Стаття 8. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності

Стаття 8. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самовря­дування в господарській діяльності 1. Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання. 2. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансо­вих питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім організацій--о-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень.

3. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самовря­дування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпо­середня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повно­важень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

1. У положенні, стисло викладеному у ч. 1 даної статті, йдеться про межі господарської правосуб'єктності держави та її органів. Законодавець визначив, що держава, а також органи державної влади не є суб'єктами господарювання, оскільки це суперечило б цілям держави, закріпленим у Конституції України. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. Зміст цього законодавчого припису кореспондує з положенням, закріпленим у ст. 2 ГК, — органи державної влади та органи місцевого самоврядування зазначені не як суб'єкти госпо­дарювання, а як учасники відносин у сфері господарювання. 2. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місце­вого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повнова­жень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Ці конституційні обмеження волі держави у сфері господарювання створюють межі її правосуб'єктності. Вона обмежена цілями, заради яких існує держава (цільова правосуб'єктність). Держава бере участь у господарському обороті не у своїх інтересах, а з метою най­більш ефективного відправлення влади, що визначає сутність правоздатності держави, тобто остання, вступаючи у господарський оборот, повинна додержуватися свого призначення. Особливості участі в господарському обороті органів місцевого самоврядування зумовле­ні тим, що в силу конституційних норм місцеве самоврядування в Україні забезпечує само­стійне вирішення населенням питань місцевого значення, володіння, користування і розпо­рядження комунальною власністю. Органи місцевого самоврядування не входять у систему органів державної влади, але можуть бути наділені законом окремими державними повнова­женнями з передачею необхідних для їх здійснення матеріальних і фінансових коштів. Створювані державою, її органами та органами місцевого самоврядування юридичні осо­би можуть мати господарську правосуб'єктність, однак і в цьому разі держава та органи міс­цевого самоврядування не повинні виходити за межі своїх конституційних цілей. Конституція України передбачає встановлення особливостей набуття права власності і його припинення залежно від того, у чиїй власності перебуває майно: громадянина, госпо­дарської організації, держави, її органів чи органів місцевого самоврядування. Однак у будь-якому разі такі особливості можуть встановлюватися тільки законом (п. 7 ст. 92 Кон­ституції). Поняття держави чи територіальної громади не збігається з поняттям юридичної особи. Від їх імені діють відповідні органи як «квазіюридичні» особи. Таким чином, державні орга­ни та органи місцевого самоврядування, хоча й не визнаються юридичними особами, тим не менш можуть мати господарську правосуб'єктність. При цьому, коли такі органи виступають від імені держави чи територіальної громади в якості учасників господарських відносин, то діють не як органи влади, наділені владними повноваженнями, а саме як учасники господарських правовідносин. У такому разі вони від­повідають за своїми зобов'язаннями майном, що належить, відповідно, державі або терито­ріальній громаді на праві власності, крім того майна, що закріплено за юридичними особами або може перебувати тільки у державній або комунальній власності. Закріплене за державни­ми установами майно не перебуває у безпосередньому віданні держави, і вона не здійснює стосовно його розпорядницькі функції. 3. Що стосується господарської компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування, то вона реалізується від імені відповідної державної чи комунальної уста­нови. При цьому останні несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями належним їм майном, крім випадків, визначених законом. Законодавством визначені об'єкти, що належать виключно до державної власності. Кон­ституцією України (ст. 116) функцію управління об'єктами державної власності віднесено до повноважень Уряду, законом визначаються й інші органи, уповноважені на здійснення та­кого управління. Законодавством докладно регулюється участь органів виконавчої влади у розміщенні і ре­алізації державних контрактів (на постачання, підряд, закупівлю сільськогосподарської про­дукції тощо). Держава виступає як учасник угод при емісії та обігу різних цінних паперів, у тому числі й державних цінних паперів. Вона може бути як емітентом, так і власником останніх. Будучи найбільшим позичальником, держава визначає механізм запозичень і обов'язок державних органів щодо обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу. Держава може укладати угоди про розподіл продукції, а також брати участь у відносинах, регламентованих .інтелектуальним правом. Держава може брати участь в обороті як безпосередньо, так і через спеціально створені нею для цих цілей державні юридичні особи в організаційно-правових формах, передбаче­них законодавством. Опосередкована участь держави в обороті здійснюється шляхом вступу до нього створе­них державою юридичних осіб, котрі діють як такі, що приймають обов'язки і набувають нрава для себе, а не для держави. Через цих юридичних осіб побічно, опосередковано в обороті бере участь і держава. Ці особи, здійснюючи ті або інші дії від свого імені, обтяжують державне майно, а відтак, побічно — і саму державу. Дії державних юридичних осіб так чи інакше позначаються на державі, тому вважається, що остання через них бере участь в обороті. Стосовно державних юридичних осіб особливих проблем із представництвом не вини­кає, оскільки вони діють від свого імені, а не від імені держави. Коли державні чи комунальні юридичні особи діють від свого імені, підставою для подіб­них дій є їх господарська правосуб'єктність. Якщо від імені держави чи територіальної тро­їли діє певний орган, такою підставою є їх компетенція. Особиста участь держави у внутрішньому господарському обороті здійснюється шляхом вступу в цей оборот органів державної влади, що діють при цьому не як відособлені юридич­ні особи, а як особливі представники держави. Цілком можливо, що держава буде представ­лена органом, який є водночас і юридичною особою. Однак остання якість не має значення для даних відносин, оскільки такий орган представляє державу в цілому і зобов'язує саме її. Головне, що зазначений орган діє від імені держави у межах компетенції, встановленої акта­ми, які визначають статус цих органів.

