16. Цінність демократії

основні цінності демократії як громадсько-політичного явища.

1) Власна цінність розкривається через її соціальне призначення - служити на користь особі, суспільству, державі:

а) встановити відповідність між формально проголошеними і реально діючими принципами свободи, рівності, справедливості, реально втілити їх в особисте, суспільне і державне життя;

б) поєднати державні і громадські засади в системі демократії як форми держави;

в) створити атмосферу гармонії інтересів особи та держави, консенсусу і компромісу між усіма суб'єктами демократії. При демократії суспільство усвідомить переваги соціального партнерства і солідарності, громадянського миру та злагоди.

Власна цінність демократії виражається в усіх її елементах, принципах, формах, інститутах.

2) Інструментальна цінність - через її функціональне призначення — служити інструментом у руках людини для вирішення суспільних і державних справ:

а) брати участь у формуванні органів держави та органів місцевого самоврядування;

б) самоорганізовуватися в партії, профспілки, рухи тощо;

в) захищати суспільство і державу від протиправних дій, відкіля б вони не виходили;

г) здійснювати контроль за діяльністю обраних органів влади та інших суб'єктів політичної системи суспільства. Інструментальна цінність демократії реалізується через її функції та функціональні інститути.

3) Особиста цінність розкривається через визнання прав особи:

а) їх формального закріплення;

б) реального забезпечення за допомогою створення загаль-носоціальних (матеріальних, політичних, духовно-культурних) і спеціально-соціальних (юридичних) гарантій;

в) дії ефективного механізму їхнього захисту;

г) встановлення відповідальності за невиконання обов'язків, оскільки демократія —не засіб для досягнення честолюбних особистих цілей за рахунок приниження прав, свобод і законних інтересів іншої особи або будь-якого суб'єкта демократії

17. Функції постсоціалістичної держави

Соціальна функція. Вперше на конституційному рівні людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю в державі (стаття 3 Конституції України). Правовими управлінськими формами реалізації соціальної функції держави стало утворення спеціальних астанов та організацій, діяльність яких була спрямована на забезпечення:

• Права кожного на свободу праці, контролю за безпекою умов праці, зайнятості населення, міграції робочої сили, соціальної допомоги та страхування;

• Соціального захисту тих, хто потребує державної підтримки (безробітніх, інвалідів, літніх людей, багатодітних сімей, сиріт, дітей у неповноцінних сім’ях, пенсіонерів, студентів, біженців та переселенців тощо);

• Підтримка й розвиток системи освіти,мелдичних, культурних закладів.

Соціальний напрям державної діяльності тісно пов’язаний з економічною фінкцією держави. Основою економічної функції є здійснення життєво необхідної ринкової реформи, що має докорінно трансформувати економічну систему України та органічно імплантувати її в світову економіну систему.

З переходом до ринкової економіки функція оподаткування та фінансового контролю перетворилася на одну з основних внутрішніх функцій держави. Організовуючи та забезпечуючи оподаткування та контроль за легальністю прибутків громадян та їх об’єднань, а також за розподілом податків, держава створює підвалини для належного здійснення економічної фінкції. Непродумана податкова політика держави та постійне ухилення від сплати податків, як наслідок , є найбільш згубним факторами, що стримують розвиток підприємництва (особливо малого та середнього) і економіки загалом.

Функція розвитку культури, науки й освіти, покликана підняти культурний та освітній рівень громадян, необхідний для цивілізованого суспільства. Приймаючи нормативні правові акти у сфері культури, держава цілеспрямовано формує морально-єстетичну модель у суспільстві.

Екологічна функція, як напрям державної діяльності із забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території держави. Щодо України вагомою складовою цієї фінкції є, передусім, подолання наслідків аварії на чорнобильській АЕС, та зниження рівня забрудненості навколишнього середовища в промислових районах країни.

