Kultura_posibnik (1)

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

дини. Позитивну динаміку зміни соціальні суб’єкти намагаються закріпити, а негативну — виключити. Це стосується і безкультур’я, яке є однією з основних причин руйнування суспільства, способу життя людей, економічного занепаду, усіх форм насильства і збройних конфліктів. Звідси випливає значущість цієї функції культури.

Світоглядна функція. Історичний рух культури — це одночасно — рух світогляду людей від стихійного і наївного, міфологічного, релігійного до сучасного — філософського. Філософія — ядро духовної культури особистості і суспільства. Філософський світогляд завжди є результатом досягнень культури, а його рівень — одна з визначальних причин подальшого її розвитку.

Методологічна функція. Історія української культури є творчим полем формування методів і методик наукового пізнання і наукової діяльності у галузі українознавства. Вона забезпечує представників інших гуманітарних та спеціальних наук знаннями фактів з історії культуротворчої діяльності українського народу для осягнення їх програмного матеріалу. В цьому полягає її методологічне призначення.

Інформаційна функція. Досягнення культури є найбільш наочним свідченням характеру і рівня життєдіяльності людей в різні історичні часи, а засоби комунікації об’єднують людей через розповсюдження матеріальних і духовних цінностей, залучають їх до надбань людства.

Гуманістична функція. Культура стверджує гідність особистості, її право на життя, свободу і щастя, сприяє вияву всіх здібностей людини, що гарантують її всебічний і гармонійний розвиток.

Виховна функція. Культура сприяє формуванню в індивідів якостей цивілізованої особистості, становленню у них діалектичного стилю мислення, усуненню комунікативних бар’єрів між людьми.

Адаптаційна функція. Культура забезпечує пристосування людських спільнот до динамічних природних і суспільних умов їхнього існування. Вона є одним з основних факторів інноваційних процесів у суспільстві, підтримки балансу між людиною та її довкіллям.

Інтеграційна функція. Культура здійснює консолідацію людей, підтримує комфортні умови їхнього колективного життя на основі формування у них спільної мети й ідеалів. Все це надає існуванню людини певної захищеності та виступає засобом вияву її лояльності до соціальної групи.

Нормативна функція. Культура передбачає існування системи конвенцій, що впорядковують життєдіяльність людей у суспільстві. Ця система звичаїв, стандартів поведінки, способів життя базується

41

Історія української культури

на досвіді соціокультурної регуляції і підтримується за допомогою ціннісної детермінації, соціальної взаємодії людей та їх консолідації.

Пізнавальна функція. Культура сприяє здійсненню процесу накопичення соціально значущих раціональних або ірраціональних знань і досвіду, сприяє впорядкуванню і систематизації уявлень про навколишній світ з метою перетворення і реформування довкілля. Основним результатом реалізації цієї функції стає створення універсальної картини світу.

Комунікативна функція. Культура забезпечує процес взаємодії між суб’єктами соціокультурної діяльності завдяки прийнятим у суспільстві знаковим системам. Символізація об’єктів і явищ дійсності виступає способом досягнення порозуміння між людьми.

Наведені функції є лише деякими з повної їх системи, а тому не всебічно характеризують взаємодію соціальних суб’єктів, проте дають достатнє уявлення про їх життєдіяльність, а також про зміст та завдання, які покликана виконувати культура.

Отже, культура є найбільш глибокою і об’єктивною мірою та показником рівня людяності суспільства, людини та умов життя, створених ними для свого існування і розвитку. Історія культури кожного народу — це його шлях до усталення соціального прогресу, укріплення загальнолюдських і національних цінностей. Вона надихає нащадків на її постійне осмислення та недопущення виявів контркультури в повсякденному житті.

1.4. Типологія культур

При вивченні будь-якого складного об’єкта неминуче вирішення проблеми типології. Без цього неможливо уявити саму систему об’єкта, виявити закони і закономірності її розвитку, спрогнозувати існування ще невідомих її елементів, властивостей, ознак. Типологія (від. грец. typos — відбиток, зразок та logos — слово, вчення) — сукупність методів роз’єднання елементів системного об’єкта та їх групування в узагальнену ідеалізовану модель чи тип1 (наприклад, типи

1Тип — 1.Форма, вид чогось, що має певні ознаки, а також зразок, якому відповідає конкретна група предметів, явищ. 2.Художній образ, що містить характерні, узагальнюючі риси певної групи людей.

