися, були; надання Україні статус країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками роботи саміта було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі розширення ЄС у 2004 і 2007 pp. У 2003 р. Україні було-надано статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними були укладені угоди про спрощення візового режиму. У 2005 р. починається новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з Президентом В.Ющенко спрямувало всі зусилля по досягненню стратегічної мети вступу в ЄС. На саміті "Україна-ЄС" було проголошено, що Україна відмовляється від політики багатовекторності і проголошено курс на євроінтеграцію. Основними кроками на цьому шляху є: надання Україні статусу країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (COT); подання заявки на вступ до ЄС; початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації. Країни ЄС схвалили доповнення до угоди з Україною, які розширюють співробітництво з нею.

Проголошення Україною без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин з НАТО. У 1994 р. стала учасником програми НАТО "Партнерство заради миру". У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства Україна-НАТО. На території України проходять спільні навчання військових підрозділів (Янівський полігон під Львовом, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною і НАТО було підписано "Хартію про особливе партнерство". У Хартії проголошувалося, що НАТО є відкритим для вступу нових членів, що воно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканість її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами. Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО у Югославії. Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс воєнного представництва НАТО. На Празькому саміті НАТО у листопаді 2002 р., в розвиток Хартії і рішення України (травень 2002 р.) про повноправне членство в Альянсі, було затверджено План дій і Цільовий план на 2003 p., який містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО у серйозності намірів України. Згідно з останніми документами Україна бере на себе зобов'язання забезпечення свободи слова, розвиток громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян, розв'язання важливих економічних і соціальних проблем, щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.

Ключові дати

1992 р. - вступ України до НБСЄ (з 1995 р. ОБСЄ)

1994 р. — надання Україні гарантій з боку великих держав. Відмова України від ядерної зброї. Початок участі у програмі НАТО "Партнерство заради миру"

1995 р. - вступ України до Ради Європи (РЄ)

2002 р. — саміт "Україна—ЄС"

травень 2002 р. — рішення України про бажання набути повноправного членства в НАТО

2003 p. — набуття Україною статусу "сусіда ЄС"

Білет №24

1. Соціально-політичний лад в Україні в 30-х роках. Масові репресії та їх жертви.