Правоохоронна функція – обмежувальна роль держави зводиться до мінімуму, що є сворідною реакцією на ідеологію та практику, «поліцейської» держави, яка регламентувала не тільки суспільне , але й приватне життя.

Конституційно закріплений захист суверенітету й територіальної цілісності держави, її недоторканості є важливою функцією держави , виконання якої покладається на збройні сили (військова функція).

18. Роль глави держави в постсоціалістичних країнах

У постсоціалістичних країнах також конституційним пра­вом закріплений інститут одноособового глави держави (Болгарія, Чехія, Польща та ін.).

Однак між тими значними повноваженнями, якими наділяється глава держави Конституцією, і тією реальною рол­лю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни, нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед від форми правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів — й від порядку їх обрання.

Більш широкими і реальними властивими повноваженнями володіє глава держави тієї країни, де він одночасно є носієм виконавчої влади і очолює уряд (Чехія). Дещо в меншій мірі помітний його вплив на формування державної політикиу парламентарних республіках (Угорщина)

19. Поняття громадянське суспільство

Громадянське суспільство — система взаємин між індивідами та їхніми об’єднаннями, в якій реалізуються індивідуальні та колективні інтереси, заснована на автономних від надмірного втручання з боку держави засадах, на свободі самореалізації, плюралізмі (багатоманітності) в усіх сферах суспільного життя, на пріоритеті прав людини.

Громадянське суспільство — правове демократичне суспільство, де сполучним фактором виступають визнання, забезпечення і захист прав людини і громадянина. Ідеям громадянського суспільства про розумність і справедливість влади, про свободу і благополуччя особистості відповідають ідеї пріоритету права, єдності права і закону, правового розмежування діяльності різних галузей державної влади. 

Громадянське суспільство — співтовариство вільних індивідів. В економічному плані зазначене означає, що кожен індивід є власником, реально має кошти, необхідні людині для нормального існування. Він вільний у виборі форм власності, визначенні професії, виду праці, розпорядженні результатами своєї праці.

Індивід може існувати самостійно, має право на досить автономну самоорганізацію для задоволення своїх потреб та інтересів. Політичний аспект свободи індивіда як члена громадянського суспільства полягає в його незалежності від держави, тобто в можливості, наприклад, бути членом політичної партії або іншого об’єднання, що виступає з критикою нинішньої державної влади, має право брати участь або не брати участі у виборах органів державної влади і місцевого самоврядування. Забезпеченою свобода вважається тоді, коли індивід через певні механізми (суд та ін.) може обмежувати свавілля державних та інших структур відносно себе..

Громадянське суспільство — відкрите соціальне утворення. У ньому забезпечується свобода слова, включаючи свободу критики, гласність, доступ до різного роду інформації, право вільного в’їзду в країну і виїзду з неї, культурне і наукове співробітництво із закордонними державними і громадськими організаціями.   Громадянське суспільство — складна структурована плюралістична система. Наявність різноманітних суспільних форм і інститутів (профспілки, партії, об’єднання підприємців, спілки споживачів, клуби тощо) дозволяє виразити і реалізувати різноманітні потреби й інтереси індивідів, забезпечує можливість прояву кожним своєї індивідуальності. Однією з важливих характеристик громадянського суспільства є громадська ініціатива як усвідомлена й активна діяльність індивідів на благо суспільства.

Плюралізм як риса, що характеризує громадянське суспільство, виявляється в усіх сферах: в економічній — це різноманіття форм власності; у соціальній і політичній — наявність широкої і розвиненої мережі суспільних організацій, у яких індивід може виявити і захистити себе; у духовній — забезпечення світоглядної свободи, виключення дискримінації за ідеологічними мотивами, толерантне ставлення до різних релігій, протилежних поглядів.