42

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

рослин, тварин, темпераменту та ін.) з метою глибокого і всебічного вивчення реального об’єкта.

Оскільки культура — складна соціальна система, то її типологія є фундаментальним завданням культурології і соціальної філософії. Це обумовлено необхідністю створення проектів майбутнього суспільства («ідеального» суспільства, тобто суспільства як ідеалу), яке було б позбавлене вад існуючого суспільства, а також актуальністю формування майбутньої особистості (культурної, гармонійно і всебічно розвиненої). Ця проблема належить до числа «вічних». Її величезна складність потребує постійного дослідження типів культури, уточнення, корекції, впорядкування підходів до їх аналізу та оцінки.

Сучасне культурологічне знання представлене різними типологіями. Культура класифікується:

за змістом — на регресивну, прогресивну, традиційну, модерністську, стагнаційну, репресивну;

за основним споживачем — на масову та елітарну;

за кількістю домінуючих стилів1 — на моностильові і полістильові;

за художньо-стильовими ознаками — на культуру Ренесансу, бароко, класицизму, рококо, романтизму, реалізму, модернізму, постмодернізму;

за домінантними формами розвитку (парадигмами2) — на міфологічну, релігійну, наукову;

за домінантними формами мислення — на партикулярну3 (акцентування специфічного, асоціативного4) та універсальну (акцентування загального, абстрактного) тощо.

У сучасній етнографії знайшов широке розповсюдження поділ культури докапіталістичної доби на три послідовні господарчі

1Стиль (від грец. stylos — палиця з гострою кінцівкою для письма на навощеній дошці).

1.Сукупність художніх засобів і прийомів їх використання, характерна для творів мистецтва конкретного художника, епохи або народу. 2. Система мовних засобів та ідей, що характерна для того чи іншого жанру літературного твору, автора або літературного напряму. 3. Сукупність мовних засобів і прийомів їх використання, характерна для тієї або іншої галузі діяльності.

4.Манера викладання своїх думок. 5. Метод, характерна сукупність прийомів виконання якоїсь роботи, діяльності, поведінки.

2Парадигма (від грец. paradeigma — приклад, зразок) — система уявлень, основних концептуальних установок, характерних для певного етапу розвитку науки, культури, цивілізації в цілому.

3Партикулярний (від лат. particularis — приватний, частковий) — 1. Роз’єднаний , відокремлений.

2.Приватний, неофіційний.

4 Асоціативний (від лат. associaatio — приєднаний) — той, що відображає зв’язок між уявленнями.

43

Історія української культури

типи — привласнювання (мисливство, рибальство, збиральництво), ручне землеробство, орне землеробство.

Культура поділяється також на матріархальну і патріархальну. Провідними цінностями матріархальної культури є зв’язок її носіїв із землею, кровні узи, пасивне ставлення до природи, рівність людей як дітей матері, а патріархальної — з існуванням моногамної1 сім’ї, вищості батька, суспільної ієрархії, відносин підкорення, домінантності раціонального мислення, вторгнення у довкілля.

Культура класифікується ще за технологічними основами — виокремлюється неписемна культура, писемна, книжна, культура нових інформаційних технологій. Так, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955) виділяв «технологію випадку» (примітивні технології архаїчної людини), «технологію майстра» (закриту для інновацій і підпорядковану нормативній традиції) та деантропоморфізовану технологію ( базується на розподілі праці і обслуговуванні машин).

Американський соціолог Питирим Сорокін запропонував класифікувати культуру на підставі характеру світосприйняття, виділяючи ідеаційний (надчуттєве осягнення Абсолюту), чуттєвий (чуттєве сприйняття світу), ідеалістичний (гармонійне поєднання перших двох сприйняттів) та еклектичний (суміш чуттєвого й ідеаційного сприйняттів) типи.

