50. Взаємозв’язок правосвідомості і правового регулювання

Різняться право і правосвідомість і механізмами своєї дії. Механізм дії правового регулювання, через який право впливає на поведінку суб'єктів права, втілений у складному інституційному юридичному інструментарії (норми права, суб'єктивні права і обов'язки, правові акти та ін.) і передбачає застосування держав­ного примусу. Законодавче право регулює поведінку людей шля­хом встановлення загальних, формально визначених зразків, ета­лонів поведінки — владних імперативів, що впливають на свідомість і волю людей. Як регулятор поведінки людей воно має об'єктивний характер, не є проявом свідомості окремої людини, груп людей. Дія правосвідомості полягає в загальній правовій оцінці соціальних фактів, у судженнях про відповідність поведінки суб'єктів суспільних відносин нормам і принципам права. Свою регулятивну функцію правосвідомість здійснює через усвідом­лення обов'язковості юридичних норм, принципу законності і, разом з тим, критеріїв правильності, соціальної виправданості по­ведінки або фактів. Правосвідомість характеризується різно­манітністю суджень, ставлення суб'єктів до чинного права, оскіль­ки одна людина може визнавати чинне право, інша засуджувати, третя — виказувати байдужість до нього. Аналогічний характер має правосвідомість окремих груп населення.

51. Поняття юридичного процесу, його ознаки

Юридичний процес - це комплексна система органічно взаємозалежних правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у дозволі різних юридичних справ інших суб'єктів права, що: а) виражається в здійсненні операцій з нормами права в зв'язку з рішенням визначених юридичних справ; б) здійснюється уповноваженими органами держави і посадових осіб на користь зацікавлених суб'єктів права; в) закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах; г) регулюється процедурно-процесуальними нормами;

д) забезпечується відповідними способами юридичної техніки.

Основні ознаки юридичного процесу як комплексної системи: юридичний процес - це розгляд (розгляд визначеної юридичної справи). Звичайно як юридичну справу кваліфікують або правопорушення, або суперечка про право. Юридична природа таких життєвих обставин полягає в тому, що вони передбачені законом і волочуть визначені юридичні наслідки. Отже, юридична справа - це така обставина, що дозволяється (розглядається) на основі закону, а його наслідки здійснюються у виконанні закону. Саме ці два моменти і визначають природу юридичної справи, а отже, вихідну основу юридичного процесу. юридичний процес, як діяльність по здійсненню операції з нормами права. Юридична природа будь-якої державної діяльності визначається насамперед тим, що відповідний орган чи держави посадова особа ставляться в умови, коли вони повинні безпосередньо використовувати норми права для дозволу конкретних юридичних справ. Причому як об'єкт службово-виробничих операцій у даному плані, виступають одночасно норми матеріального і процесуального права, тобто чи орган посадова особа повинні оперувати нормами, що визначають характер юридичної справи, що дозволяється, і одночасно оптимальний порядок досягнення юридичного результату. Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб. Здійснення операцій з нормами права здійснює строго встановлене коло органів держави і посадових осіб. Конкретний склад, обсяг компетенції кожного з уповноважених учасників процесу установлений відповідним законодавством, у якому точно зафіксовано, що може бути суб'єктом процесу, що він повинний робити і яким образом здійснювати свої посадові (службові) функції. юридичний процес як діяльність, результати якої, обов'язково оформляються у відповідних документах. Чіткий поділ функцій між учасниками традиційного юридичного процесу і їхній офіційний характер викликають потреба у відповідних способах закріплень результатів, одержуваних у ході розгляду юридичної справи. Як такі способи, як правило виступають різні процесуальні акти-документи, що містять у собі розпорядження індивідуального характеру, тобто, вони завжди індивідуалізовані по предметі: стосуються даної справи й адресовані конкретному суб'єкту, зацікавленому учаснику процесу. До числа процесуальних актів-документів у традиційному юридичному процесі відносяться вироки, рішення суду, різного роду постанови і визначення суду, слідчого, дізнавача і т.д. Офіційний характер зазначених документів виражається не тільки в тім, що вони оформляються уповноваженими на те суб'єктами, але й у тім, що природа даних документів, їхня структура і відповідні реквізити закріплені в законодавчих актах. Крім того, кожний з них має свій державний стандарт і визначену форму. юридичний процес як діяльність, що викликає об'єктивну потребу в процедурно-процесуальній регламентації. Юрисдикційна діяльність у силу своєї особливої соціальної гостроти як по чинених діях, так і за результатами має потребу в забезпеченні цілим поруч гарантій. Найбільш ефективною гарантією юридичного процесу є те, що він одержує чітке, всебічне і найбільш зроблене врегулювання за допомогою цивільно-процесуального і карно-процесуального права, оскільки об'єктивно обумовлене такий стан, коли матеріальне право повинне мати свої процесуальні норми. Юридичний процес як діяльність, безпосередньо зв'язана з необхідністю використання різних методів і засобів юридичної техніки. Для одержання достовірних відгуків по розглянутій юридичній справі й обґрунтування прийнятого рішення учасникам-організаторам юридичного процесу завжди приходиться установлювати відповідні фактичні дані й обставини юридичної справи, тобто шукати і доводити істину в справі. Найефективнішими способами добування істини в справі розташовує така галузь юридичної практики, як криміналістика. Відзначимо, що карний процес немислимий без систематичного і всебічного користування послугами криміналістики. У традиційному юридичному процесі дуже істотне значення мають і такі технічні норми, що відносяться до порядку оформлення процесуальних документів: рішень, визначень, протоколів, повісток. Таким чином, юрисдикційної діяльності властиво широке використання найрізноманітніших технічних засобів і відповідних правил, спрямованих на ефективне одержання процесуальних результатів, дотримання таких правил обов'язково для всіх посадових осіб, суб'єктів-організаторів і безпосередньо зацікавлених учасників юридичного процесу.