На сьогодні практично всі державні органи, що беруть участь в обороті від імені держави, визнані юридичними особами. Тут головним є спрямованість дій державного органу, які ма-1-: ть здійснюватися від імені держави у межах компетенції такого органу. У разі особистої участі держави в обороті наявні специфічні відносини представництва в силу закону. За будь-яких обставин держава може вважатися такою, що бере участь в обороті безпосеред­ньолише тоді, коли в законодавстві закріплюються повноваження якого-небудь органу держави діяти від імені держави.

Від імені держави в обороті можуть виступати як представницькі, такі виконавчі органи: Верховна Рада України, Президент України, Уряд, Міністерство фінансів України, Фонд державного майна України (далі — ФДМУ) тощо, а від імені територіальної громади — відповідні органи місцевого самоврядування. Можна класифікувати такі органи і за іншими ознаками: органи, що відають грошовими ресурсами, і органи, що відають матеріальними ресурсами та іншим майном, тощо. У випадках і в порядку, передбачених законодавством, від імені держави за її спеціальним дорученням можуть виступати будь-які особи — державні органи, органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи. Наприклад, інтереси держави в органах управління акціонерних товариств (господарських товариств), частина акцій (часток, внесків) яких закріплена у державній власності, можуть представляти фізичні особи, які уклали відповідні договори на представлення цих інтересів.

Держава представлена в обороті різними посадовими особами і державними органами, док якими розподілені компетенції щодо окремого державного майна і стосовно управління на-ім. Від того, як це зроблено, прямо залежать майбутні правові відносини за участю держа­ви. Адже одні особи в складі держави керують землею, другі — житловим фондом, треті — бюджетними коштами тощо. Своїми діями всі вони тією чи іншою мірою зобов'язують дер­жаву. Звідси і значення речового режиму держави, що становить найважливіший елемент її правосуб'єктності. 4. Усе викладене стосується здійснення від імені держави угод. Щодо деліктів, то для них існують спеціальні правила, згідно з якими держава відповідає за дії як своїх органів, так і їх посадових осіб, незалежно від того, яку компетенцію вони мали і чи мали її взагалі.

Держава та територіальні громади відповідають за своїми зобов'язаннями не всім належ­ним їм на праві власності майном, а тією його частиною, яка не закріплена за створеними ни­ми юридичними особами і не відноситься до складу об'єктів, що можуть перебувати тільки в державній або комунальній власності. Майно, що належить державі або територіальній громаді на праві власності, не закріплене за державними чи комунальними підприємствами або установами, утворює відповідно дер­жавну скарбницю, скарбницю села, селища, міста. Скарбниця складається з коштів відповід­ного бюджету та іншого державного і комунального майна: це кошти Державного бюджету України, Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування й інших державних позабюд­жетних фондів, НБУ, золотий запас, алмазний і валютний фонди.