Німецький філософ Карл Ясперс (1883—1969) намагався вибудувати єдину схему історії культури, яка включала б в себе «прометеївську» добу, добу «великих культур давнини», добу «осьового часу» та добу «розвитку техніки». «Прометеївська» доба, на його думку, визначалася процесом формування людини, закладенням підвалин її соціального існування, появою вогню, знарядь праці, мови, табу, людських колективів. Доба «великих культур давнини» охоплювала шумеровавилонську, єгипетську і стародавню китайську культури. «Осьовий час» був добою існування дихотомії2 Захід — Схід, періодом, коли локальні культури поступалися місцем історії світового людства. В п’яти окремих світових культурах — грецькій, іудейській, іранській, індійській та китайській — в середині І-го тис. до н. е., тобто в «осьовий

1Моногамія (від грец. monos — один та gamos — шлюб) — одношлюбність, форма шлюбу, для якої характерне стале співжиття одного чоловіка з однією жінкою.

2Дихотомія (від грец. dichotomia — поділ на дві частини) — різновид класифікації, суть якого полягає у поділі цілого на дві частини.

44

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

час», діяльність релігійно-філософських «вчителів людства» сприяла привнесенню в культурну свідомість персоналізованих цінностей, духовних проблем особистості. Доба «розвитку техніки» передбачала створення нових джерел енергії та нових інформаційних технологій.

Сучасна історична типологія культури все більше звертається до синергетичної1 методології, згідно з якою соціокультурні утворення еволюціонують шляхом самовдосконалення, невпинно рухаючись до більш високих рівнів самоорганізації, розкриваючи різноспрямовані можливості їхньої подальшої динаміки. При цьому соціокультурний процес не розглядається однозначно детермінованим розвитком способу виробництва, як це стверджується у марксистській теорії на підставі її вчення про суспільно-економічну формацію. Поліфакторна кореляція культурних елементів задає ймовірнісну логіку становлення суспільного буття, що містить безліч варіантів майбутнього в сьогоденні.

В розробку сучасної історичної типології культури значний внесок здійснив український вчений Юрій Павленко. На його думку, соціокультурна структура світової історії може бути представлена таким чином: первісне суспільство; формування передумов зародження ранніх цивілізацій, що починається з «неолітичної революції»; ранні цивілізації давнини (ІІІ—І тис. до н. е.); традиційні цивілізації (від початку І тис. до н. е. до «осьового часу»); індустріальне суспільство та макроцивілізація (починаючи з ХVІ ст.).

Існують й інші підходи до здійснення типології культури.

Наведені типології не виключають одна одну. Їх множина — свідоцтво складності культури як суспільного явища. Однак головному критерію типології культури — виробництву і використанню цінностей — знайти альтернативу важко.

Всередині культури часто виокремлюються цілісні утворення, що відрізняються власною системою цінностей, звичаїв і норм. Це — субкультури. Кожна субкультура характеризується спільним стилем життя, ієрархією цінностей, менталітетом носіїв. Існування субкультур пов’язане з тим, що практично будь — яка культура внутрішньо неоднорідна, об’єднуючи різні за становими, професійними, конфесійними, функціональними ознаками групи її носіїв. У кожній культурі є елітарне і масове, офіційне і народне, містичне і профановане.

1Синергетика (від грец. synergetikos — сумісний, узгоджено діючий) — науковий напрям, що вивчає зв’язки між елементами структури (підсистемами), які виникають у відкритих системах завдяки інтенсивному обміну речовиною та енергією з довкіллям за не рівноважних умов.

45

Історія української культури

Субкультура завжди герметична: вона не прагне вийти за свої межі. Так, наприклад, карнавальна субкультура середньовіччя і Відродження не претендувала на утвердження сміху ядром всієї культури цих епох. Це можна сказати і про субкультуру аграрія, яка не нав’язує представникам інших субкультур свої цінності.

Субкультури можуть засновуватися на соціальній або віковій специфіці. Наприклад, професійна субкультура (військового, актора, педагога, письменника тощо) ґрунтується на визнанні певної спільності мислення та поведінки людей, в основі яких знаходяться особливості технології професійної діяльності, професійних традицій, професійного сленгу, статусних ролей, у той час як станова субкультура проявляється в символах соціальної престижності, жаргоні, стилі поведінки й одягу, способі життя, що покликані виразити ставлення індивідів до існуючих соціальних порядків і духовної атмосфери в суспільстві.