12. Сучасний стан наукової розробки проблем методології ТДП

суть методології полягає не лише в сукупності визначених методів, способів і прийомів пізнання. У широкому розумінні методологія визначає ефективність вирішення поставлених цілей і завдань залежно від правильно обраного методу. Сааме від того, наскільки вдало будуть підібрані та застосовані методи наукового пізнання багато в чому залежить перспектива розвитку як науки теорії держави та права, так і української державності, а тому проблема, що розглядається, вимагає значної уваги та досліджень.

Сучасна юридична думка нерідко критично оцінюється західними правознавцями саме у зв’язку з її філософською та методологічною неготовністю до виклику часу. Досить показова в цьому плані позиція західного історика права Дж. Г. Бермана. Так, у західній правовій традиції дослідник з усією впевненістю фіксує системну кризу, що охопила, перш за все, сферу ідей і цінностей, та, відповідно, філософію й юридичну науку, У достатньо різкій формі оцінюють методологічну кризу сучасної юридичної науки

такі авторитетні європейські правознавці, як К. Цвайгерт і Х. Кетц (автори дослідження, що давно стало для західних юристів класичним). Звертаючи увагу на необхідність для юридичної науки займатися власною методологією, вони зазначають, що хоча традиційний самовпевнений догматизм є, на подив, живучим, очевидно, що чіплятися за нього означає обдурювати самого себе

Розглядаючи методологічне майбутнє юридичної науки як порівняльне правознавство, автори визнають, що нові, реалістичніші методи, засновані на даних експериментальної соціології реально не відображають сучасне правове мислення. Однак в рамках даної статті немає сенсу дорікати К. Цвайгерту і X. Кетцу за обмеження порівняльного правознавства соціологічним підходом. Слід зазначити, що таким шляхом автори прагнуть до адекватності глобальним процессам сучасної Європи. Логічно вважати, що наведені оцінки ситуації в сучасні західній науці права тією або іншою мірою можна екстраполювати і на сьогоднішню українську юриспруденцію [3, с. 17]. Питанню методології правознавства приділяли увагу, зокрема, такі вчені, як М. Кельман, В. Тацій, І. Ільїн, Б. Кістяківський, Дж. Г. Берман, П. Фейєрабенд, Р. Декарт, Ф. Бекон.