Закріплене за державними установами і підприємствами майно не перебуває в безпосеред­ньому віданні держави — не входить до складу її казни — і вона не здійснює стосовно нього розпорядницькі функції. Тільки перехід зазначеного майна до казни породжує таке право. За тих самих підстав звернення стягнення за боргами держави можливо тільки на майно, що пе­ребуває у складі казни — не закріплене за державними підприємствами й установами. Державні та комунальні юридичні особи не відповідають за зобов'язаннями держави та територіальної громади. У свою чергу, держава та територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, установлених законом. Так, держава несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства при недостатності його майна. Розмежування відповідальності існує й стосовно зобов'язань держави та територіальних громад.

Держава, територіальні громади виступають сторонами в зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, можуть стягувати заподіяний шкодою збиток і повинні відпо­відати за заподіяну шкоду. Основу правового регулювання відповідальності держави, територіальних громад за запо­діяну шкоду становлять норми Конституції України. У її гл. 2 проголошується право кожного на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або бездіяльністю) орга­нів державної влади чи органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб (ст. 56). Кожного разу, коли держава, територіальна громада стає учасником якихось правовідно­син, вони можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення прав і охоронюваних законом інтересів іншого учасника цих відносин, і навпаки. Це загальне правило, що стосу­ється правової відповідальності. Однак, ведучи мову про державу чи територіальну громаду як про суб'єкта відповідальності, слід мати на увазі особливі випадки позадоговірної відпо­відальності держави чи територіальної громади за шкоду, заподіяну у визначених законодав­ством випадках. Шкода, заподіяна будь-якому учаснику відносин у сфері господарювання в результаті незаконних дій (бездіяльності) державних органів, органів місцевого самоврядування або посадових осіб цих органів, у тому числі в результаті видання акта державного органу або органу місцевого самоврядування, що не відповідає закону або іншому правовому акту, під­лягає відшкодуванню. Шкода відшкодовується за рахунок відповідної казни. Таким чином, Конституцією України встановлене загальне правило щодо відповідально­сті держави за шкоду, заподіяну її органами або їх посадовими особами. Така відповідаль­ність настає незалежно від того, чи є орган держави юридичною особою і чи може він само­стійно нести відповідальність. Природно, держава не відповідає за юридичних осіб, що не виконують владних функцій, та їх посадових осіб, що не виключає субсидіарної відпові­дальності держави за зобов'язаннями окремих державних юридичних осіб. 5. Загальновизнано, що влада держави поширюється тільки на її територію і деякі інші простори відповідно до норм міжнародного права. Отже, за межами своєї території держава влади зазвичай не має.

Особливістю участі держави у зовнішньогосподарському обороті є те, що органи, уповно­важені діяти від її імені, можуть вступати у відповідні відносини як безпосередньо, так і че­рез посольства, консульства або торгпредства. Останні повинні мати спеціальні повноважен­ня діяти від імені названих органів, що представляють державу. Таким чином, має місце подвійне представництво. Дипломатичні й консульські служби можуть виступати від імені держави і безпосередньо — при здійсненні угод для забезпечення своєї власної діяльності за кордоном (оренда приміщень, придбання у власність нерухомого майна тощо), а також де­яких інших угод. Зокрема, угода, укладена торговельним представництвом від імені держа­ви, зобов'язує державу. Особливості відповідальності держави і територіальних громад у відносинах за участю .поземних юридичних осіб, громадян і держави, врегульованих господарським законодав­ством, визначаються законом та міжнародними договорами України з урахуванням імуніте­ту держави та її власності.

Стаття 9. Форми реалізації державою економічної політики

1. У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств

населення в цілому.

2. Економічна стратегія — обраний державою курс економічної політики, розрахова­ний на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.

3. Економічна тактика — сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умо­вах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

4. Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення за-зад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів • - раїни, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.

1. Частина 1 коментованої статті логічно розвиває загальну вимогу до формування суспільного господарського порядку, яка полягає в оптимальному поєднанні ринкового само­регулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів (див. Преамбулу, ст. 5 та коментар до неї). Регулювання державою макроекономічних процесів завжди має політичний характер, тобто залежить від тих політичних інтересів, які реалізує дана конкретна влада.