Структуру сучасного громадянського суспільства можна представити у вигляді п’яти основних систем, що відображають відповідні сфери його життєдіяльності. Це соціальна (у вузькому розумінні слова), економічна, політична, духовно-культурна й інформаційна системи.Соціальна система охоплює сукупність спільностей, що об’єктивно сформувалися, і взаємин між ними. Це первинний, основний пласт громадянського суспільства. В нього входять інститути родини, виховання, освіти, що допомагають людині соціалізуватися. Другий блок складають відносини, що відображають різноманітні зв’язки людини з людиною як безпосередньо, так і в різних колективах (суспільних об’єднаннях за інтересами). Третій блок утворюють відносини між великими соціальними спільностями людей (групами, станами, класами, націями, расами).

Економічна сфера громадянського суспільства являє собою сукупність економічних інститутів власності, виробництва, розподілу, обміну, споживання сукупного суспільного продукту. В цій сфері індивід реалізує свої економічні інтереси.

Політичну сферу громадянського суспільства складає діяльність політичних партій, громадсько-політичних об’єднань, в яких індивіди реалізують свої політичні інтереси і через які вони вступають у політичне життя. 

Духовно-культурна система утворюється з відносин, що виникають на тлі духовно-культурних благ, діяльності відповідних інститутів, установ (освітніх, наукових, культурних, релігійних).   Громадянське суспільство тісно пов’язане як з державою, так і з правом. Держава покликана створювати найоптимальніші умови для розвитку громадянського суспільства, не втручатись у сферу реалізації приватних інтересів, а розвинене громадянське суспільство, у свою чергу, є соціальною базою демократичної, правової соціальної держави.   Право формується всередині громадянського суспільства як потреба у нормативній регламентації найважливіших суспільних відносин. Саме у громадянському суспільстві відчуваються ті зміни, які мають бути певним чином упорядковані. Держава повинна цю потребу задовольнити, прийнявши відповідний нормативно-правовий акт, покликаний якнайоптимальніше вирішити проблему, що назріла.

20. Концепція громадянського суспільства, її значення для побудови незалежної України

Основні теоретичні положення концепції громадянського суспільства були обґрунтовані в епоху становлення соціальних зв’язків буржуазного типу. Вважалося, що за умови перемоги буржуазних суспільних відносин (утвердження відносин приватної власності, вільного підприємництва, ринкової економіки) суспільство зможе перейти до стану, коли будуть подолані неупорядковані відносини між: індивідом і суспільством, індивідом і державою, суспільством і державою. Фактично це означало, що уряд мав упорядкувати все соціальне та економічне життя, зняти протиріччя між сім’ями, суспільними прошарками, між індивідом і суспільством у цілому.

В умовах громадянського суспільства можна виділити низку основних принципів, які характерні у ставленні до індивіда: усі члени суспільства рівні перед законом; усі члени суспільства мають рівні можливості для реалізації своїх цілей; кожен член суспільства має право вибору при вирішенні будь–яких питань, що стосуються його особисто; чим більшої кількості індивідів стосується рішення, тим менше воно залежить від дій окремої особи; рішення загальної компетенції приймаються за участю всіх сторін; рішення про делегування влади приймаються з найбільшою демократичністю.

Очевидно, що переважна частина громадян України переживає цей період досить болісно. Але підстав стверджувати, що він закінчиться найближчим часом немає. Українська реальність дає аж занадто велику кількість порушень конституційних прав і свобод людини в Україні. Серед них навіть порушення фундаментальних природних прав людини (на життя, на свободу та особисту недоторканість, рівності перед законом). Якщо при цьому врахувати політичну, етнічну, конфесійну та соціальну роздробленість українського суспільства, що об’єктивно призводить до все корпоративніших вимог окремих груп населення, то стає цілком очевидним, що саме дієздатні інститути громадянського суспільства мають стати на заваді можливого згубного внутрішнього розколу держави.

Відсутність надійного правозахисного механізму призводить до того, що населення починає орієнтуватися на неконституційні способи захисту своїх прав та свобод. Стали звичним явищем мітинги, страйки, пікетування адміністративних будівель, голодування. Всі ці обставини безпосередньо впливають на соціальне самопочуття суспільства та значною мірою визначають суспільно–політичну стабільність у державі.