Метою цієї статті є висвітлення важливості акцентування уваги на розвитку методології сучасного правознавства для забезпечення продуктивного розвитку науки теорії держави і права та в подальшому її позитивного впливу на розвиток вітчизняної юридичної науки.

Слід зазначити, що проблеми методологічного плюралізму правознавства вже розглядались у філософській та юридичній літературі. Однак питання ставилося в основному дослідниками, які належать до «до радянського» періоду розвитку вітчизняної методологічної думки. Залежно від належності конкретного автора до відповідної філософської традиції та наукової школи розрізнялись і варіанти відповідей на нього. Так, становлення методологічного плюралізму в правознавстві досліджував І. Ільїн. Проте, будучи за своїми філософськими поглядами «християнським моністом», він не поширював його на онтологію права та гносеологічні установки права, а визнавав методологічний плюралізм лише в «логічному ряду» як існування відособлених способів розгляду права, звернених до різних сторін і форм його бутя і таких, що знаходяться в певному співвідношенні [4, с. 10].

Проблему методологічного плюралізму юридичної науки аналізував Б. Кістяківський. При цьому, виходячи з ідеї взаємної автономності філософії та науки, він веде мову про необхідність плюралізму в «соціальнонауковому пізнанні» вже не тільки щодо конкретних методів наук, а наполягає на «рішучому» гносеологічному плюралізмі, відносно філософії [5, с. 13].

До своєрідного теоретичного плюралізму сучасного правознавства як умови його розвитку закликає західний історик права Гарольд Дж. Берман. На його думку, сьогодні необхідно подолати «помилку відносно виключно політичної й аналітичної юриспруденції («позитивізм»), або виключно філософської та моральної юриспруденції («теорія природного права»), або виключно історичної та соціально-економічної юриспрденції («історична школа»). Натомість, він пропонує інтегрувати всі три традиційні школи та вийти за їх межі.

З вивчення множинності методів права виходило і радянське правознавство. Ці уявлення отримали достатньо глибоке розроблення щодо підходів, загальнонаукових методів дослідження права. У сучасній науковій правосвідомості розгортається конкуренція філософських систем, звернення правознавців до різних світоглядних уявлень і гносеологічних ідей, що дозволяє вести мову про початок формування у вітчизняному правознавстві філософсько-методологічного плюралізму, що може трактуватись як процес переходу від моністичної методології до філософсько-методологічного плюралізму.

Для наукової думки, як відомо, не прийнято ставити під сумнів положення, визнані на конкретному етапі науки очевидними істинами. Стримане відношення до очевидних істин не нове, зокрема, і для вітчизняної наукової традиції.

У сучасній методологічній літературі ставиться під сумнів необхідність неухильного дотримання правил певного методу дослідження, наприклад з огляду на процес розвитку науки. Такий погляд на проблему аргументується, зокрема, тим, що в окремих випадках фундаментальні наукові відкриття здійснювалися завдяки не дотриманню, а порушенню деяких канонів пануючого методу. П. Фейєрабенд зазначає, що ідея методу, яка містить жорсткі, незмінні й абсолютно обов’язкові принципи наукової діяльності, стикається із значними труднощами при порівнянні з результатами історичного дослідження. При цьому з’ясовується, що не існує правила

(наскільки б правдоподібним і епістомологічно-обґрунтованим воно не здавалося), яке в той або інший час не було б порушене. Стає очевидним, що такі порушення не випадкові та не є результатом недостатнього знання або неуважності, яких можна було уникнути. Навпаки, ми бачимо, що вони необхідні для прогресу науки Таким чином, можливість заперечення правил методу науки є фундаментальною умовою її розвитку.