2.7. Особливості банківництва в Римській імперії

У Стародавньому Римі банківська діяльність хоч і була схожа на грецьку, однак являла собою самобутній продукт латинської цивілізації, що визначалося значно вищим рівнем діловодства в римських банкірів порівняно з банкірами Греції.

У Римі було розроблено гнучкі, узаконені й цивілізовані норми правовідносин - приватних з державою.

Ще в V ст. до н. є. на мідних дошках були записані закони 12 таблиць - звід римського права.

Із них видно, що закони ґрунтуються на таліоні, тобто рівній помсті, хоча багато з римлян вважали, що за фінансові порушення слід нести лише цивільну відповідальність: «За борги повинно відповідати майно боржника, а не його тіло».

У 326 р. до н. є. було скасовано рабство за борги.

У римлян банкіри, яких називали менсаріями (від лат. менса - стіл), розпочали свою діяльність з обміну грошей.

Згодом вони отримували кошти на зберігання, які використовувалися для видачі кредитів під заставу рухомого й нерухомого майна, а також морських вантажів.

В результаті спеціалізації менсарії переділилися на нумуляріїв (обмінювали гроші) та аргентаріїв.

Останні приймали вклади, видавали кредити і здійснювали безготівкові розрахунки.

Заставою для видання кредиту виступало майно боржника або поручника.

У заставу приймалися навіть трупи.

Про колоритну деталь банківських розрахунків повідомляє Горацій: «Один по­зикодавець певного дня збирав боржників і читав їм свої вірші, ставлячи їх у такий спосіб перед вибором - або платити гроші, або хвалити вірші».

Стратегія банків була різною. Одні давали в борг невеликими частинами і багатьом боржникам, інші - значні суми декільком.

Зростаюча внаслідок завоювань роль Риму як центру економічного життя тогочасного суспільства сприяло бурхливому розвитку банківської справи, що було пов'язано з концентрацією капіталів підкорених країн та видачею цих коштів у позику в різних частинах великої імперії.

Римські громадяни здебільшого не зберігали своїх грошей удома, а віддавали банкірові, який записував їх у себе в книгах і зобов'язувався здійснювати виплати на вимогу вкладника.

З офіційним визнанням християнства частиною фінансової системи стала церква. Вона об'єднала вищих державних чиновників, великих землевласників, торговців і ремісників. Церковний апарат управління не поступався імператорському.

2.8. Податкова система Стародавнього Риму

Багато сторін сучасної держави мають свої джерела в Стародавньому Римі.

Спочатку вся держава складалася з міста Рима й прилягаючої до нього місцевості.

У мирний час податків не було.

Витрати по керуванню містом і державою були мінімальними, оскільки обрані магістрати виконували свої посади безоплатно, часом вкладаючи власні кошти. Це було почесно.

Але у воєнний час громадяни Риму обкладалися податками відповідно до свого статку.

Суму податку (ценз) кожні п'ять років визначали обрані урядовці-цензори.

Громадяни Риму робили цензорам клятвену заяву про свій майновий стан і сімейний стан. Як бачимо, ще тоді створювалися основи декларації про доходи.

У IV—III ст. до Р. X. Римська держава розросталася, засновувалися й завойовувалися нові міста-колонії.

У колоніях уводилися комунальні (місцеві) податки й повинності.

Як і в Римі, їхня величина залежала від розмірів стану громадян. Визначали суму податків кожні п'ять років. Римські громадяни, що проживають поза Римом, платили як державні, так і місцеві податки.

У випадку переможних війн податки знижувалися, а часом державний податок скасовувався зовсім.

Комунальні ж податки з тих, хто проживав поза Римом, стягувалися регулярно.

Рим перетворювався на імперію, до складу якої входили провінції. Жителі провінцій були підданими імперії, але не користувалися правами громадян. Вони були зобов'язані платити податки, що було свідченням їхнього залежного положення.

Перетворення фінансового господарства й насамперед податкової системи розпочав Гай Юлій Цезар (100 - 44 рр. до Р. X.).

Головним джерелом доходів у римських провінціях слугував поземельний податок. У середньому його ставка становила одну десяту доходів із земельної ділянки, хоча застосовувалися й особливі форми оподатковування, наприклад, податок на кількість фруктових дерев, включаючи виноградні лози.

Обкладалася податком й інша власність: нерухомість, живий інвентар (у це поняття, крім великої рогатої худоби, включали рабів), цінності.

Кожен житель провінції повинен був платити єдину для всіх подушну подать.

У 6 р. н. є. імператор Август увів податок зі спадщини - 5%. Податком зі спадщини обкладались лише громадяни Риму, але не провінцій. Податок був цільовим. Отримані кошти направляли для пенсійного забезпечення професійних солдатів. їхні найближчі родичі були від цього податку звільнені.

Уже в Римській імперії податки виконували не тільки фіскальну функцію, але мали роль додаткового стимулятора розвитку господарства.

Податки вносилися грішми.

Отже, населення змушене було виробляти надлишки продукції, щоб продавати їх.

Це сприяло розширенню товарно-грошових відносин, поглибленню процесу поділу праці, урбанізації.