Своєрідними є молодіжні субкультури, які обумовлені невизначеністю соціального статусу молодої людини у віці, коли вона вже психологічно і фізіологічно готова до участі в дорослому житті. Вони виявляються у пошуку майбутньої соціальної ролі, зовнішньому протесті проти соціально значущих цінностей, у підтримці повного підкорення системі внутрішньо групових норм, постулюванні гедонізму як стратегії існування та моралі вседозволеності. Прикладами таких неформальних молодіжних субкультур є металісти, брейкери, пацифісти, «зелені», «качки», «гопники», «мажори», «золота молодь» і т.д.

Своєрідним феноменом сучасних субкультур є так звана масова культура. Це різнопланові явища культури, що розповсюдилися у ХХ ст. завдяки досягненням науково-технічної революції та сучасних засобів масової комунікації у різноманітних формах: від примітивного «хіта» (ранній комікс, мелодрама, естрадний шлягер, «мильна опера») до складних форм вияву (деякі види рок-музики, «інтелектуальний» детектив, поп-арт тощо). Для масової культури характерно балансування між традиційним і оригінальним, агресивним і сентиментальним, вульгарним і витонченим, тому вона не відповідає потребам величезної аудиторії у дозвіллі, розважанні, спілкуванні, емоційній компенсації або в психологічній розрядці.

До основних напрямів реалізації ідей масової культури відносяться:

•універсалізація виховання;

•стандартизація ціннісної свідомості;

•інтерпретація актуальної інформації на основі стандартизованих кліше;

46

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

•контроль за свідомістю людей та їх поведінкою за допомогою примітивізації та архаїзації системи цінностей;

•організація та стимулювання масового споживацького побуту, що формує стандарти престижності та вкорінює споживання як самоціль існування людини;

•формування іміджу інтелектуальної та фізичної досконалості індивідів, які пропагують стандартизований ідеал людини;

•«індустріалізація» розваг, спрямування їх на інфантилізування

змісту художньої творчості тощо.

З викладеного випливає, що проблема субкультур у наш час — суттєвий аргумент для осмислення змісту цілісної концепції культури і навіть переосмислення ставлення до деяких з її субкультур. Цьому може сприяти використання знань, які дає типологія культури. Воно дозволяє іноді у несподіваному ракурсі прослідкувати генезис культури та її динаміку.

Таким чином, досконале знання сучасним фахівцем теоретичних основ культурології, вміння застосовувати їх у своїй професійній і громадській діяльності та побуті — обов’язкова умова його успішності в житті. Це повною мірою стосується і глибокого знання ним історії культури свого народу.

Внаслідок кривавих війн та інших тяжких випробувань, що випали на долю українського народу, його культура зазнала великих, а в чомусь і непоправних втрат. Було знищено чи опинилося за кордоном багато унікальних пам’яток культури та її творців, усувалася з ниви культурної творчості решта найбільш обдарованої частини української інтелігенції. Сьогодні ситуація корінним чином змінилася на краще. До нас повертається забута й замовчувана спадщина багатьох українських митців, чиї твори з різних причин знаходились за кордоном, у приватних осіб чи у спецфондах. Держава й громадськість вживають заходи стосовно відродження та повернення народу його культурних цінностей. Тож є усі підстави отримати більш об’єктивні й правдиві знання та уявлення про історію своєї культури. Тепер важливо, щоб цей процес відбувався неупереджено, на міцній науковій основі. Тому осмислення української культури як цілого в її історичній динаміці та контексті світового культурного процесу — одне з невідкладних завдань культурологічної науки сьогодні. Вивчення навчальної дисципліни «Історія української культури» повинно сприяти вирішенню цього завдання. Його реалізацію доцільно розпочати з усвідомлення витоків і джерел формування вітчизняної культури.

47

Історія української культури

Контрольні запитання і завдання

1.Дайте визначення категорії «культура».

2.Визначте зміст культури.