Загальновідомо, що діяльність індивидів, які переслідують особисті інтереси та цілі, утворюють основну сторону буття. Інша сторона – спільний інтерес, що має об’єктивну основу. Її суть у взаємозалежності людей внаслідок розподілу праці, потреби в спілкуванні, в соціальному захисті та допомозі, у соціальних гарантіях, вирішенні більш складних завдань, які перевершують індивідуальні можливості людини. Особливе значення має більш справедливий розподіл національного доходу, підвищення можливостей для освіти, соціального забезпечення тощо, оскільки посилення соціальної нерівності буде призводити до подальшого посилення соціально–політичної напруженості.

Таким чином, суб’єктом і базисом демократичної держави та її ідеології є громадянське суспільство. Тому за його відсутності демократичний устрій дослідники цілком обгрунтовано характеризують як квазідемократичний. Тому формування громадянського суспільства можна розглядати як одну з передумов забезпечення соціально–політичної стабільності, а отже і національної безпеки України. Проте практична реалізація цього завдання перебуває не на належному рівні.

Найбільш актуальні проблемні питання формування громадянського суспільства можна умовно поділити на дві групи: неухильне забезпечення прав і свобод людини та вдосконалення механізмів формування і функціонування вказаного суспільства.

Сьогодні в розвинених країнах світу інвестиції в людину, освіту, науку, культуру людського спілкування, дозвілля тощо стають пріоритетними порівняно з інвестиціями у промислове виробництво. В умовах глобалізації необхідність підвищення ефективності функціонування політичних структур, державних інститутів, загалом системи державного управління зумовлені потребами більш високого рівня організації управління суспільними процесами. Тому варто погодитися з В.Ларіним, який стверджує, що: “В отсутствие сложившегося гражданского общества с его развитыми институтами и механизмами продвижения и защиты разнообразных социальных групп, отдельных граждан в безопасности по–прежнему будет преобладать государственное начало”[6].

У цілому ж є всі підстави стверджувати, що сукупність проблем, з якими стикнулась Україна на шляху державного і суспільного будівництва, виявились більш складними, ніж це уявлялося в 1991 р., на момент набуття нею статусу незалежної держави. Вказані проблеми значною мірою зумовлені складністю завдання кардинального та всебічного реформування України у всіх сферах суспільного життя, вирішити яке у відносно короткі терміни і безболісно принципово неможливо.

Результати внутрішньополітичного, економічного, гуманітарного реформування, на жаль, поки що не справляють довгострокового, позитивного впливу на суспільне життя. Чи найголовнішою причиною є відсутність чітко визначеної стратегічної мети та духовно–ціннісних орієнтирів у процесі державного будівництва, які здатні трансформуватися в домінантну систему духовно–ціннісних координат переважаючої більшості населення України.

Яскравим підтвердженням справедливості сказаного є глибока суспільно–політична криза восени 2004 р., що завершилася так званою “помаранчевою революцією”. Вона фактично розколола українське суспільство на дві половини і породила реальну загрозу громадянської війни та розпаду держави принаймні на дві частини.

Очевидно, причини та наслідки вказаної революції ще очікують грунтовного наукового дослідження. Але не може бути сумніву, що будь–яка держава об’єктивно зацікавлена в соціально–політичній стабільності і що одним з ключових чинників її забезпечення є належний розвиток громадянського суспільства.

Існує два можливих, але принципово відмінних методи досягнення соціально–політичній стабільності, які значною мірою залежать від сутнісної основи організації державної влади. В умовах тоталітарної держави – це метод послідовного силового тиску на суспільство (економічного, ідеологічного, політичного тощо). Якщо ж це демократична країна, то соціально–політична стабільність досягається завдяки підвищенню рівня соціальної однорідності суспільства.