30-ті роки - одна з найстрашніших сторінок в історії СРСР. Було проведено стільки політичних процесів і репресій, що ще довгі роки історики не зможуть відновити всі деталі страшної картини цієї епохи. Ці роки обійшлися країні в мільйони жертв, причому жертвами як правило ставали талановиті люди, технічні фахівці, керівники, вчені, письменники, інтелігенція. «Ціна» боротьби за «щасливе майбутнє» ставала все вище. Керівництво країни прагнуло позбутися всіх вільно мислячих людей. Проводячи один процес за іншим, державні органи фактично обезголовили країну. Терор охоплював без розбору всі регіони, всі республіки. У розстрільних списках були прізвища росіян, євреїв, українців, грузин і інших представників великих і малих народів країни. «Чистка» торкнулася і Комінтерну. Вирушали в тюрми і концтабори, висилалися з ганьбою з країни фахівці, сумлінно допомагали країні в підйомі економіки. Відчуваючи близьку біду, деякі радянські діячі тікали за кордон. З'явилася, хоча і нечисленна, «червона» хвиля російської еміграції. Зростає невдоволення робітників - неминучий наслідок «політику затягування пасків» - партійно-державне керівництво зуміло направити в русло «спецеедства». Роль громовідводу зіграв «Шахтинська процес» (1928 р.). По ньому були притягнуті до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, звинувачені у свідомому шкідництві, в організації вибухів на шахтах, у злочинних зв'язках з колишніми власниками донецьких шахт, в закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю і т. д. Крім того, у цій справі проходили деякі керівники української промисловості, нібито становили «харківський центр», який очолював діяльність шкідників. Був також «розкрито» і «московський центр». За даними звинувачення, шкідницькі організації Донбасу фінансувалися західними капіталістами. Поняття «шахтинці» стало прозивним, як би синонімом «шкідництва». «Шахтинська справа» послужило приводом до тривалої пропагандистської кампанії. Граючи на гірших почуттях мас, режим у 1930 р. інспірував ще ряд політичних процесів проти «буржуазних спеціалістів», звинувачуваних у «шкідництві» і в інших смертних гріхах. Так, навесні 1930 р. на Україну відбувся відкритий політичний процес у справі «Спілки визволення України». Керівником цієї міфічної організації був оголошений найбільший український вчений, віце-президент Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) С. О. Єфремов. Крім нього, на лаві підсудних опинилося понад 40 осіб: науковці, вчителі, священики, діячі кооперативного руху, медичні працівники. 25 листопада - 7 грудня 1930 р. у Москві відбувся процес над групою відомих технічних фахівців, звинувачених у шкідництві та контрреволюційній діяльності процес Промпартії ". До суду за звинуваченням у шкідницької і шпигунської діяльності було залучено вісім осіб. Гасло «соціалістичного наступу» скоріше був зорієнтований на «нових робітників» - політично мало досвідчених представників сільської молоді. У 1926-1929 рр.. робітничий клас поповнився вихідцями з селянських родин. «Нові робочі» в масі своїй були далекі від свідомої участі в суспільному житті, були зручним об'єктом політичного та ідеологічного маніпулювання. Хвиля терору особливо швидко зросла після трагедії, що вибухнула в Ленінграді 1 грудня 1934 Терористом Л. В. Ніколаєвим був убитий перший секретар Ленінградського міськкому та обкому партії, член Політбюро, Оргбюро і Секретаріату ЦК партії С. М. Кіров. Згідно з уточненими даними, наведеними Колегією КДБ СРСР, «в 1930-1953 роки за звинуваченням у контрреволюційних. державних злочинах судовими і всякого роду несудовими органами винесені вироки і постанови щодо 3778234 осіб, з них 786 098 осіб розстріляно ». Усього з 1930 по 1953 р. в бараках таборів і колоній побувало близько 18 млн. осіб, з них 1 / 5 - з політичних мотивів. Репресії зверху доповнювалися масовим, доносительством знизу. Доноси свідчили про важку хворобу суспільства, породженої насаджуваною підозрілістю, ворожнечею, шпигуноманію. Донос, особливо на вищих, начальників, ставав зручним засобом просування по службі для багатьох заздрісних, кар'єристських налаштованих висуванців. До числа «ворогів» були зараховані релігійні організації. У зростанні впливу церкви, зокрема на молодь, в нових її ідеях і формах роботи для віруючих партія побачила для себе величезну небезпеку. Проблеми духовності, моральності, культури, традицій, свободи вибору для людини не хвилювали нових вождів. Вони ставали рутинним «мотлохом» порівняно з «великими планами будівництва соціалізму». Звичайно, каральними заходами можна скоротити прогули, але не організувати виробництво; виявити «шкідників», але не підготувати кваліфікованих фахівців; наростити вал, але не забезпечити якість.

2. Рух Опору в Україні та його течії. Діяльність ОУН та УПА.

Із перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували дві течії руху Опору. Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров'ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і в 1930-ті pp. було ліквідовано партизанські бази в прикордонних районах. Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху(УШПР, створений у червні 1942 р. У перший рік війни дії партизан і підпільників, мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців, У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було обмаль. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння. Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано. Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях. У містах і селах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля («Молода гвардія», місто Краснодон; «Партизанська іскра», село Кримки Миколаївської області). Представники націоналістичного руху у роки війни намагалися відновити незалежність України. Вони воювали і проти фашистів, і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була ОУН. До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений Легіон українських націоналістів. Керівництво ОУН розраховувало на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Проте спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, а також керівника радикального крила ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія (УПА). УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України. Партизанські дії УПА були спрямовані проти німців та їхніх союзників, польських військових формувань і населення, радянських партизанських загонів, а згодом і підрозділів Червоної армії. Лише у жовтні—листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Кількість членів УПА за різними даними становила від 30 тис. до 100 тис. бійців. Із приходом Червоної армії в Західну Україну радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 1950-х pp. і мала надзвичайно жорстокий характер. І радянські партизани, і ОУН—УПА намагалися зібрати і сконцентрувати українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім Другим фронтом Великої Вітчизняної війни.

Білет № 25