3.Охарактеризуйте функції і структуру культури.

4.Назвіть закономірності розвитку культури.

5.Що таке тип культури?

6.Дайте визначення категорії «цінність».

7.Розкрийте властивості цінностей.

8.Визначте об’єкт і предмет навчальної дисципліни «Історія української культури».

9.Що таке артефакт?

10.У чому полягають корінні відмінності культури і контркультури?

11.Що таке культурологія?

12.Дайте визначення категорії «субкультура».

48

Розділ 2 Історія культури

стародавнього населення України

Часто здається, що вся історія культури у її сучасному вигляді складається лише з одних викривлених картин.

Й. Хейзінга

Історія будь-якого народу — це не тільки знання про його минуле, але й пам’ять про безвічні досягнення і трагічні події, їх причини і наслідки. Не даремно люди стверджують: «Хто забуває про минуле, той не може розраховувати на майбутнє». Цей вислів повною мірою відноситься і до знання історії культури.

Питання про походження українців та їхньої культури завжди було одним з найбільш складних, суперечливих, а тому дискусійним в історичній науці, культурології та мовознавстві. Залишається воно таким і сьогодні. Беззаперечним є лише один факт — українці — це східнослов’янський народ, який разом з усіма слов’янами, а також балтійськими, германськими, романськими та іншими народами має спільні індоєвропейські корені. Однак стосовно місця і часу його виникнення, а, значить, усвідомлення змісту можливих відносин з іншими етносами, єдності думки у вчених немає.

Питання про осягнення витоків культури давнього населення України ускладнюється також жорстким дефіцитом джерел інформації не тільки стосовно культури східних слов’ян, але й усіх стародавніх слов’ян взагалі. Ті джерела, що існують, часто сумнівні. Тому буває важко встановити, які фрагменти в стародавніх історичних творах, де йдеться про буття слов’ян, вірогідні, а які є пізніми вставками чи уточненнями їх переписувачів.

Необхідно брати до уваги й те, що духовна культура давніх слов’ян, як правило, існувала в ранніх релігійних віруваннях і міфології. Стародавні ж історики і філософи, особливо християнської орієнтації, ставилися до так званої «поганської» культури , а саме такою вони розглядали старослов’янську культуру, зневажливо і тенденційно. Більше того, християнство знищувало дохристиянську

49

Історія української культури

релігійну культуру. Тому писати про неї християнським письменникам було незручно з етичних для них міркувань. За таких умов є лише один шлях до вивчення старослов’янської культури (і української теж) — це осмислення її досягнень: реконструкція культури слов’янських племен на основі вивчення літописів та інших літературних творів, спогадів купців і мандрівників, фольклору1, мови, археологічних даних тощо. Без такого толерантного, виваженого і всебічного врахування різних точок зору фахівців і свідків тих подій, навіть протилежних поглядів, неможливо зрозуміти більшість надбань сучасної культури українського народу.

2.1. Джерела вивчення та основні витоки зародження культури східних слов’ян

Відомо, що слов’яни — це один із величезних стародавніх європейських етносів, який, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився у сферу історичних подій того часу. В історіографії існує чимало припущень стосовно прабатьківщини слов’ян та місця зародження їх культури. Умовно ці припущення часто об’єднують в чотири основні концепції2.

Перша, найдавніша і тому, можливо, найбільш розповсюджена концепція, пов’язана з ім’ям знаменитого літописця Нестора. У «Повісті временних літ» він зазначав, що «по довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська, від тих слов’ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми в залежності від того, де сиділи, на котрому місці». Ця концепція дістала назву Дунайської. В літературі її іноді ще називають КарпатоДунайською концепцією.

Авторами другої концепції є польські вчені Ю. Костишевський і М. Рудницький, які доводять походження культури слов’ян від

1Фольклор (від. анг. folk-lore — усна народна творчість) — билини, казки, пісні, частівки, прислів’я, приказки тощо.

2Див.: Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. /М. М.Закович, І.А. Зазюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М. М.Заковича. — 2-ге вид., стер. — К.: Знання, 2006 — С.323. — (Вища освіта ХХІ століття).

50