Проте будь–який силовий тиск з боку органів державної влади неминуче породжує протидію, яка рано чи пізно призводить до соціально–політичної деструкції соціального організму, сепаратизму тощо, тобто до сукупності реальних загроз національній безпеці. Очевидно, рівень вказаних загроз залежить від чисельності вказаних прошарків. Для умов України він може бути досить високим, як показав перебіг і результати виборів Президента України у 2004 р.

Отже, такі феномени, що характерні для сучасних розвинених демократичних країн, як: середній клас, громадянське суспільство і правова держава формуються одночасно і являють собою лише різні форми репрезентації одного і того самого процесу, суть якого відображає трансформацію тоталітарної держави в демократичну. Саме тому деякі дослідники стверджують, що “… формирование среднего класса, гражданского общества и правового государства – это тесно взаимосвязанный процесс социальной трансформации, основанной на множестве объективных и субъективных предпосылок, который не является произвольным процесом

Загалом, виконаний аналіз літературних джерел дозволяє дійти висновку, що серед найбільш важливих напрямів подальшого формування громадянського суспільства в Україні, слід виділити:

подальше реформування політичної системи;

реформування державної служби;

дослідження політико–правових та економічних аспектів взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства і втілення їх результатів у практику державотворення;

вивчення методологічних основ формування політичної нації та втілення їх результатів у практичну діяльність органів державної влади;

встановлення закономірностей формування громадянського суспільства з урахування культурно–історичних та соціально–економічних особливостей розвитку українського суспільства;

обґрунтування системи індикаторів (показників), які б дозволяли здійснювати моніторинг процесу формування та функціонування громадянського суспільства і на його основі розробляти практичні рекомендації щодо підвищення його ефективності;

комплексне дослідження впливу процесів глобалізації на формування інститутів громадянського суспільства в Україні та його врахування у практичній діяльності органів державного управління.

На нашу думку, виконання сукупності завдань на вказаних напрямах дозволить розробити ідеологію формування громадянського суспільства в Україні, яка б базувалася на комплексному розв’язанні проблеми підвищення загальної соціальної однорідності суспільства як цілісного процесу формування середнього класу, громадянського суспільства та правової держави.

Втілення в життя вказаної ідеології фактично є необхідною і достатньою умовою забезпечення прав і свобод людини, подолання поки що значною мірою неупорядкованих взаємовідносин між індивідом і суспільством та суспільством і державою шляхом встановлення й суворого дотримання законів, що, у свою чергу, сприятиме соціально–політичній стабільності в Україні.

Теорія громадянського суспільства, досвід його розвитку в інших країнах, безперечно, має велике значення для України. Ставши на шлях демократичного розвитку, українське суспільство має подолати недовіру до влади й відчуження значної частини українського народу від громадського життя й політики; позбутися тоталітарних стереотипів у його свідомості; використати засоби громадянського суспільства для зменшення всевладдя державних чиновників і для того, щоб формально демократичні інститути влади почали керуватися принципами демократії на практиці.