Відповідно до загальних засад Конституції України ГК встановлено, що економічна і соціальна політика держави має спрямовуватися на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому. Таким чином, дана стаття є нормативно-правовим орієнтиром для будь-яких політичних сил, щоформують і здійснюють економічну та соціальну політику в Україні. Реалізація державою економічної та соціальної політики, згідно з коментованою статтею, передбачає дві форми її здійснення — стратегічну (довгострокову) і тактичну (поточну).

2. Частини 2 і 3 присвячені загальному визначенню економічної стратегії та економічної тактики. Зокрема, економічна стратегія передбачає вибір пріоритетних цілей народного господарства, а також засобів та способів реалізації вказаних цілей, з урахуванням об'єк­тивних процесів і тенденцій розвитку у народному господарстві України та світовому госпо­дарстві. При цьому обов'язковою умовою, що випливає з конституційного визначення України як демократичної і правової держави, має бути врахування законних інтересів суб'єктів її господарювання. При виборі економічної стратегії необхідно брати до уваги спектр інтересів суб'єктів господарювання, в тому числі тих, що не збігаються із законом. Визначений державою курс економічної політики, що розрахований на тривалу перспективу (від кількох до десятків років), передбачає вирішення крупномасштабних економічних і соціальних  завдань, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, вирішення на цій основі завдань культурного розвитку, підвищення народного добробуту, є курсом стратегічним.

Економічна тактика передбачає визначення цілей, завдань, засобів і способів їх досяг­нення для реалізації стратегічного курсу відповідно до конкретних умов розвитку народного господарства в поточному періоді.

Співвідношення економічної стратегії і тактики не зводиться, однак, до однобічного жорсткого підпорядкування другої першій. Залежно від конкретних умов, що складаються, держава може обрати й такі тактичні рішення, які не випливають з економічної стратегії, але при цьому відповідним чином має бути переглянута й уточнена стратегічна економічна по­літика.

3. Виняткове значення має правове закріплення економічної політики, до чого, власне, й зводиться головний зміст коментованої статті. Завдяки такому закріпленню економічна по­літика набуває формальної визначеності, необхідної для її чіткого та послідовного здійснен­ня. Формалізація політичних цілей і завдань, засобів і способів їх реалізації, надання їх зміс­ту нормативного характеру здійснюється шляхом прийняття правових актів, передбачених Конституцією України. Насамперед, це засади внутрішньої і зовнішньої політики, які визна­чає Верховна Рада України (п. 5 ст. 85 Конституції), загальнодержавні програми економічно­го, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, які вона затверджує (п. 6 ст. 85 Конституції), програми діяльності КМУ, що їх схвалює пар­ламент. 11 ст. 85 Конституції).

Конкретизація правового закріплення економічної політики відбувається в актах держав­ного прогнозування та планування економічного і соціального розвитку (див. коментар до ст. 11), а також у законах та інших нормативно-правових актах, серед яких виключна роль належить бюджетному законодавству. До зазначених актів належать також програми Авто­номної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціо­нального природокористування, охорони довкілля (ст. 138 Конституції), а також програми соціально-економічного та культурного розвитку, які затверджують органи місцевого само­врядування (ст. 143 Конституції).

Правове визначення і закріплення у різних формах здійснення економічної політики дер­жави об'єктивно зумовлюється змішаним характером національної економіки, що відпо­відає тенденціям розвитку економіки найбільш передових країн. Така економіка передбачає існування приватного і суспільного (державного, колективного) секторів, активну роль дер­жави в економічному житті, її суттєвий вплив на економічний розвито

Управління державним сектором економіки. 

Господарювання в Україні ґрунтується на економічній багатоманітності, гармонічному співіснуванні державного, колективного та приватного секторів економіки та рівності всіх суб’єктів права власності перед законом. Держава організовує та забезпечує функціонування державного сектора економіки відповідно до концепції управління державним сектором економіки, яку розробляє на основі засад внутрішньої і зовнішньої політики Кабінет Міністрів України і схвалює Верховна Рада України.

Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання, які належать до даного сектора і здійснюють свою діяльність на основі права повного господарського відання або права оперативного управління.

