Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
128_zemkodexkomenta.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
19.12.2018
Размер:
2.58 Mб
Скачать

Глава 16. Право земельного сервітуту

Стаття 98. Зміст права земельного сервітуту

1. Право земельного сервітуту — це право влас­ника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

2. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

3. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

4. Земельний сервітут здійснюється способом, най­менш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Інститут земельних сервітутів — найбільш давнє надбання світовою юридичною спадщиною, опрацьоване ще на початку нашої ери юристами Древнього Риму, оскільки вони були наведені вже у античному джере­лі права — Законах ХП таблиць (УП.7.). Поняття сер­вітуту походить від латинського слова вегуііиа, що перекладається як «обов'язок, зобов'язання, повин­ність».

Земельні ділянки, як правило, не можуть бути рівно­цінними. Вони відрізняються розмірами, місцеположен­ням, якістю грунтів, наявністю або відсутністю інших природних ресурсів, доступністю тощо. Сервітутне пра­во мало своєю метою зобов'язати власника більш вигід­ної у тому чи іншому відношенні земельної ділянки не перешкоджати використовувати такі блага власнику сусідньої ділянки незалежно від волі першого.

Сервітутні земельні відносини фактично існують у земельному устрої кожної країни. Але радянське зе­мельне законодавство не містило їх нормативного за­кріплення. Навіть наукові дослідження таких питань велись представниками не юридичної, а історичної науки. Доктрина радянського земельного права базу­валась на принципах державної (а отже — і загально­

97

народної) власності на землю, при якій не могло бути своєї і чужої землі. Однак зовсім не бралось до уваги, що земельні сервітути виникли саме в умовах родової, суспільної власності на землю і їх існування не супе­речить принципам соціальної справедливості, а скорі­ше навпаки. Інерція мислення обумовила і те, що ре­гулювання сервітутних відносин не містилось і в по­передньому Земельному кодексі 1992 року.

Поява в системі сучасного українського земельного права інституту сервітутів відображує загальносвітову тенденцію обмеження права власності на землю як в суспільних, так і в приватних інтересах. Більш того, сервітути можуть існувати і при відсутності приват­ної власності на землю, оскільки здатні виникати вна­слідок відокремлення земельних ділянок на підставі і інших правових титулів використання землі — постій­ного користування чи оренди.

Право земельного сервітуту по суті полягає в мож­ливості обмеженого використання чужої земельної ділянки (ділянок) в певних цілях. Звичайно, це ство­рює деякі незручності і обмеження прав власника ді­лянки, яка використовується. Але у цьому і полягає ці­кавість древньої юридичної конструкції, згідно з якою сервітут стає більш значущим, ніж право власності. Недарма менш цінна ділянка отримувала назву пану­ючої, а більш цінна — що служить. Проте власник ді­лянки, що служить, не позбавляється сукупності своїх правомочностей по володінню, користуванню та розпо­рядженню належною йому ділянкою.

При встановленні сервітуту мається на увазі мож­ливість існування спільної межі, але ця умова не є вирішальною.

Вигода, що надається земельним сервітутом повинна мати постійний, а не випадковий характер.

Ст. 98 (п. 2) встановлює, що сервітути можуть бути постійними і строковими. Пов'язувати встановлення і припинення земельного сервітуту з певним календар­ним строком уявляється не зовсім коректним.

Сервітути дійсно можна підрозділити на постійні і непостійні. Постійні (безперервні) фізично забезпеч у­

97

ють їх володарю можливість безперервного викорис­тання тою земельною ділянкою, по відношенню до якої він встановлений, наприклад, право провести воду з другої або через другу ділянку. Непостійні сервітути не можуть фізично здійснюватись безперервно, хоча юридично в будь-який час можна скористатись належ­ним правом у відношенні до чужої землі, наприклад, правом проходу чи проїзду. Отже, тимчасовість серві­тутів доцільно зв'язувати не з певним терміном, а з випадками, передбаченими ст. 102 Кодексу.

Стаття 99. Види права земельного сервітуту

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сер­вітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по на­явному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній елек­тропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розта­шованої на сусідній земельній ділянці, та право про­ходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та пра­во прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремон­ту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.

Вичерпного переліку земельних сервітутів не існу­вало в римському приватному праві. Не містить його і

98

ст. 09 Земельного кодексу, оскільки в межах, встанов­лених законом, можливе встановлення різновидів сер­вітутів в залежності від цільового використання земель­ної ділянки і мети господарювання чи знаходження на ній суб'єктів земельних відносин.

Традиційно земельні сервітути підрозділялись на сільські і міські. Принцип такого ділення грунтував­ся на характері використання пануючої ділянки. Якщо вона використовувалась для сільськогосподарських цілей (мається на увазі не тільки обробка земель), мав місце сільський сервітут, а якщо ділянка використо­вувалась під забудову — міський сервітут. Звичайно, абсолютної межі між ними не існувало, оскільки забу­дова здійснювалась і в сільських населених пунктах.

Сільські сервітути поділяються на дорожні, водні та інші.

До дорожніх можна віднести: право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху або прогону худоби по ньому.

Своєрідним сучасним земельним дорожнім серві­тутом треба визнати право прокладання та експлуа­тації ліній електропередач, зв'язку, трубопроводів, ін­ших лінійних комунікацій, якщо такі дії здійснюють­ся без викупу (вилучення) земельних ділянок.

При умові реального здійснення передбаченої ст. 59 Земельного кодексу можливості набуття у власність замкнутих природних водойм (площею до 3 гектарів), українській земельній практиці може стати в нагоді існування давнього дорожнього сервітуту — права пе­репливти чуже озеро з метою сполучення із своєю зе­мельною ділянкою.

До водних сервітутів належать: право прокладати водопровід з чужої ділянки або через неї;

право забору води з природної водойми, розташова­ній на сусідній земельній ділянці та відповідне право проходу;

право напування худоби з такої водойми та відпо­відне право прогону;

98

право відводу води на сусідню або через сусідню ділянку.

Власники землі та землекористувачі, що діють на підставі водних сервітутів, повинні узгоджувати свої дії із ст.ст. 46-48 Водного кодексу України 1905 року, який визначає чіткі межі між правом загального водокорис­тування, яке здійснюється без дозволу, та спеціального водокористування з видачею відповідного дозволу.

З міських сервітутів ст. 99 містить лише один — право встановлення будівельних риштувань та скла­дування матеріалів на суміжній ділянці з метою ре­монту будівель та споруд. Насправді, такі сервітути можуть бути навіть різноманітнішими, ніж сільські. Це, наприклад, право заборони будівництва певних споруд на суміжній ділянці, право використавня суміжної стіни при відсутності іншого будівельного рішення, право заборони надбудови додаткових поверхів та інші.

Міські сервітути доцільно визначити і хоча б прин­ципово сформулювати у регіональних та міських Пра­вилах забудови, розробка і прийняття яких е обов'яз­ковою для органів влади і місцевого самоврядування на підставі Закону України «Про планування і забу­дову територій».

Стаття 100. Порядок встановлення земельних сервітутів

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]