21. Становлення та розвиток теорії громадянського суспільства

Громадянське суспільство досліджується в різних аспектах: в контексті розвитку демократії, через розширення прав та свобод людини, як спосіб міжнаціональної співпраці, як партійна система суспільства, як система громадських організацій, профспілок, в контексті взаємодії з державою. Окремі елементи громадянського суспільства існували ще в Стародавній Греції та Римі. У працях авторів доби Просвітництва й Нового часу термін набрав іншого значення: мережа громадських об’єднань за інтересами, паралельно до державних структур. Нове мислення відбивало нову економічну реальність – розквіт приватної власності, ринку й буржуазії [4]. Теоретичним підґрунтям всіх тогочасних концепцій громадянського суспільства були певні філософсько-історичні і соціально-філософські принципи. Переломним рубежем становлення у країнах Західної Європи правової держави і громадянського суспільства була Велика Французька революція XVIII ст., а в політико-правовому відношенні – прийнята під час її здійснення „Декларація прав людини і громадянина” (1789 р.), яка проголошувала недоторканість природних прав людини і громадянина та була своєрідним маніфестом правової держави, громадянського суспільства. Розвиток теорії громадянського суспільства у тісному взаємозв’язку з концепціями свободи і прав людини відбувався у XVIII ст. переважно в Англії. Іншою країною, в якій свобода усвідомлювалася як первинна потреба людини і суспільства, була Франція, де концепція свободи була під впливом раціоналістичної парадигми. Практична боротьба за свободи в Англії призвела не лише до створення трактатів і політичних заяв, але й до усталених соціальних традицій, що носили морально-етичні виміри. Тому велика кількість англійських і шотландських теоретиків, певною мірою, визнавали роль і значення громадських традицій і звичаєвості в усьому, що стосувалося поширення свободи і досягнення соціальної стійкості. Значний внесок у розвиток теорії громадянського суспільства зробили такі мислителі, як Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та Дж. Локк. Проблема соціального буття людини, людського суспільства й держави – одна з центральних у філософії Т. Гоббса. Дж. Локк cвоєю метою поставив проведення критичної перевірки пізнання. Мислитель починає з критики пізнання й аналізу мови. Проте інтерес до „засобів” не заважає йому займатися і конкретними проблемами. Його працю „Два трактати про правління” називають Біблією лібералізму. Для Гегеля громадянське суспільство постає не як суспільство винятково приватного інтересу, що протистоїть, протидіє загальному, а як стан суспільних зв’язків, підґрунтям якого є взаємодія і взаєморозвиток індивідуального, приватного й загального, спільного. Гегель визнає, що  „у громадянському суспільстві кожен для себе – ціль, усі інші для нього – ніщо” На думку Дж. Коена і Е.Арато, громадянське суспільство – це „сфера соціальної взаємодії між економікою та державою, що складається передусім з інтимної сфери (особливо сім’ї), сфери об’єднань (особливо добровільних об’єднань), суспільних рухів і форм публічної комунікації”.

Г.Щедрова вважає, що громадянське суспільство – це таке суспільство, в якому головною діючою особою є людина зі своєю системою потреб та інтересів, з відповідною системою цінностей . Відома українська дослідниця А. Колодій виділяє три „класичні” трактування громадянського суспільства, які створюються в рамках: локкіанського підходу, згідно з яким основою громадянського суспільства є протиставлення природного і громадянського; гегелівського підходу, відповідно до якого це правова держава та принцип індивідуалізму; токвілівського підходу, який на перше місце висуває асоціативну діяльність 

22. Проблеми громадянського суспільства в роботі Гегеля «Філософія права»

Для Гегеля громадянське суспільство постає не як суспільство винятково приватного інтересу, що протистоїть, протидіє загальному, а як стан суспільних зв’язків, підґрунтям якого є взаємодія і взаєморозвиток індивідуального, приватного й загального, спільного. Гегель визнає, що  „у громадянському суспільстві кожен для себе – ціль, усі інші для нього – ніщо.

Концепція Гегеля базується на визнанні первинності заснованого на власних потребах приватного інтересу кожної особи перед суспільним, але якщо його реалізація не створює загрози загальним інтересам. Гегель виокремив громадянське суспільство від сім' ї та держави, підкреслюючи їх різне походження та внутрішню сутність. Громадянське суспільство є сферою реалізації приватних інтересів, а держава — загальних. Для реалізації приватних інтересів створюються різноманітні інститути громадянського суспільства, зокрема корпорації як об'єднання за професійними ознаками. Невід'ємними рисами громадянського суспільства він проголосив свободу та рівність усіх його членів, а також право на власність. Проте у відносинах громадянського суспільства та держави Гегель віддавав безумовний пріоритет державі, яка повинна узагальнювати індивідуальні інтереси та гарантувати свободи громадянського суспільства.