Повноваження суб’єктів управління державним сектором економіки, тобто Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних та місцевих органів влади щодо суб’єктів господарювання, визначаються виключно законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Органам управління, які здійснюють організаційно-госпо­дарські повноваження стосовно суб’єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб’єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю та управління діяльністю суб’єктів господарювання, за винятком делегування згаданих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених Господарським кодексом України.

Держава здійснює контроль за суб’єктами господарювання державного сектора економіки: у сфері планування — шляхом складання Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України, а також інших державних програм з питань економічного і соціального розвитку; у сфері збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин — за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності; у сфері фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин — за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни; у сфері цін і ціноутворення — за додержанням суб’єктами господарювання державної дисципліни цін на продукцію і послуги; у сфері монополізму та конкуренції — за додержанням антимонопольного законодавства та законодавства про природні монополії; у сфері земельних відносин — за використанням та охороною земель; водних відносин і лісового господарства — за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів; у сфері виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю, за протипожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за додержанням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності; у сфері споживання — за якістю і безпечністю продукції та послуг тощо.

Загальна характеристика державних підприємств

Суб’єктами господарювання державного сектора економіки є державні підприємства.

Державне підприємство — це підприємство, утворене компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку, засноване на державній або державній та інших формах власності, якщо частка державної власності в ньому перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі здійснення управління діяльністю підприємства на праві власника (володіння контрольним пакетом акцій). Можуть утворюватись також державні господарські об’єднання.

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності (основних і оборотних виробничих фондів), як правило, без поділу її на частки і входить до сфери управління цього органу державної влади. Останній є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавством.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у загальнодержавній власності або власності Автономної Республіки Крим і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Фірмове найменування державного унітарного підприємства повинно містити вказівку на власника його майна. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов’язаннями власника та органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органу.

Державні унітарні підприємства поділяються на комерційні і казенні.

Державне унітарне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на засадах комерційного розрахунку і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому майном. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється органом державної влади, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб’єкта господарювання. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов’язаннями, крім випадків, передбачених Господарським кодексом та іншими законами.

Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які були визнані судом неконституційними або незаконними, підлягають відшкодуванню згаданими органами добровільно або за рішенням суду.

Державне комерційне підприємство може бути перетворене у випадках та порядку, передбачених законом, на корпоратизоване підприємство — державне акціонерне товариство.

Державне комерційне підприємство зобов’язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні зобов’язання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі постачальників і споживачів. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати закріплене за ним майно іншим юридичним особам чи громадянам, окрім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об’єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць і підрозділів дер- жавне комерційне підприємство має право лише за попередньої згоди органу державної влади, до сфери управління якого воно входить.

Особливим різновидом державного унітарного підприємства є казенні підприємства. Вони створюються у галузях (сферах) народного господарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважаючим (понад 50 %) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизація майнових комплексів державних підприємств заборонена законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України або Ради міністрів Автономної Республіки Крим, в якому визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган державної влади, до сфери управління якого входить створюване підприємство.

Господарський кодекс передбачає право створювати державні акціонерні товариства, але в даний час воно зупинено Декретом Кабінету Міністрів України «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» 31.12.92.

Державне господарське об’єднання — об’єднання підприємств, утворене державними підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання). Державні господарські об’єднання формуються переважно як корпорації або концерни, незалежно від назви об’єднання (комбінат, трест тощо).

Державне господарське об’єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв таке рішення. Підприємства, які утворюють державне або комунальне господарське об’єднання чи господарське об’єднання, зберігають статус юридичної особи, незалежно від організаційної форми об’єднання. На них поширюються положення Господарського кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.

Підприємство, яке входить до складу державного господарського об’єднання, не має права поєднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб’єктами господарювання, виходити зі складу об’єднання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.

Управління державним господарським об’єднанням здійснюють його правління і генеральний директор, який призначається на посаду та звільняється з неї органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання. Склад правління визна­чається статутом об’єднання. Порядок управління державним господарським об’єднанням визначається законодавством і статутом об’єднання.

Вихід підприємства зі складу державного господарського об’єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об’єднання.

Припинення об’єднання підприємств відбувається внаслідок його реорганізації в інше об’єднання або ліквідації.