4. Основні підходи до предмета тдп

У сучасній юридичній науці існують різні підходи щодо визначення змісту предмета теорії держави і права.

На думку М.Марченко, основою предмета тдп є загальні закономірності виникнення, становлення, розвитку та функціонування держави і права, ядро цієї науки і навчальної дисципліни. О.Скакун вважає, що предметом тдп є об’єктивні властивості держави і права, основні та загальні закономірності виникнення, становлення, розвитку та функціонування державних і правових явищ.

0. Копиленко, О. Зайчук, Н. Оніщенко та ін. розглядають предмет теорії держави і права в контексті дослідження держави і права як специфічних суспільних явищ, загальні закономірності їхнього виникнення, призначення і функціонування, їхню сутність, типи, форми, функції, структуру і механізм дії, взаємовідносини між собою та правовідносини з іншими суб'єктами суспільного життя, основні державно-правові категорії, спільні для всіх галузей юриспруденції, а також особливості державно-політичної і правової свідомості та культури

Закономірності, що вивчаються теорією держави і права мають об'єктивний характер, тобто не залежать від волі і свідомості конкретної людини. Ці закономірності залежать від ступеня розвитку суспільства та історичного періоду його функціонування.

Теорія держави і права не має на меті вивчення всіх аспектів діяльності держави, зміст конкретних юридичних норм, практику їхнього застосування та ін., таке завдання виконує вся система юридичних наук. Практичне значення оволодіння основними поняттями теорії держави та права полягає в тому, що знання загальних закономірностей дає змогу заздалегідь розпізнати головні тенденції розвитку державно-правових інститутів та процесів.

Отже, проаналізувавши зазначені підходи щодо визначення змісту предмета теорії держави і права можна зробити висновок, що під предметом цієї юридичної науки фахівці-теоретики розглядають загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права, інших державно-правових явищ.

5. Особливості виникнення постсоціалістичної держави

Визначення поняття постсоціалістичної держави досі не з'ясовано у вітчизняній юридичній науці. На думку,  Кельмана і Мурашина постсоціалістична держава це держава, котра здійснює модернізацію своєї сутності у напрямі від тоталітарного соціалізму до державно-правової організації суспільства, заснованого на принципах демократії та ринкової економіки. Хоча інтенсивність перетворень і реальні здобутки є різними в таких державах, але їх вектор — єдиний. 

Становлення постсоціалістичних держав. Сучасні постсоціалістичні держави стали наслідком різних форм відходу від тоталітарного соціалізму. Більшість із них стали продуктом демократичної антитоталітарної революції, котра загалом (за винятком Румунії) відзначалася мирним характером.

Не змінюючи своєї державної ідентичності, провели постсоціалістичні перетворення такі країни як Албанія, Болгарія, Румунія, Польща, Угорщина, Монголія. Разом із тим особливістю постсоціалістичних держав виступає той факт, що переважна більшість із них виникли внаслідок реорганізації державно-правового простору на євразійському континенті, суть якої полягає в припиненні існування трьох колишніх соціалістичних федерацій та конституюванні на їх основі нових незалежних держав. СРСР припинив функціонування в 1991 р. і на його колишній території було створено 15 нових держав. Із них лише три — Литва, Латвія та Естонія — можуть вважатися такими, що "вийшли" зі складу федерації, інші 12 утворилися внаслідок фактичного розпаду СРСР. 1 січня 1993 р. припинила своє існування чехословацька федерація, на території якої конституювалися незалежні Чехія і Словаччина. В 1991 р. розпалася Югославія, а на її колишній території були створені такі держави як Хорватія, Македонія, Словенія, Союзна Республіка Югославія (в 1992 р. об'єднала в федерацію Сербію та Чорногорію), а в 1995 р. — також Боснія та Герцеговина. Отже, за період до 1991 р. із ЗО постсоціалістичних країн 22 з них мали статус суб'єкта однієї з соціалістичних квазіфедерацій. Тому можна однозначно стверджувати, що саме постсоціалістична модернізація призвела до інтенсивних державотворчих процесів. Констатуємо також і такий важливий висновок, що жодна з постсоціалістичних держав не постала внаслідок військової поразки переднього режиму.

Початок 90-х років ХХ ст.. позначився спробами багатьох вітчизняних авторів відійти від усталеного за радянських часів пануючого класово-матеріалістичного світогляду та моністичної парадигми наукового пізнання і будувати власні концепції на інших методологічних засадах.

На зміну моністичному підходу у вітчизняній юриспруденції приходить плюралізм наукових досліджень, розмаїття наукових поглядів і концепцій. Методологічний плюралізм передбачає пошук нових дослідницьких прийомів і методів забезпечення приросту наукових знань, поглиблення уявлень про властивості предмета, закономірності їхнього розвитку.

Але як стверджує П.Рабінович, методологічний плюралізм не повинен перетворюватися на методологічний анархізм. Оскільки такий «плюралізм» за висловами Ю.Оборотова, на відміну від монізму, породжує сумніви у нашій здатності створювати цілісну, а не фрагментарну картину світу, сучасні науковці не повинні нехтувати набутим у попередні десятиліття досвідом, відмовлятися від утверджених і апробованих практикою методів дослідження держави і права та явищ, пов’язаних з ними.